Молода українська поезія – які імена треба знати

Сучасна українська поезія строката й багатогранна. Її творять автори різних поколінь, з різним досвідом й естетичними уподобаннями. За всім не встежиш, і коли Читомо вирішило поцікавитись, що там у наймолодших, то швидко зрозуміло – усе відразу не охопити. Тому ми спростили собі завдання й просто запитати у тих, хто цікавиться процесами у наймолодшій українській поезії, на кого нашим читачам варто звернути увагу.

До переліку потрапили автори здебільшого до 25-ти років, і лише декілька зовсім трошечки перевищили обраний віковий ценз. Нижче читайте добірки молодих поетів від Ростислава Семківа, Мирослава Лаюка, Остапа Сливинського й Олександра Мимрука.

• Ростислав Семків – літературознавець, критик, професор Києво-Могилянської Академії, директор видавництва «Смолоскип» й член журі однойменного конкурсу для молодих авторів.
• Мирослав Лаюк – поет, прозаїк, упорядник «Антології молодої української поезії III тисячоліття».
• Остап Сливинський – поет, публіцист, перекладач та літературознавець.
• Олександр Мимрук – поет, журналіст, випусковий редактор Читомо.
• Олена Гусейнова – поетеса, журналістка, радіоведуча.

Катерина Балашова

Поезія цієї авторки непокоїть. Рядками наче промовляє зачаєна тривога та притлумлений неспокій. Можливо, це не лише вірші, але й речитативи якогось незнаного ні нам, ні самій поетці ритуалу – його фрагменти, зітлілий спогад. Щось звучить звідти, зсередини; щось спонукає нас зупинитися і вслухатися.

 

 – Ростислав Семків

 

Її вірші про дім, про стіл, про свіжий хліб, про те, що сьогодні перетворилося із кліше на цілком свіжі, цілком конкретні рани. Це поезія про крихкість найріднішого і знищення красивого, яке все ж не зникає навіть тоді, коли його беруть нечистими руками і грубо розбивають.

 

 – Мирослав Лаюк

 

відгомін

 

нині ці стіни завше тихі на дотик –

опалі паруси з цегли напнуться від протягу

що гойдає коридори й вузли того дому 

з пусткою замість крівлі й оком на дверях;

звук годинника на горищі:

цок

стан часу – хистка тростина

але тонкі речі буває найважче зламати

цок цок

спіралі стін в’ються над багаттям

крізь віконні ікла звідкись тихо нісся бог

 

медогляд

 

зробили рентген

і побачили в грудях вулик:

біле плетиво в чорній інверсії,

медові соти у липкій клітці,

як вовтузяться бджоли в легенях,

як літають трахеєю вгору й униз

і як солодко буває на серці;

сказали:  „тому 

у вас кашель із кров’ю, бо

ви дали недузі прогресувати”.

ніжно тримаю бджілку в пучках,

щоб вона чула звуки міста від ребер:

жуж жуж жуж

питаю:

як то мені їх не лишити

як не любити,

коли вони одні повертаються до мене

щодня, мов додому?

 

12.3.22 

 

як у цей сонячний день

щось може влучити 

у твій дім крім проміння?

він надійно лежить

на дні спільного неба

хитається на межі

слів і великого болю

просто зараз

ракета перекинулась

на синицю:

вона сідає на дах

і хрипко цвірінькає

про своє.

 

повернення

 

а потім ми повернулися в дім,

який нас чекав.

і це було найдивовижніше з див:

хто звелів йому хитко стояти

на крихкій камінній долоні?

чому він не розщепився зсередини

у простиглий каркас із цегли,

щойно ми вийшли за межі,

забравши своє густе мовчання,

спаковане в коробки з нової пошти?

чому підлога лащиться так,

ніби нічого не сталося,

а фіранки торкаються обличчя й рук,

мов тюлеві кішки хвостами з мережива?

цей дім урчить, самотній-голодний,

ніби радіє, що знайшов дорогу до нас;

плекавши наш відгомін, кімнати

обійняли собою наші речі й риси.

і ми посадили наші змертвілі тіла

за теплий обідній стіл,

поклали їх у шепіт води у ванній,

щоби опісля скрутитися

в утробній темряві ліжка

з надією народитися

вранці.

 

Більше віршів Балашової читайте на її каналі у Telegram

Надія Косаревич

Серед простих речей і подій ця авторка знаходить незвичне й небуденне. Дійсність починає вібрувати дивними звуками, розсипатися дивовижними образами й відтак – життя набуває нових сенсів, а ми починаємо по-новому відчувати саме життя.

 

 – Ростислав Семків

 

Облаштування дому

 

Якось до мене з вулиці причалапав кіт:

білі вуха, запах асфальту, ранка на спині.

І я подумала: нехай залишається.

І була мисочка, і консерви, і трохи подерті штори.

Добре жити з котом.

 

А якось мені принесли фіалку:

трохи землі, колір неба і листя тендітне.

І я подумала: нехай залишається.

І були вазони, і підливання щотижня, і зелено стало.

Добре жити з фіалкою.

 

А ще я знайшла стареньку гітару:

кілька порваних струн, смайлик на деці, присохла фарба.

І я подумала: нехай залишається.

І була музика, багато музики, і скарги сусідів.

Добре жити з гітарою.

 

А якось ти подзвонив у двері:

карі очі, міцні сухожилля, запах травня.

І я подумала: нехай залишається.

І були млинці, і чорні шкарпетки, дві щітки у ванні

Добре жити з котом, фіалкою, гітарою і тобою.

 

***

 

Був час, коли ми були, мов поезія,

у місті, де на стіни будинків 

замість снігу осідали слова.

