Марія, Марко й знову Марія: як любила й писала Марко Вовчок

1872 рік. Блискуча постать тогочасного літературного світу — популярна й затребувана на своїй батьківщині письменниця, головна редакторка журналу «Переклади найкращих іноземних письменників» (рос. Переводы лучших иностранных писателей), близька подруга Жуля Верна, Івана Турґєнєва та видавця П’єра-Жуля Етцеля й селебріті літературних салонів Європи – вирішує, що настав час для кардинальних змін.

Марія Вілінська, ширше знана за своїм псевдо Марко Вовчок, воднораз пориває зі столичним життям у Санкт-Петербурзі й переїжджає в провінцію, в невеликий маєток своїх знайомих у Тверській губернії, щоби почати життя з нуля. Втім, це наслідок не лише свідомого вибору, а й непереборних обставин, давніх помилок і злопам’ятності старих ворогів… Це міг би бути непоганий зачин для голлівудського фільму, проте це реальний епізод із біографії української письменниці, перекладачки та однієї з ключових для українського літературного середовища другої половини XIX століття.

Таких історій — яскравих, непересічних і з неабияким серіальним потенціалом — у житті Марії Вілінської не бракувало. Проте, окрім насиченої життєвої й любовної історії, ця жінка, яку кликали спершу «вовчком», а затим «мовчущим божеством» і «нерозгаданим сфінксом», лишила по собі не менш непересічний масив текстів, що став фундаментом української жіночої літературної традиції й уперше в українській літературі підняв теми жіночої емансипації й свободи.

То якою ж вона була, ця Марко Вовчок і ця Марія Вілінська?

Виховання почуттів

Перший суперечливий факт біографії (що згодом неабияк вплине на сприйняття її творчості): одна з класикинь української літератури — за походженням росіянка й чимало своїх творів зрештою напише саме російською. Марія Вілінська народилась 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Батько, відставний полковник, помер доволі рано, мати, шукаючи виходу з фінансової скрути, вийшла заміж вдруге — невдало (другий чоловік виявився пияком і гульвісою). У 1845 році мати відправляє Марію до приватного пансіону шляхетних дівчат у Харкові, але вже 1847-го дівчину відраховують (вочевидь, за несплату), і вона переїжджає до російського Орла, де оселяється в сім’ї своєї тітки Катерини Петрівни Мардовіної.

Та теж була освіченою жінкою й часто влаштовувала в себе в маєтку літературні салони, на які запрошувала й Марію, переймаючись її долею (а на ділі просто бажаючи видати заміж) — хоча в повсякденному житті фактично користалася з неї як із безкоштовної гувернантки для своїх дітей. На одному з таких літературних вечорів 17-річна Марія й познайомилась і з одним із чільних представників «вищого світу» Орла — поміщиком Єргольським, і зі старшим на 11 років фольклористом і засланцем у справі Кирило-Мефодіївського братства Опанасом Марковичем. Обоє чоловіків неабияк зацікавились тихою, відлюдькуватою сіроокою дівчиною…

«Навіщо стільки деталей?» — спитаєте ви. А інакше ніяк: другий важливий факт творчої й особистої біографії Марії Вілінської — чимало з її творів є автобіографічними. Зокрема таким, за свідченнями численних сучасників письменниці, став один із її перших романів — «Живая душа», написаний російською мовою й виданий 1868 року вже під псевдо Марко Вовчок. В основу сюжету цього твору лягли драматичні події, пережиті Марією в Орлі: попри тітчині напучування, дівчина рішуче відкидає залицяння Єргольського і, попри тітчині ж погрози, що в такому разі вона просто виставить її на вулицю — вирішує побратися з Опанасом Марковичем.

Таким чином Маша з «Живої душі» — палка ідеалістка, перейнята «жіночим питанням», що бажає самотужки заробляти собі на хліб і бути особистістю, а не декорацією, поруч зі своїм чоловіком — і одна з перших героїнь-емансипанток в українській літературі, предтеча «нової жіночості», й фактичний «зліпок» із біографії своєї авторки.

