Мерседес Барча: жінка, яка «взяла все на себе», доки Маркес писав шедеври

Мерседес Барча, дружина і муза Габріеля Гарсіа Маркеса, нещодавно померла у віці 87-ми років. Близько 60-ти років вона була супутницею та натхненницею нобелівського лауреата, дотепною співрозмовницею та упорядницею його справ. Ми виріши ближче познайомити вас із людиною, без якої Маркес не став  би тим Маркесом, якого ми всі добре знаємо, і переклали для вас статтю Пенелопи Грін про пані Барчу, яку вона написала для The New York Times Magazine.

Мерседес Барча, вдова, муза і секретарка нобелівського лауреата Габріеля Гарсіа Маркеса, роль якої у виданні його епохального роману «Сто років самотності» була вирішальною, померла 15-го серпня у своєму будинку у Мехіко. Їй було 87 років.

Її смерть підтвердив син Родріго Гарсіа, за словами якого, його мати протягом багатьох років страждала на хворобу легень.

Мерседес і Габо, як називали подружжя, жили у Мехіко, де в 1965 році Гарсіа Маркес почав працювати над романом «Сто років самотності», гіпнотичною історією викривлення часу у міфічному селищі Макондо, яка створена на основі спогадів про регіон Колумбії, де вони обоє зростали.

Понад десять років Гарсіа Маркес заробляв на життя журналістикою – пристрасний лівий, він рік працював у нью-йоркському офісі кубинського інформаційного агентства Prensa Latina, у вільний час швидко друкуючи короткі оповідання і новели. На 18 місяців він зачинився у своєму офісі в їхньому будинку, поки пані Барча тримала на відстані домовласника і весь світ. Коли він вийшов до людей наприкінці 1966 року, як він потім згадував, дружина спитала: «Ти справді закінчив роман? Ми заборгували 12 000 доларів».

Потім вона віднесла у ломбард свій фен і спільний блендер, щоб сплатити за відправлення рукопису його аргентинському редактору. «Книга Буття Південної Америки», як її багато хто потім назве, або «хитромудра суміш правди та міражів», як писав Гарсіа Маркес, де священники левітують, а з неба йде дощ квітів. Роман продався накладом близько 50 мільйонів примірників.

«Сто років самотності» та багато інших романів і збірок, які Гарсіа Маркес опублікував у наступні десятиліття, належать до рідкісних літературних творів, що не лише користуються популярністю у читачів, але й мають успіх серед критиків.

Теми й персонажі роману перейшли в інші його книжки: жорстоке політичне насильство, пристрасті, привиди, сімейні таємниці, безумці-ідеалісти у вічному пошуку та завжди практичні, але водночас містичні жінки, які їх заземлюють. Жіночі образи так чи інакше інспіровані пані Барча, дотепною красунею, в яку Маркес закохався, коли вони були дітьми.

Наприкінці роману «Сто років самотності», коли історія Макондо почала розплутуватися, Гарсіа Маркес писав: «Стара жінка, яка відчинила йому двері з лампою, зглянулася на його марення і наполягала, що тут ніколи не було аптеки, але вона знає жінку з тонкою шиєю та сонними очима, на ім’я Мерседес».

«Мерседес проникла у всі мої твори, – якось сказав він. – Її сліди всюди».

«Він називав її менеджером кризового відділу, – сказав їхній син Родріго Гарсіа, – іноді вона краще за нього знала, у чому полягає криза».

Мерседес Барча Пардо народилася 6-го листопада 1932 року у Маганке, Колумбія. Її батько Деметріо Барка був провізором, а мати Рахель Пардо – домогосподаркою. Найстарша з семи дітей, Мерседес зростала у Сукре, потім – у Барранкільї, на Карибському узбережжі Колумбії, куди її родина переїхала, рятуючись від політичного насильства, що сколихнуло регіон у середині століття.

Тут, повернувшись додому на канікули з католицької школи, вона знову зустріла Гарсіа Маркеса, який писав до місцевої газети. Розповідають, що він зробив їй пропозицію одразу, коли побачив у Сукре – їй було 9, йому – 14. З першого погляду він вважав її красивою і загадковою, «вона уникала запитань з талантом фокусника», як він писав у спогадах 2003 року «Жити, щоб розповідати про життя».

