Микола Воробйов: Якщо первісне вибираєш, то там чиста поезія

Микола Воробйов (1941) — український поет, художник, представник Київської та Лаврської шкіл поезії, один із лідерів андерграунду 70-х років минулого століття. Автор 19 поетичних збірок, серед яких: «Без кори», «Пригадай на дорогу мені», «Ожина обрію», «Верховний голос», «Слуга півонії», «Скринька з прикрасами», «Гора і квітка». На думку українського літературознавця Володимира Моренця, творчість Миколи Воробйова належить до феноменальних явищ пройнятого дикістю й геніальністю XX століття.

Влітку 2021 року за сприяння «Книжкового Арсеналу» в межах проєкту «Оприсутнення» ми поговорили із Миколою Воробйовим про матерії та містерії творчості, поетичну і художню діяльність, а також про літературне середовище 1970-х років.

— Хто може впливати на літературний процес? Чому так сталося, що голос найкращих представників поезії не такий помітний, як голос багатьох інших, які, можливо, є не стільки сильними поетами, як яскравими особистостями? Що з цим можна було би зробити?

— Не знаю. Я взагалі молодіжної поезії не знаю. З молодими поетами я не спілкуюся. І зі мною ніхто з них не спілкується. Пам’ятаю лише своє покоління, Київську школу. А що тепер робиться, які є культурні осередки — не знаю. Може, я просто не беру участі, може, воно все довкола гуде і розвивається. Але те, що доходить до мене — це мені не цікаво ні слухати, ні читати. Не можу. Якось я так виховав сам себе. Нічого вже не змінити. Мені навіть не цікаво це змінювати.

Краса — вона жорстока. Криве краса випрямляє, а пряме викривляє. Це я знаю по собі. Знаю, що я фанатик, і все життя вклав у малювання й писання. Якщо не було можливості малювати, я писав. Але це те саме, якби я намалював. І навпаки.

Це залежало від того, де я жив, перебував, де тинявся і куди пробирався. Походи, відступи, падіння нескінченні. Я не можу об’єднатись — ні з ким і ні з чим.

От я піду на художню виставку, гляну на роботи й проходжу повз. А треба стояти, дивитись, розглядати. Люди щось бачать. Я пройшов разів зо три — не можу, нічого не спиняє. Так нецікаво, так поверхово, не з осердя речей, а наче зовні накидано. Того, як саме воно мало розквітнути, як дочекатися бруньки, і ранку, коли вона розквітне, — ні, цього немає. І так у всьому. Ну, хай я не досконалий… Але тепер бути досконалим — це мов кладовище, де все упорядковано. Стихія, яка викликає, — як кинутий камінець, що висікає іскорки. Оце головне. І невідомо, коли й де спалахне. Лови, перевтілюйся! Це миті — потім геть вже нічого не буде. Потім випий чарку… Відпочинь. 

— Творчий процес так відбувається?

— Так, у мене все саме так відбувається. Про інших я не знаю. Всі інші — мої друзі — їх уже немає. Знаю лише, що ще є Голобородько, Кир’ян, Семененко… а вся та Київська школа, приходи до «Київського» кафе, куди 5-7-12 чоловік в різні дні заходило, де за спиною — пам’ятник Леніну, що там стояв на бульварі… цього нема. 

— Це 68-й рік?

— Так, 1968-ий. Я пам’ятаю: повернувся із садка, і Кордун повернувся, й Іван Семененко був в тому ж році у садку — яблуневому, в селі Пашківка… Там я написав якраз оту велику річ — «Верховний голос». Все вже готове було… Коли я повернувся додому, то лише змонтував, склав це все.

Читайте також: Поет Іван Семененко: Нічого не мали, але читали вірші й чекали комунізму

— Ви написали багато фрагментів, а потім скомпонували в один текст?

— Скомпонував, так. Вже пізніше мені здалося, що це історія України. Як вона починалася: красиво, гарно, пишно… А в кінці вийшло так: «золотою ямою ідуть убогі…» Все… все завершується. Тому воно струнке. Тому там випадкових поворотів немає, а є лише струнка-струнка дорога. Але вона так красиво зроблена… Я тоді любив таке робити. Я бачив це, так його визначив і втілив так.

Там було ще одне кафе — «Чай-кофе», з другого боку від «Київського», навпроти центрального універсаму на Хрещатику. Літо, ще немає студентів… Ми зайшли: Михайло Григорів і я… Взяли кави. Там були білі керамічні чайнички, філіжанки красиві… І я читав цей «Верховний голос»… Він закам’янів. Я вмів читати, а зараз немає вже такої внутрішньої сили. Як читав — енергія виходила… Зараз такого немає. 

— Практики буде більше…

— Якої практики? Та ні. Тепер якось не цікаво. Не те, що не цікаво — байдуже. Я збайдужів сам до себе, чесне слово. Єдине, чим рятуюся — це малювання.

— Ви ж оформлювали книжки своїми роботами. Принаймні, я бачив на обкладинках. 

