Малгожата Раймер: Розповідаю про знаходження сенсу в екстремальних умовах

Малґожата Реймер — польська письменниця й репортажистка. Українські читачі знають її за книжками «Бухарест: пил і кров», а також «Болото солодше за мед». Переклад останньої вийшов минулого року у видавництві «Човен». Цього року Малґожата завітала до Луцька як учасниця фестивалю «Фронтера», де ми поспілкувались з репортажисткою про особливості роботи в чужому культурному полі, національні травми та українсько-польські зв’язки.

— Працюючи над репортажем ти виконуєш дві роботи одночасно. З одного боку, ти — людина, яка документує історії, з іншого — письменниця, яка працює з матеріалом і створює оповідь. Власне, ти ідентифікуєш себе як письменницю чи репортажистку?

— Я думаю про себе як про письменницю, яка розповідає про світ. Моя перша книжка «Токсимія» («Toksymia») була романом, а найновіша, «Вага шкіри» («Ciężar skóry»), є збіркою оповідань. У моєму характері мало від репортерки — я не екстравертка, не люблю конфронтації, а збір матеріалу в полі забирає в мене чимало енергії. Але я вмію розмовляти з людьми й можу допомогти співрозмовнику зануритись у внутрішній світ, разом із ним створити розповідь, яка надає значення його досвіду. Це дуже цікавий процес, який приносить мені задоволення. Збір матеріалу для книжки репортажів триває довго і фруструє.

Коли ти натрапляєш на мудру й чуттєву людину, готову поділитися своєю історією, в такій зустрічі проявляється весь сенс і краса професії репортера.

Звичайно, різні репортери мають різні мотивації, але для мене написання репортажів — це насамперед уроки життя. Я розповідаю про силу людини, про знаходження сенсу та повсякденної краси в найбільш екстремальних умовах.

— Розкажи про свою письменницьку кухню.

— Коли я працюю над репортажем, спочатку читаю все, що було опубліковано на цю тему. Потім починаю пошуки героїв — шукаю цікаві статті, розпитую знайомих, читаю пости в інтернеті. Я знаю багато про корупцію в Албанії та про наркоторгівлю, тому албанці швидко розуміють, що перед ними не просто журналістка, яка сюди випадково потрапила. А коли я вже маю героя — людину, яка пережила щось важливе і хоче про це розповісти — починаю знайомитись. Найкращі історії з «Болота солодшого за мед» я отримала від людей, з якими добре була знайома. Ми потоваришували, і одного дня вони просто розповіли мені свою історію. Кожну розмову я фіксую, занотовую, а потім йде монтаж — укладаю історію так, щоб вона діяла як сценарій короткометражного фільму, щоб поворотні моменти були видимі у виразних сценах, щоб вони викликали цікавість вже з першого абзацу.

— Під час дискусії на «Фронтері» ти згадала історію про людину, яка змішала події свого життя і сюжет фільму. Я вірю, що популярне кіно, книги, жарти впливають на те, як люди розповідають свої історії. Як ти бачиш цей процес? Наскільки глибоко репортеру потрібно бути в контексті країни, щоб усвідомити такі моменти?

— Треба розумітись на попкультурі, бо трапляється так, що герої посилаються на сцени з фільмів або персонажів з книг. Треба також розуміти жарти та приказки, наприклад різні анекдоти, які албанці чи румуни розповідають про політиків і про себе самих. У кожній країні якісь помилки чи коментарі політиків стали частиною повсякденної мови. Албанці люблять цитувати прем’єра Еді Раму, який при кожній новій інвестиції в Албанії запевняє: «Це лише початок, ви ще нічого не бачили!». Або повторює: «В Албанії є робота, але немає професіоналів» — адже рік за роком з країни емігрують найосвіченіші кадри, бо для них просто немає хорошої роботи. Албанці дуже розчаровані корупцією та некомпетентністю політиків, тому чим частіше Еді Рама обіцяє золоті гори, тим охочіше люди це висміюють.

Щодня я читаю коментарі в інтернеті, особливо на розважальних порталах, бо хочу розуміти соціальні настрої. Це допомагає мені розмовляти з людьми про їхній досвід.

