Віра Агеєва

Марсіани на Хрещатику: Віра Агеєва про Київ початку XX століття очима емансипанток

19.02.2023

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Віра Агеєва, Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ початку XX століття, – Віхола, 2023 – 408 с.

 

Нова книжка Віри Агеєвої — це мандрівка літературним Києвом початку ХХ століття. Авторка покаже Київ очима авангардних художників, бунтівних емансипанток, богемних поетів, Київ, у якому жили й творили, попри все, що відбувалося довкола, Київ, який вистояв, уберігши свою історію та майбуття.

Ми публікуємо фрагмент з книжки «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ початку XX століття», який надало Читомо видавництво «Віхола».

У патріархальному соціумі жінку завжди намагалися замкнути в тісному хатньому просторі, і ширші горизонти були для неї недосяжними. Грецькі мотрони скніли в гінекеях, заздрячи, проте, римлянкам. Героїня драми Лесі Українки «Оргія» не приховує жадання змін: «Римлянки ходять скрізь — чому ж би й нам не перейняти в їх того звичаю?» Урбанізаційні процеси відмові від традицій сприяли: у великому багатолюдному місті можливостей зоставатися непіднаглядною ставало непорівнянно більше. А вже від початку ХХ століття стать, яку називали другою, впевнено завойовує позиції, подоти для неї заказані. В українській прозі з’являються записки революціонерок, сповіді бунтарок, численні історії про боротьбу за право бути самій собі ціллю. У київському тексті такі сюжети тим цікавіші, що поставали нові культурні, наукові, мистецькі інституції. Найперш ішлося про здобуття освіти й фаху. 

 

Однак школи якраз і зоставалися часто островами несвободи, мало не в’язницями. У романах виховання знайдемо безліч історій про навчальні заклади, в яких робилося все, аби змусити дівчаток підкоритися жорстоким правилам і вимогам. (Серед найвідоміших згадаємо хоча б «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте).

Київський інститут шляхетних дівчат у нашій белетристиці також має зовсім погану славу. Наскрізний сарказм звучить в «Інститутці» Марка Вовчка. Проблеми жіночої освіти цікавили письменницю завжди, і прикметно, що сама назва найвідомішої української повісти цієї авторки змушує задуматися про згубний вплив «шляхетного» навчання не лише на індивідуальні долі, але й на соціум загалом. Київський інститут — це механізм денаціоналізації й руйнування традицій. Принаймні хоча б відносну гармонію патріархальної садиби амбітна випускниця руйнує вщент. Вона нарікає, що в alma mater:

 

і морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п’яте… товчи, та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати….

 

Тож усю ту «нісенітницю» учениці до уваги не брали, і школа їх навчила найперш «людей туманити», аби дорожче себе продати на ярмарку наречених. (Сама авторка «Інститутки» вивчила в пансіоні лише три арифметичні дії, і так усе життя й мала проблеми, коли доводилося братися за ділення.) 

 

А героїні Нечуєвих «Хмар» без жодних церегелів називають інститут осоружною в’язницею. Щойно покинувши «шляхетний» заклад, Ольга Дашкович і Катерина Воздвиженська насолоджуються свободою, гуляючи в Царському саду, в Шато-де-флер (це нинішній стадіон «Динамо»), а темні вікна будівлі ніби й далі наглядають за ними. 

 

Задумана Ольга підвела голову й глянула на інститут, чорний та темний, з темними рядками вікон, темніший од самої ночі.

 

 Від тої «твердині» на сестер повіяло холодом, і Катерина радіє, що вже вирвалася з-за її «тюремних» мурів. Іван Нечуй-­Левицький не з чужих переказів знав про порядки в таких жіночих школах. Якраз у них він усе життя й змушений був викладати російську словесність, і нарікав, що у вчителів чоловічих гімназій платня була багато вищою. А відтак і пенсію отримав мізерну. Ще б пак, вишкіл майбутніх службовців імперії видавався владі непорівнянно важливішою справою, аніж панянська освіта, зведена до танців та кніксенів. 

 

Бунтарок, котрі не хотіли тягнути ненависну лямку, теж ніколи не бракувало. Серед найзнаменитіших варто згадати київську міщанку Проню Прокопівну із «За двома зайцями», яка втекла від «пенціонної» наруги, хоч батько наперед заплатив грубі гроші, аби доньку хоч трохи навчили «панської» російської мови. 