Де усе було зіткане із голосів

ще нічних сновидінь, які ми вивішували

на підвіконня сушитися, наче білизну. 

Ми знали означення кожному із дерев, 

і бігали на окраїну міста – 

там з-під землі виростали сталеві струни.

“Люби свою мову”, – шепотіли вони 

у слід куряві поїздів,

а мова мерехтіла під ліхтарями 

найсвітлішою із усіх ліхтарів.

Ми були, мов поезія, –

такими ламкими, такими,

наче краї обвугленого паперу,

що враз дотикнулися, щоб спалахнути

і спалити місто поезії,

і народити із обвугленого тіла 

на згарищі слів

із припопелястого серця

вже спільне слово.

Ілля Рудійко

В цій поезії спроба власної філософії чи й історіософії – через те сучасне сусідить із алюзіями на давнє, інколи дивовижним чином переплітаючись. Утім, не бракує також людських-надто-людських інтонацій, які зринають, коли ліричний персонаж постає перед прозаїчною реальністю світу.

 

 – Ростислав Семків

 

Нервова система поезії Іллі виходить зі спостережень за найпростішими речами: він перебирає обʼєкти простору, досліджує їх і вибудовує на основі цих знань одну лінію спільного тремтіння — від зерна горіха через два людські серця й аж до місяця.

 

 – Мирослав Лаюк

 

/діти їхні/

 

в адама було татуювання
«rave me»
він курив самокрутки
з листя дерев Життя і Знання
випускав з легень хмари
металургійних випарів
плоди дерев віддавав як податок
святкував Велику епоху

 

та єва взяла ребро адама
і зруйнувала ним Берлінський мур

 

за це Бог вигнав їх з Великої епохи
і діти їхні ніколи того не бачили

 

/шофери доби декомунізації/ 

 

перерізаними венами
дохлого міста
як збляклі еритроцити
блукають загублені
і вже нікому не потрібні таксисти

 

вони не знають
де той бісів бульвар Олександрійський
вони знають лишень
про бульвар 50-річчя перемоги 

 

/дорослішання/

 

ми з грозою
бігали наввипередки
гнали табуни старих дерев
звідти
де тіні водять за собою
де вітер краде піт з твого чола
гнали туди
де горить горизонт
щоб горіли і гриви дерев

 

ми з грозою
бігали наввипередки
і вона завжди була перша
аж доки я одного разу
наздогнав її

 

/Катерина: підперезування світу/

 

я заклеїла вікна скотчем
аби
коли вибухне
килим не всіяло
уламками скла
бо раптом ще проростуть

 

я заклеїла акваріум скотчем
аби
коли вибухне
звідти не витекли
тіні потоплених риб

 

я заклеїла дзеркало скотчем
аби
коли вибухне
я ще змогла побачити
у себе вдома
себе 

 

я заклеїла рамку скотчем
але
чорним
і тільки в куті фотографії 

 

єдине
на що забракло скотча
це я
тож стою розбита
з потрісканим чолом
і простір проходить крізь мене
ніби крізь вибиту шибку

 

/* * */

 

місяць котиться небом
як каштан вуличним бруком
просто під нашим вікном

 

чую приреченість двох
бо ж обом не суджено дати
паростки життя

 

і ринви для людських тіл
названих на честь і на ганьбу
минулих поколінь

 

і богом напризволяще кинута калюжа
що в ній він без успіху й поспіху
гасив сузір’я своїх недопалків

 

врешті стануть тільки смітником думок
для того хто топить у віконній шибці
свої очі

 

і на тих смітниках
долішньому й горішньому
спочинуть обидва каштани

 

а ми нарешті спочинемо
цієї безсонної ночі
біля вікна над вуличним бруком

і під трьома зірками
що стали в ряд на небі
просто як у назві цього вірша

Валерія Сергеєва

Це розумна й самозаглиблена поезія з багатьма алюзіями та зачіпками для роздумів. Можливо, вірші дещо перенаповнені огромом образів, проте їх цікаво осмислювати, мандруючи вслід химерним асоціаціям авторки.

 

 – Ростислав Семків

 

***

 

Коли жовті мелісси приносять на фрески вологу,

святі наспівують блюз – холодний, мов енкаустика.

Поділ – це велика оливка в бокалі мартіні у Бога,

в трактирі, де віденське крісло сміється з цієї акустики.

Свиняча нога розгойдалась під сволоком п’яного неба –

знімаймо хамон наших страхів для киці з книгарні навпроти.

Які невидимки тримають волосся прадавнього древа,

що й досі рипіння кріселець – найліпше щоденне мотто.

Всі ложки вдягли забороло, затиснувши трави в обійми,

коли парасоля відкрилась як блюдечко в чайнім сервізі.

І жовті мелісси підносять чаїнки для зцілення стигми,

щоб в цій меланхолії блюзу із тіл поскидали ризи.

 

***

 

Стільники гречаних ікон стікають у вуликах воском,

ніби гострі річкові горіхи чигають на ступні дітей.

Куманці з фіолетовим маком в льодяних компресах із мокко,

бо вали захистили від змія, але все ж не змогли від гусей.

Раювали ці ябка у травах як на Спаса в’язали букети,

а потому зійшли всі на піну, щоб забрати три жмені піску.

І морські горіхи, як жала, упліталися в слізну верету,

щоб русалоньки нозі зболілі опускали у хвилю гірку.

 

Більше віршів Валерії  можна знайти на її каналі у Telegram

Дарина Чупат

Поезія духовних шукань та медитативних спостережень – у більшості з нуарними інтонаціями, проте інтенсивними зблисками піднесення та надії. Ці вірші добре читати в похмурий день, аби він став трохи світлішим.