— Поділюсь з тобою невеликою історією з життя своєї родини. Під час Другої світової війни моя бабуся була підліткою. Німці вигнали її з рідного села і погнали на роботу до Німеччини. Очевидно, вона була травмована цими подіями, адже протягом всього мого дитинства згадувала саме цей епізод, натомість майже не розповідала інших історій. Як гадаєш, наскільки сильно травма впливає на сюжети наших життів?

— Це дуже цікаве питання. Мені здається, що албанці розповіли мені стільки історій з минулого, бо я була кимось ззовні. Своїм дітям вони не розповідали так охоче про травми, бо не хотіли їх обтяжувати стражданнями. Моя албанська подруга сказала: «Коли «Болото…» вийде албанською, я піду до своєї матері з твоєю книгою, і, можливо, вона нарешті розповість мені, як це було».

Люди не починають говорити про свій травматичний досвід просто так. Вони повинні бути готові й почуватися в безпеці, не мати страху, що їх засуджуватимуть або що вони матимуть якісь негативні наслідки. Крім того, в суспільстві має бути сприятливий клімат. В Албанії діти номенклатури успадкували від батьків доступ до найважливіших посад, тому жертви системи не схильні розповідати про свою кривду. Панує переконання, що винні не були покарані.

Але, відповідаючи на твоє питання, я зустріла багатьох людей, які примирилися з травмою, яку пережили, і змогли створити оповідь, у якій страждання було одним з багатьох досвідів на їхньому шляху. Їм вдалося перетворити травматичний досвід на розповідь про внутрішню силу, що дало їм відчуття контролю над власним життям. Вони вміли так розповісти свою історію, що зосереджувалися в ній на хорошому або на тому, що допомогло їм залишитися на плаву. Іноді це були зовсім банальні речі.

Один з героїв каже: «Життя нас втомлювало, але якщо траплялося щось хороше, ми насолоджувалися цим сповна, краса пронизувала нас наскрізь. Все радувало: вид гір, захід сонця… Квітка цукіні здавалася чудовою. (…) Це нас рятувало. Система не могла знищити щоденну красу».

— Ти як репортажистка задаєш тематику, створюєш наратив і спосіб говорити про певні місця та людей. Завдяки твоїй книзі для мене албанці — люди, які сприймали банку з колою за гранату. Як ти вважаєш, де межа між створенням образу та створенням стереотипу?

— Гарне питання! Мій герой переплутав бляшанку кока-коли з гранатою, бо походив із маленького села під Гірокастрою, де ніхто не мав телевізора, а в сільському магазині було всього кілька основних продуктів. Водночас щасливці, які жили над Адріатикою в Дурресі, могли купувати бляшанки кока-коли у закордонних моряків, а червона бляшанка стояла у них вдома на меблевій стінці як символ розкоші та кращого світу. Коли я приїхала до Албанії, постійно чула: «За Ходжі* (*Енвер Ходжа — фактичний керівник Народної Соціалістичної Республіки Албанії протягом 1944—1985 років — ред.) можна було потрапити до в’язниці, якщо скаржишся, що хліб у пекарні був несвіжий». «Ми були як Північна Корея». «Ми пережили маленький Голокост». Навколо мене крутилися фрази-шаблони, які насправді нічого не говорили про те, що пережило суспільство. Це були саме стереотипи, які приховували правду про ті часи, про нюанси системи та її підступність. Система протрималась стільки років, бо задовольняла основні потреби, а багато простих людей могли відчути частку влади. Наприклад, коли мусили стежити за тим, щоб у дворі було чисто, або коли отримували дрібні гроші за донос на якогось «ворога народу». Один з моїх героїв каже, що албанський комунізм був хорошою системою, бо абсолютно кожен мав взуття, натомість інший герой розповідає, як дитиною не міг навіть мріяти про взуття. Мій албанський знайомий каже, що з усієї книги найбільше любить «Історію про черевики», адже підлітком був змушений ходити в туфлях своєї матері й дуже цього соромився: «Тобі вдалося схопити, наскільки важливим було взуття в албанському суспільстві, бо воно символізувало гідність і свободу». Як на мене, найважливіше те, що самі албанці думають про мою книгу.