Проте якщо для романної Маші цей рішучий крок закінчився безсумнівним гепіендом, то для реальної це виявився лише початок довгого шляху. Зокрема вже дуже скоро на ньому з’явиться і всесвітньо відоме псевдо «Марко Вовчок» — яке, забігаючи дуже наперед, сама письменниця ненавидітиме до кінця життя.

«Вовчок» чи письменниця?

Після одруження молодята оселилися в Немирові (нині Вінницька область). З подачі чоловіка Марія неабияк зацікавлюється українським літературним середовищем та контекстом. У 1850-х роках романтизм в українській літературі поволі поступається новому напряму — реалізму (що на українських теренах має виразно народницьке забарвлення). Натхненні прикладом своїх попередників-романтиків, письменники-реалісти часто шукають сюжетів і натхнення в селі — хай вже й не ідеалізуючи, а проте цікавлячись побутом та проблемами селян і простолюду.

Вже в 70–80-х роках XIX століття з’являться чільні для цього напряму твори Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Олександра Кониського. Проте ще раніше все те, чим прикметна їхня проза — численні нешаблонні образи українських селян, яскраві замальовки з українського побуту й прийоми психологізації, що розкриваються й розвиваються на цьому тлі — можна було побачити в «Народних оповіданнях» авторства Марії Маркович, що вийшли 1857 року під псевдонімом Марко Вовчок.

Зацікавившись українським контекстом, Марія Маркович взялась посилено вчити українську мову. Проте, попри неабиякі успіхи в цьому напрямку, як людина, що більшість життя говорила та писала російською, вона потребувала редактора. Пантелеймон Куліш, що мав друкарню в Петербурзі й саме набирав матеріал для «Записок о Южной Руси», спершу не звернув на рукопис, що надійшов із провінційного Немирова, особливої уваги. Проте, вчитавшись, лишився в повному захваті — а ще більше посилило цей захват особисте знайомство з авторкою, що зрештою переросло в роман. Тож Куліш радо взявся редагувати текст дебютантки та готувати його до друку.

Після свого виходу «Народні оповідання» мали приголомшливий успіх в українських читацьких колах. Це й породило численні спекуляції й сумніви навколо книжки. Перше — ну не могла росіянка написати текстів такою досконалою, багатою українською! «Якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледви захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її власностями й почала писати по-українськи — та ще як? — краще всіх українських повістярів!» — обурювалася, прочитавши «Народні оповідання», сучасниця Марії Маркович, письменниця й культурна діячка Олена Пчілка. Друге — вочевидь, лаври за «Народні оповідання» належаться не «самозванці»-росіянці, а її чоловікові Опанасу Марковичу чи редакторові й видавцеві Пантелеймону Кулішу.

Останній сам неабияк підігрівав ці чутки, адже їхні бурхливі стосунки з Вілінською почали зрештою сходити нанівець. «Пантелеймон Куліш змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, — вона лишалася спокійною до байдужності. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитості… Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хвору стурбованість», — напише згодом про цей зв’язок Віктор Домонтович, що присвятив йому (і постаті Марії Вілінської) два тексти: романізовані біографії «Мовчуще божество» та «Романи Куліша».

Та й саме псевдо, під яким вийшли твори — Марко Вовчок — викликало запитання. Станом на середину XIX століття нікого не здивував би той факт, що письменниця видає свої твори під чоловічим псевдо — «жоржсандизм» (що отримав свою назву за іменем однієї з чільних представниць явища, французької письменниці Жорж Санд) був популярним явищем в світовій літературі того часу. Проте з українською «перлиною»-дебютанткою не все було так просто. Дехто з тогочасної читацької публіки вважав, що воно (фактично переінакшене шлюбне прізвище письменниці, «Марковичева») якраз і вказує на авторство Марковича.

Скривджений же Пантелеймон Куліш наполягав, що і псевдонім, і самі твори, і подальша слава Марії Вілінської-Маркович — то заледве не виключно його заслуга (адже, мовляв, то саме він не раз називав свою протеже «вовчком» через її мовчазність і відлюдькуватість, та й твори не відредагував — переписав!).

