Микола Вінграновський – поет у поезії, у прозі, у житті

Микола Вінграновський вважав, що його роман «Северин Наливайко» – зоряний час його творчості. «Це був роман – Я», – казав він. Утім, цим романом він виповів не лише себе, а й природу, дух українства, зумівши повʼязати Україну міфологічну з реальною, без конфлікту. Доволі розмите, можливо, для когось навіть архаїчне поняття «народ» для Вінграновського мало цілковиту конкретику, оскільки він щоранку дивився цьому народові в лице, приступаючи до гоління. Саме так! Вінграновським був метонімією народу. У «Наливайкові» він виповів народ. А найголовніше – зняв із трагічної історії українства клеймо приречення. Відомо, як склалася доля Наливайка, але він знав, що це не кінець історії, знав, що відродиться у Миколі Вінграновському. Прочитання цього твору дозволить зрозуміти, чому українці виграють нинішню війну з Росією.

Степове дитинство в період лихоліть

Сам Вінграновський народився 7 листопада 1936 року на півдні України, у місті Первомайськ Миколаївської області. 1919 року радянська влада вирішила це місто утворити з трьох населених пунктів – Богополе, Голта і Ольвіополь. Вінграновський мешкав у тій його частині, що називалася Богополем. Попри міську прописку його дитинство було сільським – хата стояла далеко в степу. Оці неозорі степові простори й особливості південноукраїнської природи вирішальним чином позначилися на формуванні особистості майбутнього митця, проявившись у широті характеру, схильності до «козацькій вольниці» у житті й творчості. 

За три роки до народження Вінграновського Україна пережила величезну трагедію – Голодомор 1932-1933 років, що зумисне був організований радянською владою, аби зламати і упокорити дух українців. 2006 року Верховна Рада України прийняла закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», який трактує ці події як геноцид українського народу. На сьогодні близько тридцяти держав офіційно визнали цю трагедію геноцидом. У Первомайську від штучно створеного голоду померло щонайменше півтори тисячі жителів. А коли Вінграновському ще не виповнилося й п’яти літ, до його домівки дісталася Друга світова війна – ще одне велике лихо. Згодом його покоління отримає назву «діти війни», а поет у вірші «І є народ…» напише: «Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші. / Що наросли з худеньких матерів / В саду порубанім». 

З провінції до столиці, Довженко на все життя

До школи (це була румунська школа) Микола Вінграновський пішов ще за часів окупації. Здобувши середню освіту, 1955 року вступив до Київського інституту театрального мистецтва, на акторський факультет. Однак окрім занять з акторської майстерності відвідував ще й заняття з режисури. 

На той час до Києва прибув Олександр Довженко, український радянський кінорежисер, його німий фільм «Земля» (1930) ще за життя отримав світове визнання. Певний час Сталін виявляв до Довженка прихильність, однак «вождеві народів» не припала до душі кіноповість «Україна в огні» (1942), і митець опинився в опалі, доволі своєрідній –   йому заборонили покидати Москву, що для нього було справжнім покаранням, оскільки він бажав повернутися до України і знімати там кіно. Довженко шукав в Україні молоді таланти, майстрові натоді дозволили набрати у Всесоюзному державному інституті кінематографії власний курс. Юний Вінграновський надзвичайно сподобався йому, і він забрав хлопця до Москви. 

Видатний кінорежисер став для Вінграновського не тільки викладачем-наставником, що навчав фаху, а наче другим батьком (Москвою навіть ширилися чутки, що Вінграновський його син) – увів юнака до свого дому, допомагав матеріально, обрав на головну роль художнього фільму «Повість полум’яних літ», який розпочав знімати (завершувала зйомки Юлія Солнцева).

На кінофестивалі в Лос-Анджелесі актор-початківець отримав золоту медаль за найкраще виконання чоловічої ролі. Лише рік тривало їхнє спілкування (1956 року Довженко помер), але позначилося на всьому подальшому житті і творчості. 

За свідченням очевидців, Вінграновський упродовж пʼяти років, проведених у Москві, продовжував розмовляти рідною мовою, навіть на лекціях відповідав українською.

Про тодішні перипетії письменник оповідає в автобіографічному нарисі «Рік з Довженком» і повісті «Пересадка».

