Мустафа Аметов: Кримськотатарська література — це спроба зберегти мову для нащадків

Мустафа Аметов — журналіст, очільник «Інституту розвитку кримськотатарської мови» та лауреат літературної премії «Кримський інжир». У розмові з Читомо він розповів про пікові періоди розвитку й занепаду кримськотатарської літератури, як тимчасова окупація Криму звела нанівець черговий розквіт національної культури та про популяризацію кримськотатарської мови як найбільший виклик сьогодні.

— Мустафа-бей, почнімо з основ. Коли ми кажемо «кримськотатарська література» — про що та про кого йдеться?

— Початок кримськотатарської літератури — це ХІІІ століття, перший відомий нам твір — поема «Юсуф і Зулейха» Махмуда Киримли. Його рукопис та копії оригіналу до сьогодні не збереглися, але залишилася копія з копії. Це поема про історію пророка Юсуфа (у Біблії — Йосипа) та жінку, на імʼя Зулейха, яка його полюбила.

Махмуд Киримли

Золота доба кримськотатарської літератури, якщо можемо так сказати, припадає на період Кримського ханства. Це середньовічна «література дивану», палацу і знаті. Написана вона мовою, яка кардинально відрізнялася від тієї, котрою розмовляв простий народ. Це складні твори, які майже не доступні носіям кримськотатарської мови сьогодні.

Читайте також: Знайомство з культурою киримли — «тест на нашу цивілізованість»

Сучасна література зʼявилася разом з Ісмаїлом Гаспринським. [Кримськотатарський письменник, педагог, культурний та громадсько-політичний діяч кінця ХІХ — початку XX століть, який заклав основи оповідання і роману в кримськотатарській літературі, видавець газети «Терджиман», у якій друкував твори молодих кримськотатарських письменників, — А. С.]

Ісмаїл Гаспринський

— Тобто Ісмаїл Гаспринський — це кримськотатарський Іван Котляревський?

— Почасти так, але не зовсім. Гаспринський сповідував ідею об’єднання всіх тюркських народів саме за допомогою універсальної мови — аналогу лінгва франка. Тому його розуміння мови відрізняється і від сучасної кримськотатарської, і тієї, яка була започаткована як літературна наприкінці 1920-х років.

— Якщо розвивати тему постатей, хто є Лесею Українкою, Тарасом Шевченком, Іваном Франком у кримськотатарській літературі?

— На думку спадають два поети періоду Кримського ханства: Ашик Умер — представник саме народної ашикської літератури, та Гази Ґерай Бора — від «палацової літератури». 

Гази Ґерай Бора

Після першої російської анексії Криму Катериною II та ліквідації Кримського ханства ми пережили понад століття занепаду. Воно так і залишилося в історії під назвою «кара-девір», тобто «чорне століття», або «чорна епоха». 

І відроджується письменництво уже з появою Ісмаїла Гаспринського. До нього в нас майже не було художньої прози: подекуди епістолярій або поезія, здебільшого ж — історичні й релігійні трактати. Саме його послідовники — письменники Ешреф Шем’ї-заде, Бекір Чобан-заде, Шаміль Алядін, Юсуф Болат — почали розвивати кримськотатарську літературу, якою ми її знаємо сьогодні. 

Після депортації 1944 року і донині, на мій погляд, кримськотатарська література — це насамперед намагання зберегти мову та передати її прийдешнім поколінням.

— Тобто кримськотатарська література — це твори авторів саме національною мовою. А як щодо письменників, які писали іншими мовами?

— Здебільшого російською. Але я ці твори не читав і не хочу — така моя особиста позиція. Усе, що виходило під впливом союзної пропаганди у радянському літературному колі, — це теми або «Ленін, партія, октябрь» і «Сталін — наш великий вождь», або так звана Велика Вітчизняна війна. 

— Панегірики Сталіну писали навіть кримськотатарською?

— Так, я маю у колекції збірки партійної кримськотатарської поезії із портретом Сталіна на обкладинці, де усі вірші присвячені саме йому. Це така вкрай кринжова література, але написана кримськотатарською мовою, завдяки чому має дослідну цінність. 

