«Мистецтво жити під час хіміотерапії»: як приймати себе такою, якою ти є

Альона Воробйова. Мистецтво жити під час хіміотерапії. Артбук: Харків, Віват, 2020

На початку жовтня, місяця, у який традиційно проходять заходи з підвищення обізнаності щодо раку молочної залози, у Харкові пройшла презентація артбуку про досвід хвороби, лікування та одужання талановитої й сміливої Альони Воробйової. До встановлення діагнозу «рак», ще рік тому, вона працювала артдиректоркою культурного центру ART AREA ДК у Харкові. Книжка – своєрідний репортаж, в якому про своє випробування авторка розповіла через записи зі щоденника, уривки кореспонденції, тексти з власних сторінок у соцмережах, фото, зроблені знайомими митцями. Артбук, який вийшов друком у видавництві «Віват» за сприяння Українського культурного фонду, буде поширений у бібліотеках України.

Передмову для книжки написав Сергій Жадан. На думку письменника, життя періодично нагадує нам про нашу беззахисність, про нашу вразливість перед страхом. Любов – чи не єдине, що ми можемо протиставити страху, тому книгу можна було б назвати «Мистецтво любити під час хіміотерапії». Віра, відкритість до світу допомагають долати страх, дають голос не тільки під час тяжкої хвороби, а й у будь-які темні часи. Жадан пише: «Саме тому ця книга, на мою думку, є особливо важливою. Вона, за великим рахунком, не лише про Альону та її історію – вона про всіх нас. Про нашу готовність говорити і не здаватися, про нашу здатність допомогти, про наші можливості, про нашу силу. Ця історія може багато чого навчити. Головне – не боятися вчитися. І не боятись любити».

Сама авторка підкреслює жіночий вимір власного досвіду, адже рак молочної залози – класична «жіноча хвороба». Авторка відверто розповідає про власну травму, якої вона зазнала у підлітковому віці: мати Альони свого часу відмовилась від лікування раку грудей, злякавшись наслідків хіміотерапії, тож дочці довелося супроводжувати найріднішу людину крізь страждання до невідворотного кінця. Бувши сама матір’ю двох доньок, Альона зізнається: «Я розуміла: хай як мені страшно, я не маю права прийти до своїх доньок і повторити її слова. Через це я почала лікування. А потім усвідомила, що місія може полягати в тому, що будуть іще жінки, які побачать мій приклад і не злякаються». Зрештою, присвята на першій сторінці книги звучить так: «Моїй Мамі та іншим Жінкам, яким страшно. Було чи буде».

Зі вступної частини

«Насамкінець ця книжка стала головним викликом самій собі: залишитися максимально відвертою та чесною, щоб на власному прикладі показати, що насправді діється в душі людини, що зіткнулася з цим страшним і табуйованим діагнозом – рак.

Розповісти про психологічні переживання під час онкохвороби мовою естетики – не просто окремий вияв творчості і дозвілля, хай якого непростого. Ці тексти і зображення, діалоги з близькими людьми і робота з фахівцями, різні форми мистецтва та творчості допомогли мені прожити ці місяці дуже усвідомлено, безстрашно, а місцями так красиво, що я можу впевнено сказати: це найбільш цінний досвід за всі прожиті мною 38 років, який не тільки не спотворив моє тіло, чого я боялася, а ще й трансформував мою душу й серце, наповнив мене силою і самоцінністю».

З розділу «Діагноз»

«Ця пухлина – все, що я була не спроможна висловити. Це мій власний синдром страху бути, говорити про почуття, навіть коли їх хтось відкидає й заперечує. Через відчуття провини за наслідки. Але зараз це вже неважливо: я така, як є. Хочу запам’ятати цю свободу всередині».

З розділу «Друга хімія»

«Страх втратити статус, силу, красу, волосся, страх розповісти про свою хворобу, страх звернутися за допомогою, страх прийняти турботу… Мені – найбільшій з боягузок, особливо коли насуваються зміни, – останнім часом через оглушливий потік нового, страшного, стрімкого раптово перестало бути страшно. Зовсім. Наче кнопка зламалася, перегоріла, скінчилася».

З розділу «Третя хімія»

«Ох, мила розгублена дівчинко, невже тобі не розповідали, що за спокусливою несамостійністю причаїлися відсутність багатьох прав і свободи вибору? Адже померти тобі чи жити, лягати на операцію або зачекати, слухати цього лікаря, чи, довірившись інтуїції, яка, до речі, вельми загострюється під час стресу, сходити на консультацію до іншого, лежати лежма у ліжку або зустрічати друзів за столом, – все це та інше неймовірно цікаво вирішувати самій, це мов давно забута практика бути господинею й опорою самій собі, діставати від цього неймовірний, ще більший, стимул до одужання».

З розділу «П’ята хімія»

«Досліджуючи свої щоденні стани (а я намагаюся все записувати), помічаю, що чітко з четвертого по сьомий день хімія атакує, мабуть, гормони і мозок, тому що охоплює та сама безпросвітна депресія. Просто коли вона відступає – зненацька, різко – усвідомлюю, наскільки мій стан пов’язано з медикаментами. А ще – як час витоншується, тягнеться: ці чотири дні мені видалися місяцем, хоча минуло кілька діб.

… Вочевидь мені дано витерпіти фізичне страждання у всій його епічній потужності, щоби надалі триматися подалі від усього, що здатне завдати болю, морального або буквального. Виховання крайнощами».

Чи може бути хвороба красивою? Річ у тім, що артбук присвячено не хворобі, а внутрішній метаморфозі авторки. Метаморфоза, завдяки якій туга й страх перетворюються не тільки через страждання, а й через уважну роботу над собою, на відкритість, радість, вдячність,- так, подібна метаморфоза, безумовно є красивою. Тому артбук вийшов не просто репортажем, а художнім репортажем і з точки зору естетики оформлення, художньої цінності фотографій.

Читайте також матеріали зі спецпроєкту Читомо про паліативну допомогу «До зустрічі в Нангіялі»