— «Слуга півонії» — так, то я оформлював. І всередині теж. Але не знаю — я стільки наробив цього всього… Я швидко роблю.

— А воно десь зберігається?

— Усе в себе тримаю: хата, одна кімната. Я б вас запросив, але все не виставиш. Усе заставлено: книги, картини, рукописи… Лиш стіл і вікно. А ще — двері, в які входять і виходять. Це неможливо.

— Можливо, після того, коли ми це все покажемо, знайдуться зацікавлені люди, які знайдуть спосіб видавати, публікувати, проводити виставки. Я знаю не одну галерею, яка теоретично могла би зацікавитися.

— Але роботи не оформлені. Я кажу: купуйте, оформляйте. Я дорого не візьму. Але немає де складати. Головне, що я і досі не можу від цього відмовитися. Від цього я не втомився. Я втомився від того, що немає виходу з цим всім… Що далі робити… А час не жде. Брама вже трохи одхилена…

— Давайте краще повернемось у 1968-й. Ви прочитали «Верховний голос», всі були шоковані… Чим ви надихались? Як розумію, ви багато спілкувалися, читали й одне одного, й іноземних авторів.

— Ні, тоді іноземних не було.

— Тобто те, що ви писали — це те, що особисто у Вас склалося автентично? Чи все ж був, наприклад, якийсь український фольклор?

— Фольклор! Я в ньому бачив — крім того, що в загадках (особливо в загадках), — такі речі, які можна помножувати, вибирати ядро… тобто те, на чому з’явилася сама загадка.

Якщо первісне вибираєш, то там чиста поезія. І це самонавчання. Я так багато всього розгадав… Я виписував. Цілі стоси написав…

Дрібнесеньке геть усе. І попри зовсім інші асоціації, які виникають, вона [загадка] викликає те, що було перед нею. Ось це цікаво, так. Словом – таке в мене було навчання. Невідомо, чого я навчився, але це дуже гарно.

— Як взагалі сформоване мистецтво, з чого воно росте?

— Перший і останній мій учитель — це природа. Я з дитинства збирав марки в сірникових коробочках, потім камінці, ще щось. Акварелі були… я й досі зберігаю акварель. З 1962-го року в мене є акварелі. Невеличкі. Але я тепер так не зможу малювати. Моя улюблена — це риба, роса, метелики, квіти. Я споглядаю і бачу, як воно змінюється, фіксується, аж до дрібнесеньких деталей, і потім, коли треба, воно входить всередину, але в іншому вигляді. 

— Чому ви настільки різноманітні в плані форми?

— Тому що мені це цікаво… Саме бачення, сам колір, цей мікропейзаж — він сам диктує форму. І навпаки. Кожного разу це по суті те саме, але якісь деталі диктують, примушують… Об’єкт розкривається так, що до нього не можна нічого ні додати, ні відняти.

— У Вас з’являється відчуття довершеності, коли ви допрацювали текст? У вас клацає щось всередині? Яким чином ви відчуваєте, що це вже завершений текст, що тут вже точно ні додати, ні відняти?

— Я не працюю над речами, я записую. Іноді щось дописую. Бо зараз: якщо починаю малювати, а потім — доробляти, то починається інший текст, який руйнує той перший — в результаті ні той, ні той… Треба все це викидати. Але жаль викидати навіть недопрацьовані речі, щось залишається в них… Я, буває, роками зберігаю якісь два рядки.

— Можливо, якщо ви знаєте та відчуваєте природу, можливо, це природа через Вас як через представника людської цивілізації для людей пояснює себе?

— Може й так. Іноді я думав: для чого це нагромадження? Тобто я перетворюю, ніби розгадую первісний зміст, і показую, який він. А де ж винагорода?

— А яку ви хочете винагороду? Якою ви бачите цю винагороду?

— Реалізувати все… Хоч би в книги.

— Згадуючи Лишегу: його дуже переймало питання дикості, спонтанності, первісності… Те первісне в культурі, звідки воно взялося… Він займався скульптурою, як і ви — альтернативно творите як художник. Він це робив сокирою, зі своїми своєрідними уявленнями. Тобто кожен, як мені здається, митець з Київської школи, чи однозначно велика частина митців, шукає альтернативні шляхи розвитку. Мені здається, це показує вашу поезію, ніби трохи підсвічує додатковим світлом. Не можна ігнорувати Вас як художника, говорячи про вас як про поета.

— Я думаю, що це поєднані речі. Ось вірш «Пригадай на дорогу мені» — я написав його 1964-го року. Весняний ранок в Черкасах… я сидів на лавці, дивився на Дніпро згори, із високого берега вниз. І так начебто трохи задрімав, і раптом чую: «намалюй мені кухлі». Тобто слова йшли і йшли. Я в цій дрімоті почав записувати їх, — і встиг записати. 

хлипа сон у чарках

гранчастий, важкий

воскреси мені рік стола

де між схилених земляків

жовта пляшка дзвенить, як бджола

де задумалось літо

в кленовому жбані

а дядьки на обличчях

розводять багаття

…

— А Ви були знайомі тоді, в 1964-му році, з цим середовищем?