Коли Гарсіа Маркеса відправили до Європи як іноземного кореспондента, він регулярно писав панні Барча. Після закриття газети він опинився у Парижі, жив у номері готелю та працював над рукописом. Ледь не єдиними його статками були її фото на стіні та червона друкарська машинка Olivetti.

Після повернення до Південної Америки у 1957-му він заплатив панні Барча 500 песо (тоді близько 130 доларів, зараз – близько 1200 доларів), щоб вона повернула його листи – вона не хотіла повертати їх безкоштовно – і негайно їх знищив. «Йому ще було далеко до слави, – зазначив Родріго Гарсіа, – але він завжди опікувався приватністю їхнього життя. Він не хотів документальних свідчень».

Вони побралися у 1958 році. У день весілля панна Барча вдягнула білу сукню лише тоді, коли він приїхав. «Не через те, що вона в ньому сумнівалася, – сказав пан Гарсіа, – але у неї були забобони й прагматизм людей матеріального світу, які казали: «Існує одна можливість на мільйон, що наречений не прийде на весілля». Отже, це було про всяк випадок.

Габріель Гарсіа Маркес отримав Нобелівську премію з літератури у 1982 році, його слава зростала, все більше відвідувачів претендували на його час, тож зросла і роль його дружини як кризової менеджерки та упорядниці його справ.

Друг родини Хорхе Едуардо Ріттер, посол Панами в Колумбії, описував пані Барча як когось на кшталт президентського радника: «Вона дозволяла йому дізнатися про те, що йому потрібно було знати. Вона була більш інформованою, ніж він, читала всі газети, поки він кожного ранку працював».

За словами пана Ріттера, якщо вона забувала дати йому гроші на ланч, Маркес казав: «Мерседес не дала мені готівку, отже, вам доведеться платити».

Коли його роман «Кохання під час холери» у 1988 році був опублікований англійською, Гарсіа Маркес сказав Пет Хемілл, яка написала про нього у Vanity Fair: «Пишеться краще, якщо всі ваші проблеми вирішені. Пишеться краще, якщо все гаразд зі здоров’ям. Пишеться краще, якщо немає інших справ. Пишеться краще, якщо у вашому житті є кохання. Існує романтичне уявлення про те, що страждання і нещастя – дуже добре і корисно для письменника. Я абсолютно з цим не згодний».

У подружжя були будинки у Кернавасі, у Барселоні та Парижі, у Картахені та Барранкільї, а також досить проблемне помешкання у Гавані – так званий протокольний будинок, який здав їм в оренду Фідель Кастро, для якого Гарсіа Маркес залишався відданим другом, що збивало з пантелику майже всіх. Через цю дружбу уряд Сполучених Штатів відмовлявся видати Гарсіа Маркесу візу, поки президент Білл Клінтон, шанувальник письменника, не запросив його на виноградник Марти у 1995 році.

Навіть у цій дружбі ініціатива залишалася за пані Барча. Як Гарсіа Маркес сказав Джону Лі Андерсону з The New Yorker, що складав його досьє у 1999 році: «Фідель довіряє Мерседес навіть більше, ніж мені».

«Це було одне з тих епохальних весіль, – сказав у телефонному інтерв’ю пан Андерсон. – Мерседес розв’язувала практичні питання. Вона звільнила його від щоденної рутини життя». За його спогадами, всі їхні будинки були декоровані в одному стилі – білі меблі та килими, сучасне мистецтво, однаковий одяг у шафах і одні й ті самі комп’ютери Apple.

«Існує іспанський вислів «polo a tierra» – підґрунтя будинку, – говорить пан Андерсон. – Вона була його підґрунтям, його зв’язком із землею. Вона невситимо цікавилася світом і всім, що у ньому відбувається: вони обоє були справді проникливі. Вони були з одного регіону Колумбії, з цих маленьких містечок у річкових затонах, де насилля було фактом повсякденного життя».

Пан Гарсіа сказав, що його батьки «уявляли шлюб як певну складність. Це не була любов, це була справа двох».

Окрім пана Гарсіа, кіно- та телесценариста і режисера, у пані Барча залишився ще один син, Гонсало Гарсіа Барча, художник і графічний дизайнер, та брат Едуардо Барча.