 

 – Ростислав Семків

 

Поетка осмислює світ через культуру — тексти, імена, незриме, але велике, що стоїть за спиною, шепче, підказує, обирає тебе як їхнього мовця. Авторка повсякчасно фіксує власні враження під час цих трансляцій, при цьому олюднює ту мову, наповнює чуттєвістю.

 

 – Мирослав Лаюк

 

*****

 

заборонили собі бути слабкими

але бути сильними не зуміли —

гречкосії теж

мріють мати козацьку душу замість своєї

 

їхні слова тепер роззираються мов дитина

по яку не прийде ніхто зі старших;

слова мов розбита кістка

не можуть скластись докупи —

твої так само

 

тож піднімаєш

грубо тесаний з каменю останній вірш

а слимак ріки

перед тим як замкнути за ним беззубого рота

прошамотить тобі сон

що його — пам’ятаєш — прабаба

колись розказала проточній воді

 

*****

 

кожна рушниця колись хотіла

стати очеретиною

і зимове рівнодення

не могло роздивитись свого

відображення в мерзлій ріці

аж поки не виявилось

що й під льодом тече вода і що можна

жити під знаком роси

якій добре лежати у серці квітки

що можна бути малою пташкою

й співати лише про одне:

якщо не повірити в темряву то

не буде її

 

***

 

довго дивився на павука:

той пробіг по держалну сокири

й видерся на долоню

 

назвавши його

тонкою химерною зіркою

син зважився рубати 

батьківську вишню котра 

знов не розквітла

 

і відступився:

раптом подумав про те

як почувається колосок

коли вогонь підходить до нього

 

***

 

ми вже не тонкі

хміль поезії більш не в’ється круг нас

а іскріння дніпра

навіть погожими днями

не видно 

 

сидимо в полудень у темній кімнаті

не можемо ні мовчати ні говорити;

мов хустка якою накрили

лице спасителя

лежить на підлозі стьожка

сірого світла з вікна —

 

— цікаво про що він думав

тоді в печері

і яким сміхом 

присвічував собі дорогу назовні.

 

Більше віршів Дарини можна знайти на її каналі у Telegram

Володимир Кауфман

Нервовий і чутливий поет, рідкісний у нашій сучасній поезії естет, який тільки й міг з’явитися в одному з найбільш індустріаліалізованих містечок Західної України. Його меланхолія і ламкість – родом із австрійського експресіонізму, його стоїчний песимізм  – родом із нашої теперішності, коли вкотре падають усі захисні екрани культури і оголюється давнє зло.

 

 – Остап Сливинський

 

***

 

Пощо вдягати тобі щодень безрадісне вбрання?

О, прегарна Естер.

Для чого светри чорні і холоднеча в неопаленім покої?

Для чого ти мешкаєш у скорботному кварталі?

Де трунарі з хворими зубами у змові зі смертю

Цілоденно вони лаштують домовини і, курва, радісно їм

Трунарі слухають радіо “Шансон”

По що ти оселилася у кварталі цьому?

Тут небо заклубочене фабричними димами.

Тому і птахи тутешні хворобливі такі

Тому і не співається їм у випарах фабрик.

Птахи безголосі тут.

І навесні, і восени.

Тут перекупки торгують зужитим мотлохом:

Дитячими іграшками

Черевиками, що зостались після покійників.

Книжками радянських письменників

Металевим посудом, гранчаками.

Естер, перекупки зажадали викрасти вночі твою вроду

І продати її якомусь дебілу

На коштовну вроду твою поранкову

Зазіхають перекупки і п´янички.

Естер, я боронитиму сон твій пильно

Стрілятиму твоїх ворогів із рушниці

Вони поблизу.

Вони голосно кашляють в сутінках.

Я споруджу ліс довкола твого будинку

Ліс – густий, непроглядний

Аби нічні жахіття губилися в ньому, як в лабіринті

І збивались із шляху, коли ітимуть до будинку твого

Аби заблудлі химери в тому лісі ридали від розпачу

Спи, Естер, спи.

Я стерегтиму невтомно.

Я піду до перекупки, продам свої черевики.

І куплю для тебе двох співучих канарок.

Софія Ленартович

Трохи більше, ніж поетка. Поезія, відео, спів і перформанс у неї складаються докупи, як частинки одного пазла, творячи чутливе, ліричне, меланхолійне і дещо архаїчне полотно, яке відлунює раннім українським модернізмом і бунтівними, поетичними 60-ми. А ще – якоюсь зовсім новою чуттєвістю, яка народжується з синтезу. 

 

 – Остап Сливинський

 

Сон

 

Місто засинає.

Нічні вогні вилітають з-під крила літака,

То у будинках-світляках запалюють віру,

Що зранку світ прокинеться іншим,

Що життя зародиться знову,

Бо що йому ще робити.

Сніг стікає з дахів панельок,

Як мій макіяж після вистави,

І буденна така дивлюсь крізь ілюмінатор.

Якщо сон — це маленька смерть,

То вночі душі зустрічаються поміж хмар,

Розповідають останні новини,

Про війну, втрати

І на день ближчу перемогу.

Комусь зізнаються в коханні,

З кимось прощаються назавжди.

І як тут заснеш?

Гілля черкає літаку піднебіння,

Ніби тягнеться язиком поцілувати.

Котрась душа зачепилася за крило —

Так собі і висить.

— Мамочко, це ти? Я дочекалась, я знала…

Можна тепер ніколи не приземлятись?

Зранку її душа не вернеться в тіло.

