Інгурен Гутен

«Ми помираємо лише раз» Інгурен Гутен: як лікарня, собор і дорога поєднали усіх

01.08.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Інгурен Гутен., Ми помираємо лише раз» Інгурен Гутен – Парасоля, 2021 – 404 с.

 

Кіноальманах – один з найпопулярніших сьогодні жанрів. Згадайте хоча б кількість фільмів «”Назва міста”, я люблю тебе». Береш 3-5, як правило, сентиментальних історії, додаєш міфологізоване місце дії або певний магічний час, зводиш персонажів наприкінці на вечірці, в аеропорту, у лікарні, або й просто залишаєш їх незалежними монадами, чиї долі ледь помітно резонують, – і ось він, катарсис. Маємо полілог сюжетів, ще й можливість поєднати в одному фільмі багатьох улюблених акторів. Буває і так, що кіноальманах розгортається у прозі – щось схоже маємо у дебютному романі «Ми помираємо лише раз» Інгурен Гутен. 

 

Літературне північне містечко Постшварц. Три родинні історії: ідеальна сім’я поважного лікаря Альберта, молода красива пара Лілі та Нік, блискучі інтелектуали Ітан та Єва. Звісно, ніякий то не міфічний Постшварц, але лишимо ребуси читачеві. Кожна мелодраматична лінія оповідає про виховання почуттів. Спочатку герої знайомляться, наприклад, завдяки роботі, як-от Ітан та Єва. Зустрічаються, жартують, п’ють шампанське на вулиці (ви теж бачите у цей момент зміну кадрів?), як-от Нік та Лілі. Просто живуть разом багато років у просторій квартирі з терасою, як Анна та Альберт. Колекціонують платівки (Альберт та Анна), заводять собаку (Нік і Лілі), їздять на відпочинок в улюблене містечко на морі (Ітан та Єва). А потім у їхнє життя приходить драма. Ні, навіть не так, приходить Драма. Смерть, розлучення, різке відчуження, важка хвороба, ревнощі до роботи партнера, питання «а як ми всі до такого докотилися?», катастрофа, що забирає життя,  – вся та класика, якої ми чекаємо у мелодрамі. Звісно, трагедія тут є лише імпульсом для розкриття персонажів, інтенсифікації їхнього внутрішнього життя, адже справжня історія розгортається всередині героїв, а не між ними.

 

Втім, вся перша третина роману – радше про те «що сталося», тоді як «що нам з того» відіграє хіба побіжну роль. Ні, не те щоб авторка не описує переживань персонажів. Радше у них не дуже віриш, вони видаються максималістськими, а тому спрощеними, ніби готова до вжитку телевечеря із простих калорійних інгредієнтів. Пам’ятаєте бразильські кінооповіді, де завжди у когось виявлялася позашлюбна донька, а за кожним рогом на глядачів чекали неймовірні сюжетні повороти? Часом у «Ми помираємо лише раз» дивовижних збігів забагато.

Втім, навіть із цим можна було б змиритися: нарешті, жанрова література ґрунтується на активній подієвості й впізнаваності прийомів. Однак активну подієвість у романі уповільнюють філософські відступи, які найбільше нагадують фейсбук-пости із переказом Ніцше або Лессінґа. Так у главі «Що сталося з Богом» маємо з десяток сторінок розмов героїв про те, що церква часто підміняє особистий вибір людини, даючи готову і зручну для використання мораль, а Бог, якщо і є, у життя людини не втручається і давно сам став смертним. Або діалог про те, що музика – найдосконаліше мистецтво і явище трансцендентне, тоді як архітектура – це застигла музика. У такі моменти авторка ніби боїться, що її розмисли не почують і не оцінять, а тому вкладає власні ідеї у вуста тих персонажів, які потрапили під руку – такий собі десант журнальної колонки у художній роман.

 

Читайте також: Ірена Карпа та Гаська Шиян – коротше, автобіографізм

 

Та головне – майже нічого не залишено на милість читача, пояснено кожну алюзію і думку. Письменниця переймається тим, що її ідеї хибно витлумачать і це призведе до непоправних наслідків. Якщо у Барта автор помер, то тут він живіший всіх живих, ще й активно суфлює з-за куліс. В інших епізодах авторка захоплено витискає з образів все до останньої краплі, як-от в історії із собакою, на ім’я Пруст. Або забуває, що це не кіно, роман не має візуального підкріплення, тож читачеві важко одразу запам’ятати усіх головних персонажів і ще стільки ж випадкових героїв. Кожній лінії на початку тексту варто було б приділити більше місця, а не перемикати їх, ніби телеканали під час рекламної паузи.

 

Там же, де Гутен зосереджується на візуальній складовій, дає довгий кадр, плавно переміщується сценою, картина заворожує: ось ми вже стоїмо на березі поруч із самотнім чоловіком, схожим чаплю. Танцюємо на заході сонця у кольоровій сукні разом із сонцепоклонниками. Короткі сценки щастя або, навпаки, відчаю резонують, адже читач точно щось схоже переживав. Ще одна знахідка – образи другорядних героїв, як-от медсестра Марії, яка любить – і це любов як константа, а не любов до когось. Або огрядний гучний лікар на конференції, який з’являється для того, аби розлити каву, вивернути собі жовток на костюм і одразу ж померти. 

 

В другій половині роману ніби хтось різко змінює декорації – і нарешті історія набуває глибини. Виявляється, що персонажі крихкі та ніжні, в них нуртують не лише відшліфовані до блиску думки, а й дещо справжнє.

