Медіум на лінії фронту: гортаючи «Моноліт» Валерія Пузіка

Пузік Валерій. Моноліт / Валерій Пузік. –  Київ : ДІПА, 2018. – 256 с.

Прочитав збірку оповідань Валерія Пузіка «Моноліт» – майже одночасно з тим, як подивився «Наших котиків», де він був співавтором сценарію. Так збіглося. Пузік давно співпрацює з Володимиром Тихим (та, відповідно, з таким феноменальним явищем, як «Вавілон’13»), вони разом робили мінісеріал «Бліндаж», а тепер навіть вийшла книжка «Наші котики. Бліндаж», де ці кінематографічні твори перетворилися на літературні й об’єдналися.

На «Моноліт» я націлився давно. Він стосується важливого для мене питання  – хто пише про війну. Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що про війну наразі найбільше написано вояками, які не мали письменницького досвіду раніше. Є відомі винятки: Артем Чех та Борис Гуменюк. Але й вони обидва воювали. Пузік починав (і доволі успішно – його оповідання отримували премії) як прозаїк до війни. Те саме стосується його як режисера. Крім того, він за освітою та юнацькою кар’єрою – художник. Але його становлення та утвердження на кінематографічно-письменницькій сцені відбулося саме під час війни та на війні: він пішов на фронт добровольцем, там відзняв з побратимами «Перемир’я» і так далі. Тож це той рідкісний випадок, коли війна, з одного боку, працює не з «чистим аркушем» у мистецькому плані, а з іншого, безумовно, дуже суттєво докладається до формування творчої манери. Як ми побачимо – це не єдина лімінальна та межова риса Валерія Пузіка як митця.

Якщо казати просто, «Моноліт» складається з окремих оповідань про війну, та окремих про дитинство (про важливі винятки буде сказано нижче). Вони не датовані, але, гадаю, оповідання про дитинство, принаймні частина з них, були написані до війни. Дуже впадає в око, наскільки структурно (майже завжди й стилістично) оповідання про війну відрізняються від «мирних». Вони переважно (і також є ключовий виняток) загострено-документалістичні, це справжні «вікна у війну», і під час боїв, і без стрілянини, як в оповіданні «Арсен», де описаний робочий день фронтового водія, що розшукує у сусідів потрібні для свого підрозділу речі – ціла галерея ситуацій та портретів.

Але «мирні» оповідання завжди мають відчутний «потойбічний» вимір – світ мертвих, а також фігуру «зв’язкового», яким іноді стає герой оповіді, а іноді, якщо це дитинство, – окремий «межовий» персонаж, що належить і до цього світу, і до того. Стилістика таких текстів – вишукано-онейроїдна, музично-сугестивна, вона, як на мене, чудово передає характерне для дитинства відчуття «близькості чуда» – не завжди доброго, іноді відверто страшного. Інтрига, як правило, полягає у наближенні контакту з «потойбіччям», часто через деструктивні дії, що нерідко призводить до загибелі «лімінальної фігури», «контактера» чи інших персонажів – жертв цього зіткнення світів. Тепер варто подивитися на тексти, які не вкладаються у класифікацію «медіумічне дитинство/реалістична війна».

Отже, є три «дорослих» не фронтових оповідань – про Майдан, про післявоєнне та відпустку солдата. На мій погляд, структурно і стилістично вони зберігають особливості «дитячих» текстів: там так само є «потойбіччя»; це світ загиблих воїнів, така собі тиха Валгалла (чи може Фолькванґ), куди тягне героїв. В «майданівському» оповіданні є ще й провідник-персонаж з дитинства, зниклий безвісти дідусь. Цей текст взагалі відчувається як перехідний між дитячою ситуацією, де є «контактер» з «тим світом», і дорослою, де світ набуває визначеності – вже ясно, хто його населяє (хоча натяк на це відчутний ще у «дитячому» «Гнізді»), а контактером є фактично сам герой. І перш ніж перейти до кульмінації книжки, де всі намацані нами тенденції знайшли своє розв’язання, погляньмо ще на два винятки.

Ми маємо, з одного боку, «дитяче» оповідання «Самогон», де потойбіччя нема; втім, є чарівна субстанція (легко здогадатися, яка саме), що має магічно-лікувальні властивості, – сома-хаома, яка занурює людину у змінений, межовий, напів-потойбічний стан свідомості, але здатна і витягати її з лап смерті; і є також її «служник», контактер – знову ж таки дідусь. З іншого боку, в риму потрапляють «Бойові равлики», де «аватар» (ще пам’ятаєте, хто це?), охоплений білою гарячкою, раптом сприймає капелана (який, до речі, пригощає його своєю фірмовою «магічною» настоянкою) як диявола і відчайдушно боронить свою душу. Мені здається, це знову дві перехідні форми, цього разу з «недопроявленим» тим світом, але з фігурами-зв’язковими й навіть речовиною, що слугує для них магічним інструментом.

І нарешті всі частини цієї картини складаються в єдине ціле в останньому, найдраматичнішому, мабуть, оповіданні «Paranoid». Онейроїдно-гіпнотична манера письма дотягується до фронту (без шкоди документальному реалізму). Герой-зв’язковий, містичні здібності якого відомі побратимам, відчуває той світ, населений мертвими солдатами, щосили опирається його тяжінню, – і, здається, марно. Певною мірою цей текст – дійсна «сума» всієї попередньої «творчої роботи» книжки, «синтезом», катарсисом, в якому «шосте відчуття» дитинства проливається в гіперреалізм війни та за її жорстокою деструкцією знаходить світ, в якому перебувають душі загиблих вояків.

Чи ця книжка про війну? Безумовно, і це дійсно сильні художні тексти, що яскраво і переконливо створюють її картину в деталях та атмосфері. Але вона не просто про війну – вона, подібно до «Бардо Тодоль», є своєрідним підручником чи посібником з опановування проміжних станів свідомості, найбільше – при контакті зі смертю, неіснуванням, небуттям, але також і при чутливому перебуванні в реальності, при усвідомленні плинності часу та життя. Звісно, нам не треба складати іспит після її прочитання, але цей досвід додається і до містичного досвіду дитинства (навряд чи він у когось відсутній), і до межових чи критичних життєвих переживань, і, гадаю, підтримує нас на шляху до більшої усвідомленості життя. Може, це ще один аспект «сенсу війни», яка наповнена жорстокістю та поглинає безліч жертв, але «прояснює», кристалізує, консолідує націю – тих, заради кого вона ведеться.

І ще в цьому томі промовисті та потужні фотографії з війни, зроблені автором. Я б навіть не назвав їх ілюстраціями, хоча деякі безпосередньо пов’язані з текстами, в які вставлені. Це окремий, візуальний вимір книжки, ще один шар «вікон у війну». Я знаю, що у Валерія є готова книжка, роман «Шахта», який досі не знайшов видавця, бо має незвичайний стиль, – гадаю, подібний на те поєднання гранично чіткого документалізму та сомнамбулічного, містичного сприйняття, що нам вже знайоме по «Моноліту». Дуже сподіваюся, що цей рукопис невдовзі таки буде виданий, – він потрібен і нам як живим людям, і українській літературі як культурному простору.

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

Фото: Дарина Комарницька