А далі закрутили усі гайки, почалися репресії навіть проти тих, хто ще вчора співав дифірамби партії. Їх оголосили ворогами народу та стратили. 17 квітня 1938 року — день масового розстрілу кримськотатарської інтелігенції у Сімферополі. Далі — війна і депортація, під час якої заборонили навіть згадувати про Крим і вживати саме слово. Літератори писали «наша батьківщина», «гори нашої батьківщини», «море нашої батьківщини» тощо, маючи на увазі Крим. 

Першу збірку творів кримськотатарською дозволили видати лише у 1957-му, через кілька років після смерті Сталіна. Наші письменники, які вижили у депортації, — вкрай вузьке коло — зібрали свої старі роботи, які публікували до війни, й перевидали у тій збірці.

— Коли йдеться про кримськотатарську літературу, моя перша асоціація — саме депортація, туга за батьківщиною, боротьба за повернення додому. Чи справедливе це враження?

— Так і є, нам не вистачає жанрового й тематичного різноманіття. Основний лейтмотив — рефлексії на історичні події: депортацію та війну. Тема Великої Вітчизняної війни, як тоді її називали, проходить майже в усіх творах, починаючи з кінця 1950-х і до середини 2000-х років. І поки живе наше старше покоління письменників, доти вона буде актуальною. Решта — твори на ті ж соціально-побутові теми, що й в інших республіках Союзу. 

— До 2014 року і навіть трохи після початку російської окупації Криму було відчуття, що кримськотатарська культура й література зокрема створювалася лише для «внутрішнього споживання». Як вам здається?

— Загалом так. Для широкого загалу у нас було кілька видань — газети «Qırım» і «Yañı Dünya» та літературний журнал «Yıldız». Їхні наклади — від однієї до трьох тисяч примірників максимум. І, в принципі, це все. 

Але це про наслідки. А чому так склалося? Передусім через брак освіти рідною мовою. Доволі багато людей звинувачують у цьому українські уряди, які за 24 роки незалежності не змогли чи не захотіли приділити достатньої уваги питанню. Водночас це вплив Москви на Україну й саме на Крим. І, звісно, залишковий принцип фінансування державою культури, мистецтва й літератури. 

Гроші на кримськотатарські проєкти шукали «на стороні» — у донорів, спонсорів, меценатів. Але все одно ті проєкти не «злітали», тому що залишалося питання масштабування. Умовно, на дві тисячі примірників фінансування знаходили, але для відчутного ефекту потрібен наклад у тридцять-пʼятдесят тисяч примірників. 

Бо ж як це працює? Якщо базові потреби людей не закриті — самі знаєте, як складно жилося у 1990–2000-х, — треба просто «закидати» людей безкоштовними виданнями, щоб кожна сімʼя мала ту книгу вдома під рукою і могла зацікавитись нею. І згодом цей інтерес перетвориться у попит. Адже не варто відразу чекати, що люди платитимуть за те, що їм не цікаве.

Водночас є й інша проблема. На мій погляд, більшість того, що видавали, була людям просто не цікава. Ми не можемо очікувати від усіх і кожного високий інтелектуальний рівень та запит на культурну самореалізацію.

Література — як і кіно чи будь-яке інше мистецтво — спочатку має бути розважальною і доступною, а тоді на цьому фундаменті можна будувати щось серйозніше.

— Порівнюєте легкий жанр із поживним ґрунтом?

— Саме так. Але тут ми знову-таки впираємося у незнання мови навіть на базовому рівні. Спершу маємо навчити людей розмовляти й читати. Цю проблему наші лінгвісти чітко окреслили ще у 1990–2000-х. Кримськотатарська існує, вона добре збереглася у творах і не поступається у розвитку й словниковому запасі будь-яким іншим мовам світу. Але її розуміє і нею послуговується вузьке коло інтелігенції. 

У нашій мовній спадщині відбувся розрив. У місцях депортації в умовах союзної колоніальної політики старше покоління, яке знало кримськотатарську на високому рівні, не мало де її практикувати, а молодше — де вчити свою мову. Із настанням незалежності України у школах кримськотатарську вивчали локально як факультатив, національних класів або не було, або були з низьким рівнем викладання. І так цей ланцюжок знання мови розірвався, і зараз зʼєднати його дуже складно. 