— Ні, ще не був.

— І ви тоді ще інших поетів особливо й не знали?

— Та не було інших поетів. Я знав Василя Симоненка, він черкащанин. Коли я мешкав у Чигирині, надіслав йому в газету «Молодь Черкащини», де він працював редактором, зошит зі своїми віршами. Мені так хотілося надрукувати їх! І ось, невдовзі приходить лист: «Негайно приїздіть!». Ті вірші зацікавити його… Там трохи простіші вірші були, але в такому стилі, як «Пригадай на дорогу мені».

Я приїхав. Сидить: волосся темне, як вороняче крило, а обличчя — біле. Красивий такий чоловік. І секретарка — вона вразила мене найбільше: червоне волосся, фарбоване червоне волосся. Тоді ще не бачив такого… Ну от, ми познайомилися, побалакали. Він сказав, що вірші надрукують у «Молоді Черкащини»… Я її досі зберігаю, ту вирізку… І що, пішли ми тоді по якихось пивницях, погуляли. Пам’ятаю, тоді поширено було пити не горілку, а вино… Міцне таке… Портвейн. Потім Симоненко посадив мене в автобус і я поїхав у Чигирин.

— Після того, як ви вступили в університет, яким було ваше коло?

— Василь Рубан, Віктор Кордун, Василь Голобородько, Надія Кир’ян, Михайло Саченко — всі жили в одному гуртожитку на Ломоносова. 

— Валерій Ілля та Валентина Отрощенко пізніше з’явилися?

— Ні, їх там не було взагалі. 

— Не було біля кафе «Київське» чи не було в гуртожитку?

— До кафе вони теж не приходили. Я не пам’ятаю. Пригадую лише, що в університеті я був на обговоренні віршів Валі Отрощенко. Щодо Іллі, то пам’ятаю хіба те, що він забігав у Спілку письменників. Ілля трохи відчужено до нас ставився. Вважав, що Київська школа — це таке… Якось він по-іншому ставився. Я і досі не розумію цього…

О, я вам прочитаю один вірш, недавній. Завжди коли десь з друзями зустрічаюсь, то я іноді їм кажу: ви знаєте, хочу вам щось повідомити:

Жовтий листок пролетів.

Уже осінь починається.

Жовтий листок пролетів…

— Це схоже на хоку…

— Може й хоку… В селі коло хати — старий дерев’яний стіл, відро з водою. Якось вранці прокидаюся, й відро таке синє було, темно-синє, пластмасове, і в ньому жовтий листок лежить на воді… Я пробував намалювати — в мене нічого не вийшло. Вийшло відро з водою, а там листок. Але мені це не потрібно. Це так само як я не міг намалювати, як собака гавкає за горою, але ставив собі таке завдання. Бувають іноді ж пагорби, гори… Чуєш, в долині, за горою, собака гавкає… А як це намалювати? Ну як, щоб ти дивився на картину, і казав, мовляв, справді, за горою гавкає собака… І я й досі не намалював цього. Тут тільки примітивно можна вирішити. Якщо не маєш ніякої логіки, розуму, нічого, то можна вгадати. Я відчуваю це, але на це певний стан треба, настрій, треба налаштуватись на це діло.

— Це чутливість? Що це за стан, коли ви сприймаєте все менш буденно?

— Це коли на цьому не зациклений, ніби разом все це, і дає якийсь результат. Я не знаю, як це пояснити. Собі не знаю, як пояснити.

Інтерв’ю записане влітку 2021 року в рамках проєкту «Оприсутнення»  для Х Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал».

Команда проєкту «Оприсутнення»: Богдан-Олег Горобчук, Олег Богун, Анна Ютченко, Елла Євтушенко, Ростислав Кузик.

Подяка: Таня Радіонова, Надя Миколаєнко, Даніїл Комар, Надія Кир’ян, Поліна Городиська, мистецьке об’єднання «Щогла», літературне роз’єднання «Грань».

Проєкт «Оприсутнення» — ініціатива, присвячена так званому «витісненому поколінню» — генерації поетів і поеток в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття: Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Василь Рубан, Григорій Чубай, Олег Лишега, Станіслав Вишенський, Надія Кир’ян, Валентина Отрощенко, Михайло Саченко, Валерій Ілля, Іван Семененко та ін. Через гноблення цих авторів із боку репресивної радянської влади, більшість їх залишились в андеграунді або зовсім замовкли. Проєкт «Оприсутнення» має на меті повернення їхніх голосів у культурне поле: у його рамках було організовано конкурс відеопоезії «До слова: Витіснене покоління» спільно із Міжнародним фестивалем CYCLOP та читання на Х Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал», а нині публікується серія інтерв’ю з живими представниками покоління. У видавництві «Люта справа» готуються до друку збірки Івана Семененка та Валентини Отрощенко.

Читайте також: «Витіснене покоління», фіксація станів та візуальна мова: чим живе українська відеопоезія сьогодні