Ферранте Е.. Моя неймовірна подруга

У новому романі Р. Бредбері порушується одвічна тема боротьби Добра зі Злом, Світла з Мороком, викладена в досить незвичній для письменника детективній формі. Атмосфера, в яку поринає читач, відразу ж приголомшує своєю понурістю та страхом. Тут усе просякнуте вмиранням, і здається, що сама Смерть уже дихає тобі в спину у пошуках Самотніх душ. Але прагнення жити перевершує цей смуток і зневіру, а пам’ять про минуле допомагають зберегти численні побутові дрібнички, які оточують нас усіх, але на які мало хто по-справжньому зважає: старі газети, котрими встелені пташині клітки, конфеті з використаних трамвайних квитків чи навіть платівки з голосом Карузо.
«Не повертаючи голови, я втупив очі у передню шибу, в яку, зблискуючи проти світла, періщив дощ. Трамвай сповільнив швидкість. Чоловік позаду розлючено підвівся, так наче ладен був накинутись на мене, якщо я й тепер удам, нібито нічого не чув, і не обернуся. Він хотів, аби я побачив його. Хотів утягти мене в якусь свою скруту. Я вже відчував, як його руки поривалися до мене, тільки не міг угадати, стиснуті вони в кулаки чи розчепірені, мов пазури, наготувалися бити мене чи душити. Я вп’явся пальцями у спинку передньої лави. Наді мною гримнув його голос: — О смерть!.. Трамвай загальмував і почав зупинятися. «Ну, кажи ж далі, — подумав я, — докінчуй!» — …То діло самотнє! — промовив він жаским шепотом і подався геть. Я почув, як відчинилися задні двері. Й аж тоді обернувся. У вагоні нікого не було. Невідомий зник разом зі своєю панахидою. Я почув, як надворі на доріжці зашурхотіла жорства.