Хай там як, письменниця це псевдо не любила: ніколи не підписувалась ним у листах, використовуючи лише реальне ім’я, Марія Маркович. А в одному з пізніших листів до сина вона прямо пише: «Скажу тобі, що більшої образи й кривди мені неможливо зробити, аніж витягуючи знову на світ цю ненависну мені кличку. Я точнісінько знову переживаю все гидке, що бачила, всі страждання, які відчувала, коли десь випадково натрапляю на неї».

А що ж під обкладинкою «Народних оповідань» — окрім того що фактично вони стали передвісниками народницького реалізму в українській літературі? До першого тому збірки (адже був ще другий, і вийшов він 1862 року) увійшли 11 оповідань: Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одаpка», «Сон», «Панська Воля» (пізніша назва «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, Ляше!» (пізніша назва «Отець Андрій»), «Максим Гримач» та «Данило Гурч» (пізніша назва «Козацька кров»). Окрім яскравих побутових замальовок і справді соковитої, колоритної мови як персонажів, так і самих творів, Марко Вовчок створює цілу низку глибоких і повнокровних образів українських селян.

Причому чільне місце серед них посідають саме жінки. Вони є основними якщо не явними, то емоційними рушійками сюжетів, вони відчувають глибоко, сильно й фатально — це не раз надає оповіданням атмосфери балад, майже магічного реалізму. Саме через жіночі образи транслюється в текстах Марко Вовчок і зв’язок людини з природою, і дотик до потойбічного (що насправді є способом самопізнання в цій прозі).

Сучасники та наступники Марко Вовчок у царині народницького реалізму високо оцінювали її твори, проте нікому з них не вдалося досягти настільки тонкого поєднання романтичної та реалістичної естетики — не кажучи вже про жіночі образи, голоси, чуттєвість.

Хай там як, уже на цьому етапі Марко Вовчок — Марія Маркович виразно відчула, як воно — робити письменницьку кар’єру у всуціль чоловічому середовищі. Хай яким було справжнє походження її псевдо — воно було створене цим-таки середовищем і тяжіло над нею, нав’язуючи правила гри в світі, який Марія Маркович не відчувала прийнятним для себе. Але вже хто-хто, а вона добре засвоїла: замість улягати чужим правилам — краще створювати свої.

Європейські горизонти

1859 року Марія Маркович разом із чоловіком від’їздить до Санкт-Петербурга, тим самим остаточно пориваючи і з Пантелеймоном Кулішем. На новому місці письменниця одразу опиняється в епіцентрі українського культурного життя: тут втілюється чимало українських проєктів. Марія долучається до редакції журналу «Основи», стає завсідницею літературних салонів Василя Білозерського та Варвари Карташевської, де знайомиться з представниками тогочасного і українського, і російського літературного бомонду.

Зокрема тут талант Марії Маркович «освячує» особисто Тарас Шевченко: він високо оцінив «Народні оповідання», написав для неї вірш-присвяту, де назвав її «своєю донею», та ще й подарував золотий браслет на знак прихильності. Втім, у Петербурзі Марковичі надовго не затримуються: протягом 1859–1867 років вони разом із сином Богданом мешкають у різних країнах Європи. Якщо точніше — 1862 року Маркович повертається до України сам.

1859 року подружжя Марковичів подорожує Європою. Франція, Італія, Швейцарія, Німеччина — з цих поїздок Марія Маркович привозить не лише приємні враження, а й цінні знайомства. Серед таких — і росіяни Алєксандр Ґєрцен та Лєв Толстой, і класики європейської літератури Жуль Верн, Проспер Меріме та видавець П’єр-Жуль Етцель. Зокрема Жуль Верн (що, як вважається, також захопився письменницею) згодом надав їй ексклюзивне право на переклад власних творів російською.

Проспер Меріме, прочитавши «Народні оповідання» у перекладі Івана Тургєнєва, в листі до письменниці Жанни Дакен звіряється, що ця авторка перевершила навіть «Хатину дядька Тома» Ґаррієт Бічер-Стоу.

А за сприяння П’єра-Жуля Етцеля у Парижі виходить друком переклад повісті Марко Вовчок «Маруся» про відважну дівчинку, яка допомагає запорізьким козакам. Книжка швидко набуває неабиякої популярності, перекладається ще кількома мовами та опиняється у французькій шкільній програмі.