Габріель Гарсіа Маркес, який помер у 2014 році, часто казав: «Якщо Мерседес помре першою, я переїду до готелю».

Подружжя, яке називали Мерседес і Габо, за словами їхнього сина Родріго, «дивним чином поєднувало приватність і комунікабельність», у них були друзі різних поколінь і соціальних прошарків, вони були соціально невтомними. На свій 80-й день народження пані Барча подарувала собі пару замшевих черевичків і танцювала всю ніч.

«Я пішов з вечірки о 2-їй ночі, – згадував пан Гарсіа, – а вона продовжувала».

Повідомивши цю новину у Twitter, мер Мехіко Клаудія Шейнбаум описала пані Барча як «чудову співрозмовницю – веселу, рішучу, інтелігентну, із завжди вірними судженнями».

До появи роману «Сто років самотності» Маркес написав чотири книги. Спочатку їхній загальний наклад становив 2 500 примірників. У середині 1960-х він був письменником з великими фінансовими труднощами. Одного разу у 1965 році під час поїздки з Мерседес на сімейному білому «Опелі» з Мехіко в Акапулько він намітив обриси всього першого розділу роману, у тому числі – придумав знамените перше речення, і відчув, що готовий написати роман, який планував з 18-ти років. Потім він казав – якби у нього був магнітофон, він надиктував би перший розділ прямо там. Замість подорожі в Акапулько він вирішив повернутися і приступити до роботи. Вирішив усамітнитися з друкарською машинкою у своїй кімнаті, попросив Мерседес не турбувати його, особливо з фінансових питань. Що буде те й буде.

Письменник усамітнився в оздобленому деревом кабінеті в будинку Габо і Мерседес на Фуего-Стріт у Мехіко. За вікном вирувало карибське місто, а в кабінеті був світ, сповнений скорпіонів і жовтих метеликів. Він палив 60 сигарет на день і працював з одержимістю, створюючи Макондо і його незабутніх мешканців – Буендіа, Москоте і Мелькіадеса. Це була подорож, сповнена мук та екстазу. Він провів за письмовим столом вісімнадцять місяців, працюючи над книгою.

Коли у Мерседес запитали в одному з інтерв’ю про їхню першу зустріч, вона сказала: «Я не пам’ятаю точно. Ми були дітьми. Це один з тих випадків, коли ростеш разом з іншою людиною, скільки себе пам’ятаєш».

Розповідаючи про час, коли він зробив їй пропозицію, у тому ж інтерв’ю вона додала: «Одного дня він просто сказав мені: «Ти маєш вийти за мене заміж»… Я була дещо здивована через цей наказовий тон, але, трохи злякана, прийняла пропозицію». Вони побралися у 1958 році.

Кажуть, що Габо зізнався другу: «Коли гроші закінчувалися, вона нічого мені не казала. Мерседес могла все владнати, я не знав, як їй вдавалося вмовити м’ясника або пекаря, власник помешкання погоджувався чекати дев’ять місяців, поки ми заплатимо за оренду. Тепер ти знаєш, які безумства вона терпіла через мене».

Під час першого танцю у колумбійському місті Сукре 13-річна Мерседес Барча сказала Габріелю Гарсіа Маркесу: «Мій тато каже, що принц, який зі мною одружиться, ще не народився». Через дванадцять років вона вийде заміж за Гарсіа Маркеса, який потім отримає нобелівську премію з літератури, його не називатимуть принцом, але він стане «чарівником».

Один з друзів розповів журналістам про те, що відбувалося в їхньому будинку після смерті Габо у 2014 році: «Вона була спокійна й умиротворена, у блузці й черевиках жінки-тигриці, тримала сигарету і келих білої текіли, відповідала на телефонні дзвінки». Всім світовим лідерам і знаменитостям, які телефонували, щоб висловити співчуття, вона відповідала просто «дякую». А коли прийшов час йти на поминальну службу, вона суворо заспокоювала знервованих друзів. «Ніхто тут не повинен плакати», – сказала вона.

Читайте також: Потойбіччя океану: літературний зв’язок між Латинською Америкою та Україною

Переклала Ольга Брагіна за матеріалами  The New York Times Magazine.