— Євгенія Кононенко у своєму документальному романі «Той божевільний рік» показує, що за кордоном люди не готові розуміти Україну поза війною. Іноземці схильні пояснювати все війною, навіть якщо вона не є причиною певних феноменів. Коли ми говоримо про Балкани та країни, в яких були диктатури, диктатура затьмарює все і «пояснює» все. Чи немає тут стереотипізації?

— Важко відповісти на це питання. Я одразу подумала про те, як самі албанці пояснюють різницю між Албанією та Косовом. Коли вони намагаються зрозуміти, чому в Косові існують демократичні вибори, а в Албанії досі купують голоси, зазвичай кажуть: «У них був комунізм, а в нас були і комунізм, і диктатура, і терор». Коли я запитую, чому в Косові є така різноманітна музика, від року до джазу, а в Албанії — ні, відповідають, що в Косові можна було слухати все, а в Албанії лише народну і класичну музику, бо в одній країні був комунізм, а в іншій — диктатура. Думаю, що Албанія досі живе в тіні Енвера Ходжі, хоча улюбленими гаслами прем’єра Еді Рами є «прогрес, інвестиції й хмарочоси». Але це ніяк не впливає на якість життя. За опитуваннями, 83% албанців могли б виїхати з країни будь-якої миті назавжди. Вони не відчувають зв’язку зі своєю країною. Коли албанці виїжджають за кордон, вони часто прикидаються італійцями. Албанська ідентичність є для них тягарем, який хочеться скинути. Але чи причиною цього є безжальність албанської диктатури? Я не знаю.

— Розкажи, яким є ринок репортажів про Україну в Польщі? Чи не виникало в тебе думки написати про Україну?

— Зараз читаю «Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда, знаю більшість книг Сергія Жадана, але про сучасну Україну читала головним чином польські репортажі, наприклад «Вбити дракона» Катажини Квятковської-Москалевич, «Вітання з Новоросії» Павела Пеньонжека («Pozdrowienia z Noworosji») чи «Кришталеве фортепіано» Збігнєва Парафіяновича і Міхала Потоцького («Kryształowy fortepian»). Думаю, що про те, що відбувається в Україні, повинні розповідати насамперед українці. Я займаюся Албанією вже десять років, але все одно маю сумніви, чи можу висловлюватись про цю країну, чи моя перспектива є об’єктивною.

Думаю, що про Україну повинні писати тільки ті, хто досконало знає цю країну і мову, і може передати всі нюанси змінюваних наративів і суспільних настроїв.

— Сьогодні Україна та Польща активно створюють спільне культурне поле. Ми перекладаємо та читаємо книжки одне одного, багато спілкуємось, беремо участь у спільних заходах. Як ти бачиш цей процес? Наскільки міцний зараз культурний зв’язок між Україною та Польщею?

— Після початку війни у 2014 році в мене було відчуття, що ми віддалилися одне від одного. Поляки не зовсім розуміли, що відбувається на Сході Україні, багато культурних контактів почало рватися, стипендіальні програми завмирали. Коли кілька років тому я розмовляла у Львові з українськими інтелектуалами, вони говорили, що Польща про них забуває. Але 2022 рік змінив усе. Сьогодні я чую українську всюди: у парку, в пекарні, у спортзалі. Відчуваю, що Польща й Україна зараз як два з’єднані організми. За останні два роки вийшло дуже багато публікацій про Україну, багато перевидань історичних і політологічних книг, у газетах публікуються статті українських письменників і письменниць. Перекладається класика української літератури. Звісно, є також ознаки втоми матеріалу. Іноді мені самій важко стежити за всіма новими публікаціями, дискусіями, аналізами й водночас моніторити новини з фронту. Але кожна книга, яка пояснює складності української ідентичності, різниці між Заходом і Сходом України, ставлення до російської мови, буде читатися в Польщі уважно. Серед польських людей культури є велика потреба пізнати й зрозуміти український погляд. Ми ніколи не були такими близькими, як зараз, коли свобода України означає безпеку Польщі. 

Читайте також: Василь Махно про Україну як простір співіснування культур