 

Більше віршів Софії можна знайти на її сторінці в Instagram

Вікторія Фещук

Вікторія чує шум часу в мушлях повсякденних, звичайних речей. Її поезія п’ється легко і звично, як ранкова кава, але залишає по собі гіркоту, яку важко забути, проковтнути, чи хоча б описати якось інакше, ніж це робить вона.

 

 – Остап Сливинський

 

З циклу «Тінь проти тіні»

 

цей четвер не означав нічого

пакетики з чебрецем набухали і

розповідали моїм чашкам

кримські історії

 

в одній із них

сіль поглинала воду і Чорне море

вицвітало як на дитячих фото

 

напевно таке буває

якщо прокрутити цей ранок назад то навар

не поглинув цукру, море не чіпало солі

туман не забрав мого міста

я не відчула нічого а навпаки

типова непокора матерії

 

але ж стій

ти скажеш

ти ж знаєш чим

завершиться цей четвер

тінню супроти тіні чашкою супроти чашки

непокорою супроти

застигання

 

Більше відшів Вікторії можна прочитати на її каналі у Telegram

Дарій Лажневський

Цей бітник-міленіал, здається, ще нам усім покаже. Його судомні, довгі, задихані, чутливі, вульгарні, втомливі, безкомпромісні елегії піднімають з могили етеричне тіло старого Аллена Ґінзберґа і водять його вибоїстими шляхами України, цієї «дитини зрошених кочівницькою спермою жовтих полів», цієї «батьківщини найвідоміших гультіпак та пройдисвітів».

 

 – Остап Сливинський

 

В дорогу!

 

В дорогу!

 

Що продовжує твій внутрішній світ вибоїнами.

 

В дорогу!

 

У нескінченні пошуки притулку на цей вечір, водячи непевним пальцем по списку міст на синіх дорожніх знаках.

 

В дорогу!

 

Де наступний день простягається ген до гострого наконечника шосе й закінчується там, де тебе підводять ноги.

 

В дорогу! В дорогу!

 

Пропахлим кавою та нікотином водіям однаково до твого каменю на грудях, вони бачать у тобі лиш сяйво вічної свободи, тож не смій розчаровувати їх смертністю.

 

В дорогу! В дорогу!

 

Ми молимось Ноктюрнал й славимо Сітіса, бо ж інших богів не існує для нас, окрім відбитків ніг на розталому від спеки асфальті.

 

В дорогу! В дорогу! 

 

Де безупинний потік білих смуг дорожньої розмітки рве кайдани затхлої квартири, а з пандорового колодязя, що його ховаєш у грудях, стрімко виривається усе бридке й щезає десь за горизонтом, бо невтомні мудреці автобанів кажуть, що це обов’язково залишити своїх демонів паплюжити стіни спустілих квартир, аби твоє чисте тіло було легше засмоктати у вир щирого польоту автошляхами, що уночі зодягнені у гірлянду нічних фар.

 

В дорогу! В дорогу! В дорогу!

 

Залиш свій сором міським голубам, бо ми — щурі автобану, метастази транзиту між канцерогенними містами й нам невідомі брехливі кривляння соціально захищених боягузів.

 

В дорогу! В дорогу! В дорогу!

 

Я — син відкритого неба, хрещений місяцем над лісовою галявиною, одружений з берегами, що турботливо омивають ноги, доки мої брати та сестри святкують в ім’я цієї ночі.

 

В дорогу! В дорогу! В дорогу!

 

Де стрілка напруги на шкалі серотоніну ламає лічильники, а дорога й далі п’янить непередбачуваними зворотами й вибиває з тебе усіх кліщів зневаги до таких же як і ти, загублених серед міст, що моляться богам вічної пригоди, здіймаючи мантри під тріск вогнища й поеми сумної гітари.

 

В дорогу! В дорогу! В дорогу!

 

Де повітря не стиснуте у вакуум вузькими вулицями, що здичавіли у спробах видушити із тебе життя, наче пасту із тюбика, де прокидаєшся з урбанізму, мов з поганого сну, і вростаєш у щирість пізніше, пишучи щось таке ж життєстверджувальне, як цей вірш, сидячи обіч постійного шуму, постійної метушні, але з постійною нескінченною тишею у грудях.

 

В дорогу! В дорогу! В дорогу!

 

Випивай з мене усе, дорого, залиш лиш пусті сторінки й сили їх дописати, бо негоже поетові помирати, не списавши усе до останнього листка.

 

В дорогу! В дорогу! В дорогу! В дорогу!

 

Більше віршів Дарія можна знайти на його каналі у Telegram

Орися Грудка

Повернулися додому, тепер час зігрітися пледом, перебрати дрібнички в шухлядах, згадати все, що колись викликало щем і ніжність, тепер – переважно тугу. Всі мандрівки, зрештою, закінчуються однаково, але сьогодні ми ще не будемо про це говорити. Світлі і сумні вірші, написані безсумнівно добре.

 

 – Остап Сливинський

 

***

 

Привіт, ноче, я повернулася.

Знову не принесла майже нічого

з виснажливої мандрівки:

двійко гарних картин,

дрібку променистої солі,

крихту любові зі спожитого хліба насущного.

А так квапилася далеко дійти.

Ноче, я ще трохи з тобою побуду,

не зачиняючи дверей за собою,

у твоїх знайомих тісних обіймах.

А тоді замкну на ключ повіки,

і ти довго розглядатимеш

і крихти любові, і попіл злості —

сховаєш на чорний день;

висиплеш сіль до мішка,

повісиш картини у галереї,

і ми разом їх розглядатимемо —

смішні і страшні.

Ноче, ти довго не відпускатимеш

мене у дорогу,

але зрештою прочиниш двері,

і дорога покличе мене.