 

Поколінню межі століть узвичаєна жіноча освіта, наука про романси й реверанси вже видавалася й зовсім анахронізмом. Серед найцікавіших автобіографічних документів у цьому контексті вирізняються нариси Наталі Романович-­Ткаченко «Із зеленого зшитку моєї товаришки. (Фрагменти із записок революціонерки 900­х років») і «Нас кличуть гудки. (Із записок революціонерки 900­х років)». От, власне, революціонеркою вона й стала у протиборстві з ненависною школою — жіночою міністерською гімназією в середмісті. 

 

А тут, у Києві, на Прорізній вулиці, балкон на третьому поверсі: під балконом по камінню тупотять люди — але вийти до них, піти з ними не можна (це не комме ільфо одній молодій дівчині ходити вулицями). Взагалі, тут нічого не можна […] А раз на місяць— вечірки танцювальні: ті самі «балянсе», «ретурне» з кадетами, гімназистами. «Чигиринська дикарка» має поступ, regardez ce qu`elle est moin loup, n`est pas за моєю спиною похвалювала мене стара господиня пансіону м-ме Ж. Отже, мене шліфують… І в їдальні респектабельне око суворо бдить над нами, двома десятками жвавих, рухливих, шумливих підлітків: «Не шуміть, не стукайте, не совайте стільцями, не шепчіться, не поспішайте в їжі, не, не, не… не, не, не…». 

 

Сентенції про слухняність як найвищу чесноту лунали повсякчас. 

 

Свої травми оповідачка виливала в щоденнику, але на бунт зважилася не одразу. Додому на канікули приїхала «пригладжена й зашнурована. І в рукавичках, і білий накрохмалений комірець шию підпирає». А повертатися в тюрму після кількаденної волі навідріз відмовилася. І «почала я скидати з себе реверанси, корсети, білі пелеринки, білі рукавички, святочні бантики та кучері, то й коси свої заєдно скинула». 

Коротко підстрижена, засмагла й вільна, оповідачка опиняється в середовищі київської революційної молоді. Школу вдалося знайти з ліберальними настановами, шліфувати й ошляхетнювати у згоді з патріархальними ідеалами там не надто прагнули. 

 

На Пушкінській улиці (тепер Чудновського), в тій затишній її частині, що між Бульваром та Караваївською, на одному з поважних солідних будинків була вивіска «ПансионА.П. Забелло». Широкі сходи, такі ж з різнокольоровим склом двері наче запрошували «увійдіть» так само привітно, як і господиня цього чималенького шумливого юнацького мурашника, добра й гостинна Олександра Платонівна Забіла. 

 

Утім «сині хемічні рядки нелегальних відозв з Подолу» захоплювали більше, аніж шкільні науки. А знаменита книгарня Ідзиковського на Хрещатику стала мало не рідною домівкою. Автобіографічні тексти Наталі Романович-­Ткаченко дають змогу побачити Київ дев’ятисотих років в особливому ракурсі. Її покоління культурницьку роботу поєднувало вже з політичною антиурядовою діяльністю. Відлучаючись із пансіону нібито для гостювання у рідних, дівчина стає завсідницею зібрань у Літературно-­артистичному товаристві. Слухає реферати Лариси Косач, Івана Стешенка, доєднується до середовища плеяди. Водночас працює в недільних школах, робітничих гуртках. А що студенти університету мали погане реноме у владних колах, то дозволи на вчителювання охочіш давали нібито благонадійним дівчатам. 

 

Нові форми стосунків, нові манери й поведінкові норми вироблялися не без конфліктів, іноді ніби й дріб’язкових, але принципових. 

 

Одного разу конфлікт у нас вийшов із Максом. Поверталися в неділю з Дніпра, їздили гуртом на той берег. До Жилянської не близький шлях. Стомилися. Покликав Макс візника. — Сорок копійок! — Поїхали. З пів дороги проїхали. Тоді я витягла двадцять копійок і передаю Максові свою пайку за візника. Макс не бере. І я назад не беру… — «Не візьму, це я захотів на візника» — «Мусите взяти, бо їду й я…». Не взяв. А я тоді скочила й пішла. За хвилю Макс коло мене. — «Нераціонально. Гроші візникові заплатити, а йти пішки…». Мовчу, звичайно, нераціонально… Та й ноги болять. 

 

У таких випробах та експериментах і долалися вщеплені традиційним вихованням уявлення; а рівність доводилося згодом демонструвати у ситуаціях непорівнянно складніших і небезпечніших.

 

Купити книжку.