Мости над часом

…а ти виносиш рукопис: йдеш убік

залізниці — ось потяг пробіг

уповздовж каміння й пташиних гнізд

уповздовж літер і сторінок —

до підземних криниць до небесних річок

викладаєш з паперу 

міст

Василь Махно 

У моєму житті було чимало мостів. Найперший, дерев’яний підвісний — у дитинстві. Його було перекинуто через глибоку й мутну Горинь, особливо стрімку в тих місцях. Десь посередині він небезпечно перекошувався одним краєм донизу, майже торкаючись води поперечними чорно-сірими дошками. Дошки були ненадійні, підігнані одна до одної нещільно, місцями їх бракувало зовсім, і тоді просто під ногами було видно піну й водяні круговерті. Той, хто міг перейти з одного берега на інший по цьому мосту, одразу здобував неабиякий авторитет і повагу в нашій хлоп’ячій компанії. Це було своєрідною ініціацією: перейшов — отже, достойний бути з нами. 

Цей міст простояв доволі довго. Я встиг зазнимкувати його вже будучи студентом. Якраз перед тим як на його місці збудували інший, такий самий підвісний, але зі свіжих гладеньких дощок. Гарний і безпечний, ніби для того щоб нові покоління не бавились у ті самі ігри, що колись ми. 

Ще один міст мого дитинства мав біля своїх опорів греблю і шлюзи. Шлюзи, бувало, відкривали, і тоді річка під мостом враз міліла настільки, що було добре видно піщане дно. Ми спускались донизу, по гладких опорах, притримуючи однією рукою саморобні вудочки, — і вмостившись на греблі, ловили золотистих пічкурів. Це була єдина можливість рибалити просто посеред течії, де риба здавалась несполоханою та сміливою. І мовби сама просилась до рук. 

Коли згодом я замешкав у Львові, з мостами, природно, не склалось. Як не склалося тут, зрештою, і з річкою. Бідолашна Полтва, загиджена і зневажена, загнана глибоко в підземні колектори, по-своєму стала таким собі ефемерним символом міста. Річка-привид, над якою — мости-привиди. Нескінченне джерело для туристичних міфів і побрехеньок. 

Утім, ця ефемерність мене притягувала з шаленою силою. Я старанно вивчав львівську гідрографію і, звісна річ, добре знав, де в нашому місті були (є) мости. Відчував навіть певну насолоду в тому, щоб серед людної площі раптом пригадати, що тут був (є) міст. 

Письменником бути добре хоча б тому, що авторська натренована уява здатна доповнювати реальність. І доки не виникає відчуття, що потроху їдеш з глузду, можна з цього користатись.

Якось мені пощастило побачити зовсім порожній Карлів міст у Празі. Це було вдосвіта, коли місто ще не вирішило: прокидатись йому чи ні. Я був гордий, що зловив цей прекрасний момент. Утім, того ж дня Facebook підсунув мені селфі якогось френда. Цей френд, як виявилось, також був на Карловому мосту в той самий день і, судячи з усього, приблизно в той самий час, тільки з протилежного боку. Він також тішився, що довкола нього ні душі. Ми раділи відсутності один одного, не підозрюючи про взаємну присутність.

На війні в мене також були мости. Більшість із них зруйновані, скалічені, знищені для того, щоб ними вже ніхто не міг скористатися. Один понтонний міст був напівзатоплений, а поруч із води стриміли гострі скелети понівечених автівок. Чи то цивільних, чи то військових — було вже не розібрати. Ми швидко по одному переходили через нього, як по спині Левіафана, що конає, знаючи, що це місце добре прострілюється. І шанси залишитись на цьому мосту назавжди в нас доволі високі. 

Міст — це завжди алегорія. Образ, наповнений найрізноманітнішими сенсами і тлумаченнями. Перейшов — отже, подолав певний простір. Отже, змінився. 

Моя перша армійська відпустка також асоціюється в мене з мостом. Я тоді сів у невеликий «Спринтер», досить охайну маршрутку, що курсувала між Добропіллям і Дніпром. Щойно ми рушили, як я провалився в сон і не прокинувся навіть на блокпості на виїзді з Донецької області. 

Очі я відкрив, коли ми переїжджали Дніпро і от-от мали зупинитися в місті. То було моє перше велике місто за довгий час. Дніпро на Дніпрі. Я витріщався у вікно так, ніби вперше в житті бачив стільки води й міську панораму над нею. 

Здавалось, я не просто переїжджаю з лівого берега на правий, а зі світу війни повертаюся в мирний світ. Усе, звісна річ, було ілюзією. Бо в той день по Дніпру вдарили російські ракети. А сам я за два тижні вдруге переїжджав цей міст. Тільки в зворотному напрямку. Я повертався назад на війну.