Віктор Кропивний

У його поезії багато зримого, тактильного, належного природі, і персона поета органічно розчиняється в речах світу. Це не просто метод дослідження дійсності, це прагнення співіснування в моментах, коли предмети перестають вважати тебе чужим. З цих ситуацій поет виходить щоразу іншим, наповненішим, при цьому не втрачаючи хребта.

 

 – Мирослав Лаюк

 

◘ Голоси, які більше не чуємо. І. ◘

 

                  бабусі Мані за слово “клюйдерево”

 

Миршавий запис на телефоні:

збережений у думках а не голосі 

дорадянський романс —

не спів а проказування

все тихше й повільніше

наче останній абзац диктанту 

в початковій школі.

 

Весь починаєшся з її історій:

твій страх перед словом глинище

твоє благоговіння перед гніздом ластівки

твоє розуміння що всі ми — допоки 

над головами не згаласує криводзьобий одуд.

 

Оповіді про полеглих дерев і 

відійшлих давно й недавно людей

як засмальцьовані копійки 

закотилися глибоко десь і не дістанеш.

 

Що залишилося ще:

легкі тягарці її спогадів

що коливалися рівно й неспинно 

і тягар її пам’яті

що не зникає в застиглій хаті.

 

Що лишилося ще?

 

Гарбузова каша з яблуком і горіхами

вичаха на столі —

скільки ще спадків через скільки часу

буде віднайдено?

 

◘ Покрова ◘

 

Одежі, хитро покроєні,

шурхотять попри дорогу 

— ти ідеш,

і горіхи всміхаються,

засинаючи.

 

Більше віршів Кропивного читайте на його каналі у Telegram

Богдан Братусь

Його вірші іронічні, легкі, схожі на дотики до предметів і першу реакцію від них — іноді як відсахування руки при опіку. Ці поезії мінімалістичні, чіткі, пружні — і все це неминуче веде до традиції японської поезії, яка не тільки спровокувала європейський імпресіонізм, а й успішно перевтілюється в форми найсучаснішої, дуже живої й свіжої поезії. 

 

 – Мирослав Лаюк

 

Вночі кожен

 

Сняться Марії сни

котрих вона не запам’ятає

 

Складаю вірші

які ніколи не запишу

 

Віддає щось темряві

кожен з нас

 

А зранку наче й нічого

не було

 

Вірш про листопад

 

Знову дожив до осені

Хоча минулого листопаду

нездоланним здавався шлях 

Каже батько

що зима буде важка

тож треба робити 

закрутки

Так само вірші

про листопад

починаю писати з липня

Олексій Долгульов

Поезія Олексія вирізняється простотою мови (у доброму розумінні) й потягом до оповідності. У ній багато руху та коротких рядків, які вимальовують специфічну ритміку як читання, так і вимовляння цих текстів уголос, а поєднання різних масштабів – узагальнення й побутової речовості – роблять його ліричний світ справді об’ємним.

 

 – Олександр Мимрук

 

***

 

Їде ровер
Із колесами фортуни та удачі
Поряд із пишними формами
Біля брудних магазинів тканини
Коло майданчика
Крутиться коло
Коло фортуни
Та коло удачі

 

Вказує на негідників
Тицяє пальцем у злодія
Кидається ґрунтом у дурника
Бігає за коханою з автоматом
Шукаючи удачу в крику матері
Блукаючи у фортуні роздертих колін

 

Їде ровер
На чортових колесах
Катаючи пісчинки за символічну плату
У вигляді поваги й поцілунку в щічку
Катаючи на захід і на північ
Проходячи біля салонів краси
Та кафе із високими цінами

 

У яких сидять хлопці й дівчата
Чоловіки й жінки
Сліпі й кульгаві
Мертві живі
Та ще не дозрілі
Які теж хотіли б
З’їздити додому на ровері
Із колесами фортуни
Із колесами удачі

 

***

 

П’яний матрос
На слизькому асфальті
Кучерів
Падає на коліна вбитою зеброю
Голосно
Дивиться в зелень осіннього листя
Ніжним кришталиком
Близько
Чухає зламані ребра
Чує розбещене танго
Музики
Порту
Який відійшов з Амстердаму вранці
Й повернеться
Точно назавжди

 

П’яний матрос
Колихається
П’яний матрос
Закохався
В потужні
Фабричні ритми стогону
Барабанний клекіт сміху

 

Потяг пішов
І приліг на підлозі
Як демон
Ніби автоматна черга
За падінням з дерева
Ніби автоматна черга
В Іспанію
В білій вишиваній сорочці
Й жовтих залатаних штанях
На босу ногу

 

Як народження Венери
З духу музики та піни
Як трагедія
Що сталася давно
І то не з нами

 

Але
Порт Амстердаму
Несе тво’є полум’я
Блазню
Тихо
Розумно
Печально
І терпко
На п’яному кораблі
В ніжний шелест
Зів’ялого листя
Кучерів
У яких можна
Втопитися
І неможливо
Не потонути

 

Більше віршів Олексія можна знайти на його сторінці у Facebook

Посейдон

Ніхто не знає достеменно, чи Посейдона так назвала мама, чи він сам себе так назвав, але напевне відомо нам про нього одне – у перервах між програмуванням від пише вірші. Подекуди похмурі й майже декадентські, а подекуди й насичені численними відсиланнями та цитатами з інших віршів, від інших авторів. Часом у цьому плетиві дійсно цікаво розбиратися.