— ЮНЕСКО занесло кримськотатарську у список мов під загрозою зникнення, додаючи, що всього 20–25% кримських татар володіє нею. Але цей звіт датований ще 2010 роком. Наскільки реалістичними вам здаються такі цифри сьогодні?

— Насправді ми не маємо таких даних, соціологічних досліджень на цю тему давно не проводили. За моїми спостереженнями, покоління кінця ХХ століття — теперішні 30–40-річні — більш-менш розуміє та може послуговуватися нею у побуті. У молодших — знання йде на спад.

— А ви самі вчили мову з книжок чи від батьків?

— Від дідуся з бабусею. Вони не знали російської взагалі, це ще те довоєнне покоління. У Криму говорили кримськотатарською, а після депортації потрапили в узбецькомовне середовище, де теж нічого російського не було. Тому в нашій сім’ї ми знаємо рідну мову.

— Повномасштабне вторгнення дало потужний поштовх до українізації наших російськомовних громадян і спричинило нову хвилю інтересу до української культури. Чи окупація Криму мала такий же ефект на молоде покоління кримських татар? Чи зріс тоді внутрішній запит на кримськотатарську мову й літературу?

— У нас цей запит зріс ще до початку окупації, десь у середині 2000-х, коли запрацювали наші національні медіа — радіо Meydan та телеканал ATR, з’явився уже досить швидкий інтернет і доступ до нього з мобільних телефонів, YouTube-канали, соціальні мережі. Тоді почав формуватися певний попит на своє.

До того державна телерадіокомпанія «Крим» виділяла нам 2–3 години ефіру в один із днів тижня — так само як іншим редакціям національних меншин. У цей час виходили новини, інтервʼю та якась посередня програма. Маю на увазі, щось примітивне документальне, а не студійні випуски й ток-шоу.

Читайте також: «Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ

Коли виникла можливість мовити цілодобово на радіо Meydan та робити свої програми на ATR, з’явилася підтримка партнерів, спонсорів, меценатів — зріс попит на мову. Якщо говорити спрощено про ці зміни у суспільстві, то завдяки онлайн-ефірам люди змогли багато й публічно почути живу мову й одне одного. Одна справа — коли це у закритому колі, в родині або у селі. Зовсім інша — коли чуєш голос людини, яка з протилежного кінця Криму щось розповідає твоєю ж мовою.

— Це дало відчуття причетності до спільноти?

— Так, і поштовх, бажання бути її частиною і розвивати. Соцмережі звузили світ і змінили розуміння кордонів власної країни та народу. Ми стали ближчими одне одному. Люди побачили, що інші думають так само як вони, мають подібні ідеї та ті ж проблеми. У Криму почали організовувати досить великі національні культурні заходи. І разом усе це спонукало людей відкритися, почати розмовляти, читати й споживати контент саме рідною мовою.

Після 2014 року все завмерло. Я бачу з Києва, що відбувається в Криму, — із соцмереж, відеосюжетів, статей, обговорень. Певний попит на кримськотатарське є, але політика Московії після Петра I не змінилася.

Велика частина інтелігенції залишилася в окупації. Але ж ви розумієте, що література — і проза, і поезія — вона ж не тільки про любов. Там діє вкрай жорстка самоцензура. З одного боку, люди навчилися стримуватися, щоб не сісти в тюрму. З іншого — існує постійна пропаганда. ATR закрили, на базі державного телеканалу створили підвладний кримськотатарський, куди набрали лояльних працівників і навчили їх, як «правильно» говорити та які меседжі просувати.

Люди в Криму стежать за новинами й розуміють ситуацію тут. Між нами є певний зв’язок і обмін інформацією та досвідом, але все, що туди потрапляє, не рефлексується назовні через мистецтво й літературу зокрема, а залишається в головах людей.