По-своєму знаково, що у вересні 2023-го, коли вже служив у Києві, я став учасником українсько-німецького літературного фестивалю під назвою «Міст із паперу» (Eine Brücke aus Papier), що відбувся в Ужгороді. Взяти участь мене запросила його засновниця і директорка пані Верена Нольте. Ми познайомилися з нею кілька років тому в Баварії, коли я ще вільно міг пересуватися Європою, а світ, як могло здатися, тримався на міцніших опорах, ніж тепер. 

Разом з Вікторією Михайловою, ще однією літературною ентузіасткою в Німеччині, ми неквапно пили вино в затишній кнайпі на березі Штарнберзького озера і говорили на важливі для нас теми: література, два суспільства, українське й німецьке, два книжкові ринки, український і німецький, два письменницьких і читацьких простори… Ми задумали спільну подію на Лейпзицькому книжковому ярмарку і наступного року задум здійснили.

На фестиваль я приїхав ранковим потягом — і серед усіх таксі, що стояли на двірцевій площі, вибрав чомусь розбиту «п’ятірку». Можливо, солдатська логіка підказала, що водій точно вільний (бо хто ще, крім військового, ризикне сісти в таке авто?) і мав би взяти небагато.

Я помилився і в першому, і в другому. Таксист висадив мене ледь не серед дороги, бо мав наступне замовлення. Оплату взяв за київськими цінами. Можливо, тому що я зійшов з київського потяга. 

Я подумки посміявся і швидко пішов до готелю. Перший захід «Мосту з паперу» розпочинався за дві години.

Паперовий міст допоміг мені перейти майже у довоєнну реальність. В Ужгороді немає комендантської години, а на повітряні тривоги ніхто не реагує. Тільки наша німецька колега, поетка і співачка Ульріке Альмут Зандіґ, попросила допомогти їй завантажити з AppStore застосунок «Повітряна тривога». На щастя, в Ужгороді він їй не знадобився. 

Ульріке перфектно читала свої вірші, вдало передаючи настрій слухачам. Здавалось, ми зрозуміли б їх і без перекладу. Хоча, до слова, перекладачі в нас були чудові. 

Паперовий міст привів до людей, яких я востаннє бачив до війни. Я розмовляв з ними, з Андрієм Любкою, Юрком Прохаськом, Банди Шолтесом, Олегом Коцаревим і Грицем Семенчуком, а насправді радше слухав їхні голоси. Кожен з них увечері мав читання, але мені йшлося більше про те, як вони читають. Бо так вони читали раніше у (відносно) мирні часи. Це, мабуть, моя підсвідомість відчайдушно хотіла переконатися, що попереднє життя не було сном. 

Тільки тем для читань і розмов у нас цього разу побільшало. Ми багато говорили й читали про війну. І про нашу Віку Амеліну, що цього літа загинула в Краматорську від російського обстрілу. 

Керстін Прайвус, поетка з Лейпцигу, присвятила їй чутливого вірша, якого прочитала в перший день фестивалю. І це також був міст. 

Міст пам’яті, завдяки якому Віка була в той вечір з нами.

Повертаючись до готелю, ми також переходили через міст. Принаймні ми з моїм давнім другом Александром Кратохвілем, перекладачем та науковцем з Мюнхена, йшли після заходів пішки. Потім я дізнався, що це так званий «міст Масарика». Його будівництво розпочалося в 1930 році, коли Масарик, тодішній президент Чехословаччини, відзначав 80-ліття. Міст було зруйновано в Другу світову, а пізніше знову відновлено. 

Мости, як фенікси, завжди постають із руїн, бо людям украй потрібно з’єднувати між собою береги. Так само як потрібно зшивати рани на фронті. 

Артем Чапай, також військовий, не зміг приїхати до Ужгорода. Пані Нольте попросила мене прочитати його есей на одному із вечорів. 

Чорт, як же я хвилювався!.. Мені дуже подобається «The Ukraine» Чапая. Скажу більше: ця книжка — ледь не найкраще з того, що було написано в нас за останнє десятиліття. Тому під час читання взяти фальшиву ноту не хотілося. 

Утім, я сам так часто раніше мандрував Україною і стільки розставив власних «the», що цей текст раптом став ніби моїм власним. Я зловив себе на думці, що дуже хочу, щоб автор написав ще дуже багато. І всі-всі, хто був на тому фестивалі. І хто не був… 

І щоб поетка Оксана Стоміна, чия творчість стала для мене чудовим відкриттям, написала ще безліч такої ж проникливої поезії. 

І нехай усі мости вціліють.

Окрім Кримського, звісна річ.

Читайте також: Богдан Коломійчук: Слідом за нашими солдатами у зруйновані міста мають іти культурні діячі

Ця публікація є частиною проєкту “Chytomo spotlights:Ukrainian culture on and after frontline”. Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2023 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. goethe.de