 

 – Олександр Мимрук

 

***

 

Я напевно надто довго жив
В цьому місті
Мертві лози верби ожили
І проросли бетоном в мені
Бетонні лози сплелися
В геометричні варіяції

 

Я сидів на троні Творця
І спостерігав
Як вибудовується світ

 

Я спостерігав
Як утворювались трикутники
Спочатку трикутники ліній
Згодом трикутники виміру

 

Я спостерігав
Як трикутники спліталися
І водили хороводи
Навколо Сонця

 

З часом із трикутників виникали квадрати
Сонця вогонь
Робив з них химерні свічки
І їхні очі починали горіти
Життям

 

Я спостерігав
Як свічки знову спліталися
Разом в хороводі
Вигинаючись в стіни навколо мене
І утворювали собою фортецю

 

Я напевно надто довго жив
В цьому місті
Лози верби ожили Світлом в мені
І з цим Світом
Я поріднився
Назавжди

 

***

 

Сьогодні я зрізаю
Обличчя
Чорним айстрам

 

Пальці
Що стали
Жорнами шкіряними
Розчавлюють пелюстки
Перетворюючи їх на прах

 

Чи перемелять так само
Шкіряні жорна
Тіло мого цвіту

 

Чи піднесуть
Мозолистими руками
Освяченими кров’ю чорною
Прах моїх пелюсток

 

Чи зроблять так само
З моїх
Сходів до майбуття
Домовину

 

Чи зроблять
Чи зробили

 

Чи
Зробила

 

Більше віршів Посейдона можна прочитати на його каналі у Telegram

Анна Ютченко

Анна Ютченко не лише пише вірші, але й красиво фотографує та знімає відео, тому її тексти часом дуже візуальні. Лаконічність вислову, скелетність мови і яскраві образи, які парадоксальним чином розтягують асоціації у різні сторони світу – від Київської школи, до поезії далекого Сходу. Шкода лише, що вона не так і часто публікує свої тексти. Хотілося б більше – може, навіть книжку, а може, навіть дві.

 

 – Олександр Мимрук

 

Тексти Анни мені показала подруга на персональній сторінці Анни в фейсбуці. В цих текстах відбувається гра із повсякденням, яке Анна намагається розгорнути і перевірити, що там всередині простих речей, з яких складається наше життя. Очевидне тут переосмислюється, але не для того щоби додати речам більшої значущості. Якби існував такий троп як поетичне применшення, то тексти Анни були б його дуже добрим втіленням. 

 

 – Олена Гусейнова

 

* * *

 

польові квіти і маленька мураха
сонячне світло що блукає
по інший бік відчиненого листя
кропива що боляче жалить коліна
дівчинка яка тихо незграбно танцює в тіні
навчіть мене так любити
чорне поле розкрите долонею
вітер що підхоплює
зникаючі обличчя назви та імена
трава що співає до неба
камінь що співає до землі
людина що співає до себе самої
у мить найбільшого розпачу
і найбільшої радості
зробіть мене малою для любові
що вища за слово
яке прийняло тіло як дар
що вища за тіло
яке прийняло біль як дар
любові яка заходить туди
де зупиняється серце
і знову починає битись
у польовій квітці і маленькій мурашці
в абрикосовому цвіті
що раптом спалахує посеред темної вулиці
його підхоплює вітер наді мною
у неможливості висловити це
як дар

 

***

 

бачу як всередині цього вірша
виростає величезна діра
не можу її прикрити жодними речами
не вмію її приховати у жодному слові
не знаходжу для неї жодної назви
все ширше й ширше
все глибше й глибше
як всепоглинаюча тишина
на дні спаленого дерева
за мить до
здається що тільки тепер

 

тут нарешті є місце для бога

 

* * *

 

знаю це слово дрібне і незграбне
я його підібрала випадково
у траві проходячи повз
йому не дорівнятись
до співу цвіркуна і величі ромашки
до легкості з якою птах розкриває крила
і сили з якою кріп тягнеться до сонця
можливо воно не зменшить твого болю
і не зробить нікого щасливішим
але якщо прислухатись до нього
саме в цьому місці лише для тебе
заспіває ліс і річка
хмара краплинка дощу обличчя людини
відчиняться для твого погляду
так ніби були створені лише
для цієї миті
цьому слову ти можеш віддати
весь свій біль і страх
можливо колись із нього виросте
високе дерево
під яким співатиме цвіркун
про велич ромашки
і це слово підбере хтось випадково
аби передати тому
хто потребує його найбільше

 

дослідження законів природи

 

*

 

ріка що стікає 

згори донизу 

має постійний рух

 

**

 

дерева чиї коріння 

сплетені під землею 

можуть відчувати біль 

одне одного 

на відстані

 

***

 

сонячне проміння 

рухається тільки прямо 

 

****

 

тінь утворюють предмети 

що не здатні пропускати 

крізь себе світло

 

*****

 

вполювати метелика 

можливо 

коли не полюєш 

 

******

 

місяць – тіло

що лише відбиває 

сонячне світло

 

*******

 

веселка

рослинка 

людина 

утворені 

з води та світла 

 

********

 

м’яка вода в постійному русі

стає твердішою за камінь

 

*********

 

заблукавши на вершині

завжди спускайся 

уздовж ріки 

 

**********

 

не існує абсолютної темряви

 

***********

 

світло рухається по колу

 

************

 

у тілі людини не існує 

абсолютно 

гострих кутів

 

*************

 

мудрість з’являється

коли знаходиш спільну мову

з кімнатними рослинами

Микола Гуменюк

Ці тексти я прочитала  як членкиня журі літературного конкурсу “Смолоскипа”. Книжка отримала третю премію. Ціную в цих текстах міметичність. Таксофонів, назв вулиць, вікон, дерев за цими вікнами, щоденних справ тут багато насільки щоби нагадати собі, що повітря поезії найбільше схоже на людське дихання, в якому чути таке банальне і нав’язливе життя тіла. 