Поетичний дебют і перша слава

1961 року Вінграновський повернувся до Києва, тут він мешкатиме усе подальше життя, повернувся знаменитим, оскільки цього ж року у прокат вийшов фільм «Повість полум’яних літ», тоді ж таки заявив про себе як поет. Поетичний дебют відбувся 1957 року в журналі «Дніпро», однак справжнє визнання отримав після публікації в «Літературній газеті» (від 7 квітня 1961 року), а наступного року побачила світ його перша збірка «Атомні прелюди» – до нього прийшла поетична слава, якою міг похвалитися мало хто із поетів старшого покоління. Його слава була не тільки офіційною, як у радянських письменників, а й неформальною, живою – користувався великою популярністю у молоді, ще не видані твори Вінграновського розповсюджувалися українським «самвидавом» (один із видів Руху опору – різного роду і рівня крамольності тексти, які виготовлялися на друкарських машинках і в обхід цензури поширювалися активістами, зазвичай, у колах інтелігенції). 

Характерно те, що успіх  Вінграновського не був випадковою поодинокістю. Водночас із ним до літератури вступила ціла плеяда молодих талановитих митців, чиї таланти змогли проявитися повною мірою завдяки політичним змінам, що відбулися в СРСР.

Політичний контекст: час і обставини

14-25 лютого в Москві 1956 року відбулася воістину історична подія – ХХ з’їзд КПРС, на якому новий очільник СРСР Нікіта Хрущов виступив із розвінчанням культу особи Сталіна, що дало початок для деяких демократичних починань. Розпочався період так званої «відлиги», проте радянська влада не виробила демократичних методів і механізмів, які могла б застосовувати для впровадження новопроголошеного курсу, володіла лише репресивними засобами контролю суспільства та індивіда, сутність цієї влади залишалася тоталітарною – вегетаріанські часи дуже швидко завершилися, і людоїд повернувся до старих звичок, хіба що трохи притлумив свій апетит.

Навчені гірким досвідом, письменники старшого покоління не надто квапилися виявляти власне вільнодумство у нових творах, до чого їх активно заохочувала влада.

Звісно, вони слухняно трималися лінії партії, потульно підтакували їй, але не кинулися стрімголов проявляти ініціативу і реалізовувати ті можливості, які їм насильно насаджувалися, подібно до того, як раніше створювалися перепони. 

Натомість літературна молодь, не відаючи про репресії 20-30-х років минулого століття, які до кореня викосили цвіт українського письменства і до смерті залякавши тих, кому пощастило вижити, сприйняла владні ініціативи за чисту монету. До того ж письменникам-дебютантам незнана була самоцензура. Вони керувалися лише талантом, вірили, що дозволено все, і вірили, що можуть усе. До літератури вступило покоління шістдесятників.

Феномен українського шістдесятництва

Шістдесятництво – явище неоднорідне, очевидно, що на початковому етапі існувала певна об’єднавча ідея шістдесятництва, однак наразі будемо говорити про митців, об’єднаних специфікою обставин і часу, оскільки термін «шістдесятники» виник раніше, ніж саме явище. Дотепер тривають дискусії, хто має право називатися шістдесятником, проте ніхто не ставить під сумнів причетність Вінграновського до цього феномену. 

Він, мабуть, найменш заполітизований шістдесятник, його шістдесятництво мало суто мистецький (частково соціальний) характер. Сам він висловлював думку, що шістдесятники – це вигадка, мовляв, не існує ніяких шістдесятників чи сімдесятників, а лише таланти, яких не варто заганяти в перелік. Дійсно, Вінграновський не був людиною чи митцем «із ряду», він був осібним. І це було не свідченням його позиції, а його природи. При цьому і власні позиції він умів захищати. Коли з найвищої трибуни його звинуватили у формалізмі (сам Хрущов зініціював гоніння на «формалістів»), коли у Верховній Раді на республіканській нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України поета поставили перед величезним, у своїй більшості ворожо налаштованим залом, перед першим секретарем ЦК Компартії України Миколою Підгорним, чекаючи на покаяння, Вінграновський найперше попросив Підгорного, аби той його не перебивав (що викликало хвилю обурення у залі), а потім прочитав нині вже хрестоматійного вірша, якого написав у відповідь на звинувачення; у цьому вірші були рядки: «Якщо народ мій числиться формально, / Тоді я дійсно дійсний формаліст!».