— Щодо Росії питань чи ілюзій немає. А як щодо України? Мені здається, тут виріс запит на кримськотатарську літературу й культуру загалом, проте не до кінця зрозуміло, чому саме. До прикладу, ВСЛ, яке роки поспіль видає антології літературного конкурсу-фестивалю «Кримський інжир / Qirim inciri», — це про соціальну місію чи затребуваність в аудиторії?

— Усе разом. Мені здається, наразі це все ж певний прояв солідарності. Бо для того, щоб сформувати попит, потрібно його чимось підживити.

— Що зараз живить цей попит тут, на материковій частині України? Що нового з’явилося у кримськотатарській літературі за роки окупації?

— Чесно сказати? Не багато. Бо тут немає людей. Кажуть, що Крим покинули від 25 до 50 тисяч кримських татар. Я не знаю, де вони: або повернулися на півострів, або поїхали далі, або кожен занурився у свій побут настільки, що його не чути й не видно. 

Ми намагаємося з допомогою громадських організацій та активістів сформувати певне коло однодумців, друзів, колег. Більш-менш спілкуємося, підтримуємо одне одного та знаємо хто, де й чим займається. Кожен намагається створювати й просувати проєкти у своїй сфері — освіті, історії, мові, літературі. Тим більше зараз, коли держава дала нам цю можливість.

— Про що саме йдеться?

— Передусім це Закон «Про корінні народи України» і Стратегія розвитку кримськотатарської мови на 10 років, які створюють певну перспективу для майбутньої роботи. Уперше за 30 років держава повернулася до нас обличчям, прочинила двері й сказала: «Ось вам офіційно, на законодавчому рівні, даю права й можливості — користуйтеся». Стратегію прийняли за два дні до початку повномасштабної агресії, Закон — десь за пів року до цього.

— А який стан із розвитком кримськотатарської мови й літератури зараз? Чи існують ще проєкти, які займаються цим системно, на зразок «Кримського Інжиру / Qırım İnciri»?

— Так, але ми дивимося на це позитивно й розробляємо програми спільно з міністерствами реінтеграції й освіти. Більшість цих проєктів почали з’являтися після затвердження Стратегії, бо тепер мають юридичне підґрунтя і допомогу від держави. Стратегія — класна річ, проте фахових людей, які могли би писати книжки й організовувати освітні процеси, все одно не вистачає.

Нас запитують, де вивчати кримськотатарську мову, — є кілька викладачів в університетах і школах, але цього недостатньо. На щастя, є онлайн-курси [«Уроки кримськотатарської мови», «Qırım: Крим – це ми», — А. С.], які люди проводять з Криму, Європи, Азії, Америки. А ми записали й якраз монтуємо онлайн-уроки інтегрованого курсу кримськотатарської мови та літератури для п’ятого і шостого класів — незабаром вони вийдуть у світ. Це програма відповідно до затверджених раніше підручників із 70 відеоуроків по 15–20 хвилин на кожен клас, тобто разом 140. Це спільна робота КНУ імені Тараса Шевченка, ТНУ імені Вернадського, «Освіторії» та нашого «Інституту розвитку кримськотатарської мови».

Запитують ще, де можна щось почитати, — а всі архіви залишилися в Криму в окупації.

Останні кілька років ми заново збираємо усе, що було видано, щоб відкрити онлайн-бібліотеку художньої прози, поезії, наукової публіцистики та періодики кримськотатарською мовою, а також переклади та книги про кримських татар.

Ще хочемо опублікувати антологію вибраних кримськотатарських творів. Усе, що є на сьогодні, — кілька збірок, перекладених українською й виданих у середині 2000-х — на початку 2010-х років. Наприклад, серія прозових творів наших класиків від «Майстра книг».

У найближчих планах є й великі мовні проєкти — розробка правопису і латинізація кримськотатарської мови. Кабмін затвердив кримськотатарську абетку на основі латинської графіки, і відповідно до неї потрібно транслітерувати архів усієї літератури, що коли-небудь видавалася кирилицею.

Також плануємо укласти перший кримськотатарський тлумачний словник, адже, на жаль, жодного досі немає. Є перекладні — або кримськотатарсько-український, або кримськотатарсько-російський, і навпаки. 

— Поясніть, будь ласка, коротко, чим латиниця краща.