 

Ймовірне осердя такої справжності – поламаність кожного з них. Вірний чоловік Анни Альберт ламає руки й ноги через остеопороз. Замикається у квартирі разом із дружиною, ніби вразливий равлик, що назавжди ховається у свою мушельку. Знуджений таким вимушено герметичним існуванням він береться за ремонт розмаїтих домашніх пристроїв: то праска не вмикається, то блендер іскрить, то з холодильника тече, то годинник зупиниться. Альберт розбирає речі на частини, розкручує, збирає назад, але марно: нічого не працює. Так кожен з нас не дорівнює сумі рис свого характеру, сумі спогадів і сподівань.

 

Єву ламає аварія, і навіть коли рани вдається залікувати, оголюється значно страшніша внутрішня поламаність. Її життя вже довгий час нагадувало імітацію щасливого шлюбу. Що глибше вона занурюється у спогади, то частіше зринає неприємна думка: насправді мене ніколи ніхто не любив. Її чоловікові Ітану судилося до кінця життя залишитися поламаним фізично і зануреним у себе так глибоко, що назовні його вже не витягти навіть Єві. 

Так можна описати геть кожного персонажа. Герої ламають руки й ноги, потрапляють в аварії й падають на рівному місці. Людина вразлива, але вміє зрощувати себе знову – ось що важливо. Можна підійти до краю, майже втратити себе, наприклад, стежачи за колишнім чоловіком, що більше не хоче бути з тобою. А потім зачепитися, вже висячи над прірвою, за щось справжнє. І таки вилізти нагору. 

 

Ще один постійний мотив цього та й багатьох інших сучасних романів нової щирості – самотність, що зцілює. Після аварії Єва почувається геть одинокою на конференції архітекторів, хоча випала з професії менш лише на пів року. Але саме там вона усвідомлює, що воліє докорінно змінити життя. Чоловік на її картині розгублений посеред великого міста, але таки робить перші кроки на милицях. Альберт лишається вдома сам щоразу, як Анна йде на прогулянку чи по продукти. Та самотність тут не є синонімом недолюбленості чи неважливості. Сидячи перед дзеркалом або за столом, герої вчаться приймати власну історію, впускати у прозору сферу особистого простору інших. Усамітнитися, аби зрозуміти, чого хочеться саме собі, побути лише із собою – ось що важливо. Розійшовшись із коханим, Лілі довго не може змиритися зі своїм новим статусом вільної жінки. Але поступово усвідомлює свої стосунки як історію великої любові, що добігла логічного кінця. Втім, якби героїні не виголошували щоразу (внутрішній) монолог на тему «Тепер я зрозуміла, які помилки зробила і як мені рухатися далі», це пішло б на користь оповіді. 

 

Читайте також: Новинки від OVO, які ми встигли прочитати перед наступом

 

Найцікавіша персонажка роману – ймовірно, таки Єва, чий образ розкривається поступово, неспішно, насамперед через історію її втрати і сеанси психотерапії після неї. Євині думки некомфортно знайомі кожному: чи є сенс жити далі, якщо існування нагадує блокнот із порожніми сторінками, як взаємодіяти зі світом, якщо кожен із нас замкнений у власній скляній сфері, як зрозуміти, чи цінності властиві саме тобі, чи ти поступово повірила у їхню накинуту істинність. І хоча місцями Євині розмови із терапевткою видаються одноманітними й уповільнюють розвиток сюжету, вони надають зовнішній подієвості глибини.

 

Важливість терапії, традиційної й не дуже, колективної та індивідуальної, – ще один лейтмотив роману.

 

Персонажі потрапляють на сеанси, які можуть виглядати як чайна церемонія чи зустріч в барі, однак це завжди стара добра терапія із незручними запитаннями та недолугими відповідями. Такі сеанси герої влаштовують навіть біля могили батьків. Іноді самі ставлять собі діагнози, дають поради й, нарешті, успішно долають «обсесивно-компульсивний синдром» або «псевдоромантичну інфантильність». До речі, навіть прибирають вони, орієнтуючись на власні почуття. Так Лілі викидає речі, які «не приносять їй радості», ніби перед цим гортала біблію домогосподарок від Марі Кондо. 

 

Це, безумовно, історія про смерть. І насамперед – про смерть кохання. Жінки поступово усвідомлюють, що чоловіки поруч жалюгідні. Чоловіки вважають жінок тиранічними і нестерпними. Добрі пастори розбещують маленьких дівчат. Закохані виявляються одруженими й не здатними ні на що, крім кволих компромісів. Історія про одного-єдиного, що його варто чекати все життя, виявляється романтичною пасткою: майже кожні стосунки приречені на розпад. Втім, це не завжди трагедія, часто розлучення дає можливість розпочати геть інше, щасливіше життя.

 

Як і варто було сподіватися, наприкінці виявляється, що всі герої пов’язані. Їх об’єднує спільний простір: лікарня, собор, дорога. Випадкові тимчасові знайомства, давня дружба, або й родинні стосунки. Спогади і сни. Хусточки, домашні тварини й незакінчені листи. Все сплітається в барвистий килим, де кожна нитка – чиясь доля. Звісно, романтизована ідея, але у жанрові рамки цілком вписується. В роману є ще одна незаперечна перевага: з кожним розділом він стає все кращим, міцнішим і драматичнішим. Гутен ніби вчиться у процесі написання – і наприкінці таки доходить до точки зрілості. Лишається сподіватися, що другий текст вона почне уже з вигіднішої позиції.

Купити книжку.

що більше читаєш – то ширші можливості