 

 – Олена Гусейнова

 

/танок на майдані корольова/

 

І.

 

на кибальчича 11 знову відключили воду

ніби опалення було недостатньо

батько встигає з’їсти баланс у таксофоні

доки ми стоїмо у черзі до колонки

 

я ж устиг загубити фігурку рафаеля

і забув що номери екстреного виклику

завжди набираються без картки –

ще одна з маленьких трагедій ще одного дня

 

II.

 

врешті зробив колесо на заняттях з акробатики

розбивши ненароком ніс скочко аліні

доки вихователі хотіли припинити цей жах

я стирав сором’язливо кров з паркету

 

зустрілись ми якось з аліною ще раз

і торкатися її вже не було страшно

в той день ми щосили насмішили бога

це одна з численних наших премій

 

ІІІ.

 

поверталися на третьому тролейбусі

з першої дитячої поліклініки

і нам доводилося зішкрібати з шибок іній

аби не проґавити вулицю огієнка

 

доки мама дивувалася звідки на смолянці

взялися всі ці чорношкірі пасажири

у її кишенях я ховав свої замерзлі руки

розглядаючи білі долоні прибульців

 

Більше віршів Миколи можна знайти на його каналі у Telegram

Артур Дронь

Текстами Артура зі мною поділилась подруга, яка допомагає іноземним перекладачам добирати сучасну українську поезію для перекладів. Ці тексти – свідчення про російсько-українську війну з фронту. Ціную ж їх найбільше за те, що не приховують страх, виймають його із побутових спостережень і спогадів та роблять його неуникненним. 

 

 – Олена Гусейнова

 

***

 

Святий Ян Павел Другий

у старі безкоштовні часи

сказав у Львові:

«Дощ падає – діти ростуть».

 

Святий Іване Павле,

я виріс під цим дощем.

Але зараз така зима,

і все вимагає такої ціни,

що падають

тільки сніг і солдати.

Солдати падають – діти ростуть.

Солдати падають – діти ростуть.

 

Більше віршів Дроня читайте на його сторінці у Facebook

Катерина Дашевець

З текстами Катерини я познайомилась під час роботи в смолоскіпівському журі. Рукопис Катерини не отримав відзнаки, але рівно один вірш – «Давньогрецький верлібр» – я запам’ятала добре завдяки нехитрій грі з античним сюжетом.

 

 – Олена Гусейнова

 

Давньогрецький верлібр

 

Після розлучення Гера втекла на ретрит до Аргоса

Скупатися у струмках молодості, повернути думкам незайманість

Лежати на старому топчані під хлюпотіння інших жінок

Які очікували лікувальних грязей

Ховатись за темними окулярами

Від своїх покоївок

Гера думала господи як же давно

Мої землі не зрошувалися щедрою й сильною зливою

Як довго не частувались вони блискавицями, як не гуляли свіжі й стійкі вітри

Він тільки й умів цей телепень

Що перекидуватись зозулею

Й хапати за дупу мене зненацька

Він для мене жалів гріму й блискавки

Як я жалію для тьоток багнюки

Тишу порушує брязкіт начиння

Гомін і сміх змоклих гостей, з’їдених сієстою

Священна купальня готується до п’ятничної вечірки

Десь на природі на заході, далеко від метушні олл-інклюзивів

Ковтаючи пізнє сонце, наче текілу санрайз, під яблунею

Напівлежачи, чілить Зевс

Зевс їсть наливні яблука

Бо це, напевно, єдине, до чого Гера не ще знає, що він дібрався

Зі списку нажитого спільно

У цьому тисячолітньому шлюбі

І Зевс звісно ж думав який він дурак і лох

Як він шкодував блискавиць для своєї жінки, як жалів розливних дощів і скупився на грім

От вона й годувала його мовчанням

На сніданок обід тільки не на вечерю

Бо перед сном вони споживали важкезну бетонну втому

Яку не роз’їла ерозія

Тисячолітнього олімпійського шлюбу

Ну все правильно засміявся собі в вуса Зевс

Гера вона така

Любить жостко

Сонце заходить, і Зевс цілить у нього огризком, як дротиком в дартсі

Вибиваючи 50 очків, він виграє й перекидується зозулею

І летить на Аргос

Юлія Яськова

Юлію я побачила на молодіжній сцені Meridian Czernowitz . І з тих пір іноді зазираю в її телеграм. Юлії вісімнадцять років, в її текстах дуже добре чути віру в кожен свій рядок. А ще в те, що кожен новий день може бути днем нового вірша.Так і має бути, коли починаєш писати поезію. 

 

 – Олена Гусейнова

 

***

 

осінь. вечір. зелено листовий став найкращим другом.

заварюю

чай

повторюю: кружка ліворуч, чайник на місці, ложка у чашці, цукор у банці, банка у шафі, я на кухні.

а де ж

чай

?

шукаю свій зелено листовий 

чай.

в ліжку нема, холодильник порожній, 

у кишенях пальта теж нема.

 

/від/

(чай)

душно

відчиняю вікно. дивлюсь на круків, 

оплакую втрату найкращого друга.

збираюсь із силами.

треба ж якось рухатись далі.

повторюю: кружка ліворуч, чайник на місці, ложка у чашці, цукор у банці, банка у шафі, я на кухні.

беру чайний пакетик

заварюю

чай

 

думаю, чи не надто швидко позбулась скорботи.

негарно, певне, перед моїм покійним

найкращим другом.