— Вона точніше відповідає фонетичним особливостям кримськотатарської мови. У кирилиці не вистачає деяких графем, які передають окремі фонеми. Латиниця у цьому плані гнучкіша.

Читайте також: Кримськотатарська мова офіційно перейде на латинський алфавіт

Маємо гарний приклад Туреччини, яка перейшла на латиницю 1928 року. Цікаво, що ми зробили це навіть раніше. У 1927-му пройшов конгрес учених у Криму, на якому вирішили перейти з арабиці на латиницю. Проте це була особлива комбінація з кирилицею, яку назвали «яналіф». А потім у 1936–1938 роках радянська влада змусила усі поневолені тюркські народи перейти на кирилицю.

— Чи достатньо перекладені кримськотатарські класики і чи зараз хтось займається перекладами творів?

— Є те, що зробили наші попередники. Наприклад, переклади кримськотатарською Тараса Шевченка (існують ще з початку XX століття), Лесі Українки, Івана Франка. [Франко натомість перекладав вірші Гази Ґерая з німецької, — А. С.]

У середині 2000-х просто титанічну роботу провели два поети-перекладачі — Юнус Кандим та Микола Мірошниченко, які видали три томи антології кримськотатарської літератури українською мовою. Юнус Кандим також переклав кримськотатарською «Лісову пісню» Лесі Українки.

Читайте також: Микола Мірошниченко — перекладач, який відкрив Україні Азербайджан

Цього нам зараз дуже бракує, маємо відродити напрям двосторонніх перекладів. Проте поки що на такі проєкти не вистачає ні фахівців зі знанням і досвідом, ні грошей.

— А що ви скажете про сучасних авторів, які є кримськими татарами, але пишуть літературу не кримськотатарською і не про Крим? Таких не багато, проте мені відразу спав на думку роман «Часу немає» Рустема Халіла.

— На мій погляд, сучасна кримськотатарська література — це та, що написана кримськотатарською мовою. Звісно, є випадки коли людина хоче писати, але не має достатніх знань мови і послуговується російською, українською або англійською. Це теж варіант, але такі книги не збагачують мову і не розвивають саме нашу літературу.

Якщо говорити про прагматичний бік питання, то у країнах Заходу література — це окремий вид бізнесу, де автори можуть заробляти своєю творчістю на життя. Як приклад, та ж «Дюна» Френка Герберта або романи Стівена Кінга.

У кримськотатарській літературі завжди поетів було більше, ніж прозаїків, — така традиція. Нам не вистачає белетристики, яка розважала би, захоплювала й спонукала вчити мову.

Я вважаю, що ми маємо навчити людей читати, інакше кримськотатарська мова стане мертвою, залишиться лише у книжках, які ніхто не відкриває.

— Із чого ви порадили б знайомитися з кримськотатарською літературою?

— Почати можна з антологій «Кримського інжиру». Там є окрема номінація перекладів із кримськотатарської та сучасні молоді поети й прозаїки. А також із перекладів класичних творів наших письменників, виданих у серії «Майстра книг». Серед них, зокрема, роман «Алім» Юсуфа Болата.

— Кримськотатарська література ближча до української чи тюркської? Чи це зовсім щось окреме?

— Кримськотатарська література — про Крим, тому ментально кримська та українська, але технічно вона тюркська, бо написана однією з тюркських мов. Сьогоднішня літературна традиція склалася під впливом радянського світосприйняття та російськомовного простору. Хочемо ми визнавати це чи ні, але так є.

Спільною для кримських татар і українців є наша історія і, відповідно, рефлексії та опис пережитої трагедії, відображені в літературі.

Також нас об’єднує ментальність: маємо багатовіковий досвід спільного життя в Україні в одному просторі, особливо 30 років української незалежності, тому вже більш-менш навчилися не бачити одне в одному чужинців і стали політичною нацією. Думаю, у майбутньому кримськотатарська література стане частиною української, просто це буде література іншою мовою, зі своїм національними особливостями й історією, які формувалися століттями.

Читайте також: Знайомство з культурою киримли — «тест на нашу цивілізованість»