 Після того, як КДБ взявся громити рух шістдесятників і настав час визначатися з позицією, Микола Вінграновський не став відвертим дисидентом, як, скажімо, Василь Стус або Ігор Калинець, не потрапив в опалу, як Ліна Костенко та Валерій Шевчук, не зійшов з дистанції, як Микола Холодний, але й не пішов шляхом, який обрали Дмитро Павличко та Іван Драч. Він відійшов від громадських справ, навіть від громадської лірики, працював на кіностудії, продовжував писати і видаватися.

Вінграновський кінематографіст

Вінграновський був дипломованим кінорежисером. Зняв п’ять художніх фільмів (дебютний у співавторстві), усі за радянських часів (у дусі соцреалізму), але жоден Із них не став кінематографічною подією. Знімав також документальні кінострічки – три фільми у радянський період і п’ять за незалежної України. Доробок чималий, зважаючи, що за СРСР існували бюрократичні та ідеологічні перепони, а за України кіно майже перестало фінансуватися. «Український» період характерний тим, що митець звернувся до українських історичних постатей і пов’язаної з ними топоніміки, цебто шукав зразки національних героїв та лідерів, аби висвітлити їх перед глядачем у новому світлі, відкинувши попередні інтерпретації, що диктувалися російсько-імперською та радянською ідеологією. Найбільше його цікавила козацька доба, як найсуголосніша його натурі.

Тож девʼяності роки минулого століття, які у багатьох аспектах для України виявилися кризовими, Вінграновський провів у творчій активності: «Довженко. Щоденник 1941-1945» (1993), «Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993), «Галич – столиця князя Данила Галицького» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999) – цими фільмами Микола Вінграновський шукав в історії України (у знакових постатях) ті основоположні сенси українства, які можна було б розвивати у майбутньому. Як уже згадувалося, Вінграновський пробував себе як актор – знявся у п’яти фільмах. Бувши фактурним і фотогенічним, як актор не був потрібний, оскільки акторство передбачає перевтілення, а Вінграновський міг бути лише собою і грати лише себе.

Вінграновський поет

Поет-академік Максим Рильський, відгукуючись на публікації на «літгазетівські» публікації молодих поетів – Вінграновського, Драча і Віталія Коротича, відзначив, що найбільш національний із них Вінграновський. Це твердження лишатиметься дійсним, якщо Вінграновського порівнювати із широким колом поетів-шістдесятників, хіба що Василь Симоненко міг би розділити з ним цю умовну першість. Можливо, на позір читачів національне у Симоненка дещо виразніше, оскільки проявляється окремими кристалами, а у Вінграновського «розлите» у текстах. Вся його поезія – акварельна, не в сенсі камерності чи етюдності (поет «замахувався» і на широкі полотна, і жанрово, і тематично), а в значенні філігранності, він пише не мазками, не накладає фарб одну на одну, а дуже обережно змішує фарби і майже не підправляє. Поет категорично не визнавав авторського редагування, його творчість не передбачала лабораторності, цебто експериментів зі словом. Якщо формалізм, у якому його звинувачували, і був йому притаманний, то не раціональний, як, скажімо, у Драча, який полюбляв і не боявся жонглювати словами, а підсвідомий, спричинений оригінальністю поетичного мислення, стосовно ж засобів і форми вираження залишався якщо не консервативним, то безперечно традиційним. 

Можливо, Вінграновському бракувало концептуальності (або ж він її свідомо уникав), не тільки на рівні формування книжок, але і їх назв – зазвичай виносив на обкладинку рядок із якогось вірша.

У його доробку дуже мало віршів, які мали б назви, хоча в цьому випадку поет, ймовірно, керувався небажанням зводити багатогранність і багатозначність вірша до однієї тези.

Перші дві збірки Миколи Вінграновського – «Атомні прелюди» і «Сто поезій» – данина часові: тогочасні космізм, науково-технічна революція тощо – все це наявне у цих його збірках. Він ще природно почувається у ролі поета-трибуна, глашатая істин, співця прогресу, але не чужа для нього і «тиха поезія». У ньому поєднувалися, якимсь чином уживаючись, полярні вподобання: любив усе масштабне і неозоре – людей, події, плани, і водночас замиловувався і захоплювався «звичайними» людьми, «незначними» речами, якоюсь дрібною живністю, якою кишіла природа. Усе це поєднувалося із невинною дитинністю (або ж з дитиною невинністю). Критик Володимир Базилевський відзначав здатність Вінграновського сублімувати дитяче у доросле, а буденне у фантастичне. Поезія (зрештою, як і проза) близька до українського фольклору і української міфології. Не через запозичення чи алюзії, а настроєвість, інтонаційність, атмосферність.