 

та все ж повторюю: 

кружка ліворуч, чайник на місці, ложка у чашці, цукор у банці, банка у шафі, я у чашці

не п’ю чай.

 

чай заварює мене. 

додає 5 ложок тросникового цукру,

бо на дієті.

 

так і знала, що чайним пакетикам довіряти

не можна..

 

Більше віршів Яськової читайте на її каналі у Telegram

Артем Сергієнко

У віршах Артема є все – і кайдашевосімейні груші, і лишегівсьі риби, як все ніяк не можуть пробити той клятий лід, і жінки різного віку, яких автор уважно підмічає як не на вулицях, так на рекламних зображеннях. Але найголовніше – деталізована оповідність, в яку ти часом вргрузаєш по коліна як у багнюку й перетворюєшся на ліричного героя одного з віршів нижче. Це тексти для тих, хто любить різноманіття – від буденної матеріальної культури, до алегоричних пасажів про архетипних рибалок.

 

 – Олександр Мимрук

 

***

 

на станції метро почайна
рекламу лазерної епіляції
з оголеними стегнами молодої жінки
грайливо прикритими білою
напівпрозорою тканиною
замінили на постер що пропонує
лікування катаракти
ціна на лікування (за одне око)
від 9999* грн
*ціна вказана за одне око
ніби я з першого разу не зрозумів
ліцензія МОЗУ Серія АЕ #571523 від 13.11.2014 р.
замість оголених стегон
на слово катаракти
грайливо дивиться жінка
якій час розписався на обличчі
як молодий поет
розмашистим почерком
на передньому плані дбайливо
прифотошопили букет весняних квітів
глибина різко зображуваного простору
це одна з трьох складових налаштування експозиції
діафрагма була відкрита доволі широко
2,8 а може навіть 1,4
тому квіти залишилися розмитими
як суспільна мораль
що в цілому позитивно впливає
як на суспільство
так і на композицію
реклами лікування катаракти

 

кожного ранку я йшов до
оголених стегон молодої жінки
що пропонували мені лазерну епіляцію
а також вказували на найбільш
оптимальне місце виходу з вагона
на станції метро палац україна
я йшов до оголених стегон
до першооснови життя
що викинули мене в безлюдний світ
не пояснивши як бути людиною
і тепер кожного ранку нахабно
вказують на вихід ще раз і ще
старша жінка
чиї зморшки в кутиках яскравих очей
вилікуваних від катаракти
розпливалися як води у дельті нілу
підморгує мені
вона вже знає про інший
вихід
я теж його бачив
коли дідо не витримав втечі
до ненависного йому львова
від рідних йому росіян
можливо навіть
на плакаті була та сама жінка
що погодилася на дурну фотосесію
на молоду голову
а катаракта це
офтальмологічне захворювання
пов’язане з помутнінням кришталика
ока що спричинює
різні ступені розладу зору
подивіться тепер якщо можете
як багато можна дізнатися
відмовившись від
сексуальної об’єктивації
як багато здобути

 

***

 

річка стікала трунком переспілої груші
з півночі в нескінченність

рибалки на березі підхоплювалися
підсікали руками жилавими те
що пливло за течією
перемащене кров’ю як товченою вишнею
рвали волосінь і волосся на їх головах
вицвітало

 

риби билися головою об лід
деінде
ніколи не потрапляли на іржавий гачок
відра повнилися провиною і спокутою
гріх був чорним і трохи кислим
ніби смородина

 

ноги вгрузали по коліно в багнюку
що перехоплювалася через халяву
та відтинала пальці блакитним холодом

 

сонячне яблуко
прохромлене черв’яком часу
золотилося
закочувалося за річку
як у траву

 

пасторальний пейзаж розпливався
складаючись в натюрморт
забракло груші вишні смородини
та гнилого яблука

 

за обрієм нуртувала битва
хоробрі сини та доньки
спливали
рибалки згортали снасті
впускали улов у воду
бралися за мечі

 

Більше віршів Сергієнка можна прочитати на його каналі у Telegram

Марія Лишень

У наймолодшій поезії тексти про емоційні досвіди дуже часто видаються наївними, але коли читаєш вірші Марії й бачиш рядки про, наприклад, «незрілі хованки» чи навпаки – «зріле поводження», відразу хочеться замінити слово «наївність» на «щирість». Лишень знає, про що вона пише, і ви це помітите, лишень ви зробите один крок на зустріч.

 

 – Олександр Мимрук

 

***

 

копирсатися в болоті,
шукаючи своє місто.
копирсатися в болоті,
шукаючи своє місце
в місті.

 

воно грає в незрілі хованки,
бо щойно народжене;
йому все пахне гниллю,
бо само розвалюється.
гілля розбитих рук,
агонія пошуку
не дають сили думать про те,
що в місті
місця
на тебе немає.

 

ґрунт заплямований заздрістю.
здавалося, самосвідомість.
“оце так спадок греків!” –
вигукує чайка, в болоті
пустивши коріння.

 

переписуєш влучні фрази.
мовчки киваєш.
умиваєш руки,
припиняєш пошуки,
бо місце,
на якому ти зараз,
теж має бути чиїмсь.

 

***

 

вона чорно-біла навмисно
як фотографія після проявлення
стогне

 

надихалась прісного погляду
і злилася зі стінами
тягне

 

поводиться зріло
все буде свідомо
навіть коли лютує

 

жоден колір їй не належить
бо для неї без б – без барв

 

ч/б
чорні брови
чисте бажання
часом болить
чому болить?

 

Більше віршів Лишень можна прочитати на її каналі у Telegram

 

Читайте також: Поезія 2022-го: триває, рефлексує, перевидається і навіть епатує