У цей період Марія Маркович далі розробляє соціально-психологічну тему в своїй творчості: дописує повість «Три долі», оповідання «Не до пари», «Тюлева баба», «Ледащиця», «Два сини» та інші, що увійшли до другого тому «Народних оповідань». Також на основі вражень від життя в Парижі створює цикл нарисів «Листи з Парижа», що виходить російською в Санкт-Петербурзі. Проте Валуєвський циркуляр 1863 року, що накладав заборону на видання художньої літератури для широкої читацької публіки українською мовою, спонукав письменницю писати та публікувати всі наступні твори російською.

Тож надалі Марія Маркович зосереджується на перекладацькій діяльності. Вона укладає угоду з П’єром-Жулем Етцелем та російським видавцем Сємьоном Звонарьовим про видання перекладів французької прози російською мовою. Зокрема за наступні роки вона переклала 15 романів Жуля Верна, працю Чарльза Дарвіна «Походження видів» та ще низку книжок.

Ця діяльність, до всього, давала їй змогу заробити на життя в Європі разом із маленьким сином — хоч і ненадовго: 1867 року Марія Маркович знову переїздить до Петербурга, де засновує журнал «Переклади найкращих іноземних письменників». 1872 року журнал, а разом із ним і сама Марія, опиняються в епіцентрі скандалу, пов’язаного з плагіатом — після цього вона стає нерукостискальною в літературних колах, а діяльність журналу згортається. Так Марія Маркович остаточно вирішує залишити Марко Вовчок у минулому й розпочати нове життя в Ставрополі — і це їй вдається в особистісному плані, та, на жаль, не в письменницькому.

Біографія Марії Маркович сповнена драматичних поворотів і карколомних змін, і ставитися до цього можна по-різному. Проте в чому письменниця лишалась вірною собі до останнього — то це в своїй творчості. Як власним прикладом, так і прикладом своїх героїнь — як інтелігентної Маші з «Живої душі», так і селянок Катрі з «Трьох доль» чи Наталки з оповідання «Данило Гурч» — Марко Вовчок — Марія Вілінська-Маркович демонструвала приклад нової персонажки, нової жінки. Вона знає, чого хоче, прагне жити власним розумом та власною волею, а несвобода для неї гірша, ніж смерть.

Так, це ще дуже ранні, часто надміру радикальні й ідеалістичні висловлення феміністичних поглядів у літературі — та вони вже перегукувалися з європейськими феміністичними рухами того часу (що зовсім не дивно, зважаючи на те, скільки часу письменниця прожила в Європі). Що ще важливіше — цими рисами (волелюбністю, цілісністю, глибиною переживання та чуття) Марко Вовчок наділяє героїнь-представниць простолюду, паралельно не раз міркуючи про несправедливість традиційних ролей, відведених суспільству для жінки.

Оповідання «Тюлева баба» прямо іронізує з «питомо жіночої» боротьби за роль найкращої господині, Горпина з однойменного оповідання божеволіє від горя втрати мертвої дитини, бо їй буквально не лишається шансу на якесь інше життя, а всі три героїні повісті «Три долі» мусять жити зовсім не ті життя, до яких прагнули, лише тому, що всі троє покохали не ту людину. Ці та інші твори зібрано у виданні «Емансипантка», що вийшло 2019 року у видавництві «Комора» — воно дає цілком вичерпне уявлення про характер творчості та стиль текстів Марко Вовчок — Марії Вілінської-Маркович.

Перетворення власного життя на мистецький акт — теза вже значно пізнішого модернізму. Втім, Марія Вілінська-Маркович багато в чому випередила свій час — чим дала змогу розкритися цілій когорті колежанок-письменниць уже в наступні десятиліття (так, попри критичні ескапади деяких сучасниць, про її творчість схвально відгукувалися зокрема Леся Українка та Ольга Кобилянська).

І в історії української літератури вона лишається перш за все не femme fatale, а все ж першою жінкою, якій вдалося стати класикинею в 25 років та започаткувати жіночу літературну традицію, що триває й донині, озиваючись у голосах наших сучасниць.

Читайте також: Яблонська, Марко Вовчок, Кобринська та інші бунтарки

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.