Радянська влада начебто й не переслідувала Вінграновського, зважаючи на його «нейтральність», однак навіть відзначаючи, прагнула принизити, применшити роль і значення його поезії. Найвищу мистецьку відзнаку – Державну премію України ім. Тараса Шевченка він отримав за твори для дітей. У номінації «поезія» відзначили російськомовного поета. 

Вінграновський доволі рано увійшов до канону української літератури, його твори поповнили її «золотий фонд», проте для зарубіжного читача він зостається невідомим. Декотрі його твори були перекладені естонською, німецькою, грузинською, литовською, чеською, словацькою, польською, румунською, португальською. Звісно, перекладали російською мовою, більшу частину доробку. Робилися спроби перекладати (і поезію, і прозу) Вінграновського англійською мовою: антології «Modern Ukrainian Short Stories» (1973) та «Anthology of Soviet Ukrainian Poetry» (1982), збірка «Summer evening» (1987). Усі ці спроби мали безсистемний характер, найперше тому, що з української сторони не робилося зусиль для просування творів Вінграновського, а відтак і англомовні фахівці (перекладачі) не виявляли зацікавленості, позаяк перебували мало не у повному невіданні стосовно стану та рівня стосовно української поезії, зокрема місця, яке в ній займає творчість Вінграновського. Не завадило б сформувати і перекласти добірку вибраних творів поета, які б в усій повноті висвітлювали талант цього майстра слова. Або ж, для першого знайомства, перекласти найкращі зразки його лірики, наприклад, громадської –  «Ні! Цей народ із крові і землі», «Ніч Івана Богуна», «Остання сповідь Северина Наливайка», любовної – «Качки летять! Марієчко, – качки…», «Лягла зима, і білі соловʼї…», філософської – «Вночі, середночі хтось тихо…» А щодо прози, то увагу варто зосередити на шедеврі Вінграновського – романі «Северин Наливайко».

Вінграновський прозаїк

Попри те, що прозовий доробок Вінграновського удвічі переважає поетичний, у свідомості читацької спільноти він зафіксувався як поет, котрий писав прозу. Це аж ніяк не свідчить про слабкість цієї прози. Особливість прози Вінграновського полягала в тому, що вона не була прозою поета, а продовженням його поезії. Для нього поезія і проза не були роздільними, зрештою, як і поезія та життя. Своїм зоряним часом Вінграновський вважав написання роману «Северин Наливайко» (1986-1992), зізнавався, що коли дописав його, то відчув, що цим романом він цілковито виразив себе, власне «Я». Роман став тим безмежним і рідним степом, у якому розгулявся неприборканий козацький дух Вінграновського.

Северин Наливайко – історична постать, український військовий діяч часів Козаччини, керівник повстання проти Речі Посполитої. Отже, і роман відповідно – історичний, проте таке жанрове визначення звузило б його творчий спектр. Академік Іван Дзюба, котрий написав передмову до першого видання, слушно зауважив, що роман цей – не даність історії, а магія та міф історії, а також відзначав, що у цьому творі окрім історичної хроніки є ознаки героїчного, пригодницько-авантюрного та бурлескного роману.

Напевно, перелік надається до розширення – казковість, фантастика… Очевидно, що цей непересічний твір можна віднести до «химерного роману» (варіант «магічного реалізму» в українській літературі), і своєю химерністю він значно перевершує знані нам дотепер зразки. У романі Вінграновського поєднуються гра інтелекту, гра фантазії і гра як розвага задля вдоволення. Твір насичений подіями, персонажами, деталями, при цьому легкий для читання і сприйняття. 

За сприятливих умов або ж належній рекламі твір міг би стати бестселером, лише українське громадсько-політичне та літературне «безчасся», відсутність здорового повноцінного дискурсу, не дозволили романові отримати заслуженого і широкого визнання у критики і слави у читачів. Роман «Северин Наливайко» цілком заслуговує називатися найкращим романом трьох десятиліть Незалежності України. 

Вінграновський помер 26 травня 2004 року у Києві, помер, не зоставивши незавершених справ. В одному з інтерв’ю він сказав, що коли дописав «Наливайка», то подумав: «А тепер все! Нарешті ти свою роботу виконав!

Читайте також: Як Вінграновський разом зі Стейнбеком полювали на леопардів в Африці