«Мить, коли знов обіймемося»: поети світу про пандемію

Як ми переживаємо цей дивний час карантину, коли наш надшвидкий, пересичений подіями світ зазнав різкого сповільнення, ніби маятник, що дійшов до крайньої точки амплітуди і різко хитнувся у протилежний бік? Хтось сприймає цей час як дар, хтось – як непорозуміння, хтось – як болісну необхідність нарешті зустрітися віч-на-віч із собою, коли ховатися від власних проблем за ширму соціальної активності більше немає змоги. Всі намагаємося пристосуватися до нового ритму життя і зберегти найважливіше. Майже безсумнівно, що поезія, яка пишеться зараз, лишиться цінним свідченням про цей період тривоги, усамітнення, соціальної дистанції. Ми зібрали для вас вірші 14-ти поетів і поеток із 7-ми країн світу, і всі вони об’єднані темою пандемії й того, як вона змінює життя окремих людей і спільнот.

ЗАПОБІЖНИЙ ЗАХІД

вони кохались в ординаторській на канапі (із відділень гриміли хропіння залпи).

кохались у палаті, уже порожній, 

у гуртожитку на совковій тахті підхожій,

у нічній електричці на лавці грубій,

в гаражі та родинній давній халупі,

на ставку та млинку, а також на сіножатці, 

у зливу під деревом, навіть на атестації.

і щоразу вона зауважувала: «будь ласка,

найперше – безпека! візьми-но медичну маску!»

Переклад В’ячеслава Левицького.

ЩО РОБИТЬ СВІТ, ДОКИ ЧЕКАЄ КІНЦЯ

Миє вікна.

Щоб краще бачити те, що втрачає.

Впорядковує домашню бібліотеку. Виймає

книжку за книжкою. Гортає. Ставить назад.

Витирає з усього пил. Життя

накопичує пил. Щоправда, й про смерть кажуть так само: з пилу

постали і в пил обернемось… Ви знаєте.

Вмикає пилосос. Доки він реве, можна й собі

поревіти досхочу. Прибирати і плакати, як робила моя мати.

Що ще робить світ?..

Перевіряє дитячі домашні. Пече

торт із залишків печива.

Лише прості речі рятують.

Вигадує собі собак і гуляє з ними старими вулицями.

Передивляється фільми, які вже бачив. Усі йому до вподоби. Там

цілуються, уявіть лиш – цілуються, ходять по парку, сидять на лавках.

Читає посібник із садівництва і «Листи до Луцілія».

Зависає у неті.

Розгортає альбоми: ось тут

мені чотири, тут ми всі разом одного літа в Созополі.

Довго пришиває якийсь ґудзик.

Заточує олівці, ламає і знову заточує.

Потім довго лежить у темряві й думає:

лише б не рахувати чисел

лише б не рахувати,

лише б…

Переклад Остапа Сливинського.

Хвороба. Щоночі я сідаю уві сні домашньої ізоляції 

у страшний потяг. Хлопець без документів, 

зате з пачкою банкнот, зістрибує, котиться щебенем,  

біжить повз зляканих корів. Волога трава шмагає,

я хапаю посріблену пригорщу таблеток. Я знаю, 

що маю знайти молоду дівчину,  яскравий рум’янець якої 

означає лихоманку. Спокійна, прокидаюся, чи зробила я це? 

Сумніваюся. Ми кращі у наших снах. 

Прокидаюсь, і мене трусить. Березневе світло б’є фонтаном. 

Скільки людей померло? Скільки років дитині Єлени? 

Я маю нагодувати котів, потім порахувати бляшанки з бобами, звалені в купу  

від нашого голоду, забутий дощ. 

Я могла б використати інструменти Саші. Хто принесе таблетки? 

У кожній кімнаті прокидаються ті, хто спав, поки розливається чисте сонце. 

З радіо просочуються факти. Чайник наповнюється. 

Нас все сильніше трясе, перелякані, ми все одно маємо їхати в цьому потязі. 

Челтнем, Ґлостершир, 24 березня 2020 р.

ДЕНЬ МАТЕРІ – 2020

Неділя. День матері. 

Сонце простягає сяйливі руки 

над полями і парками.

Де матері

із сяючими руками? Вони насторожі

на вулицях і в садках.

Весна йде 

своїм шляхом. Маленькі мішечки світла 

лежать на бруківці, 

як немовлята, сплять. 

Ваймондем, Норфолк: 22 березня 2020 р.

СУБОТА, ТРЕТЯ ГОДИНА НОЧІ

Якщо ще тридцять людей помруть від цього,

мертві можуть заповнити Стадіон життєвої сили, 

що належить футбольному клубові «Борнмут». 

Збройні сили вноситимуть тіла, 

конвої рушать бульварами міста, 

щоб упевнитися, що кожен отримав своє місце. 

Команди могли б тренуватися в ізоляції. 

Нещодавно померлі могли б бути стюардами. 

Майк Дін міг би стати волонтером-суддею. 

Хвилини мовчання дотримуватимуться сумлінно, 

всі могли б дивитися з вікон будинків, 

як Натан Ейк робить довгий пас Каллуму Вілсону. 

Якщо вони заб’ють гол, ніхто не стрибне у натовп. 

Навіть відеопомічник судді подивиться сліпим оком на кінчик ноги  

подалі від носа останнього захисника. 

Мертвих стає все більше, попит зростає. 

Скоро їх стане достатньо, щоб заповнити Олд-Траффорд, 

Сан-Сіро, Барнабо. Це відбувається зараз, 

і якщо цифри здаються вам абстрактними, подумайте про стадіон

своєї місцевої команди, мертві вже зайняли всі місця, 

обидві лави запасних, і ллють смолу. 

Шанхай, Китай, 21 березня 2020 р.

ТИХО

– Так тихо, так тихо, тихо, тихо, – 

Каже моя матір, дивлячись на дорогу з Ґлазґо, 

Немов з вікна її будинку для літніх 

Вона бачить похмуру тривогу світу: холод, 

Спустошені площі, порожні вулиці, 

Зачинені двері барів, сумні театри, 

Заповнені лікарні, вентилятори для золотого пилу, 

Школярі у локдауні, не прийдуть на іспит… 

– Весь світ кудись падає, – каже вона, –

а я не збираюсь до пекла. Так тихо. 

Ми маємо брати кожен день, бути вдячними, 

Вдячними за маленькі милості, трьох воронів на стіні. 

Принеси сріблястий папір під шпалери, коли побачимось наступного разу, – каже вона. 

– Так, – відповідаю, але вона не чує жодного слова, 

почула лише, коли я закричала: «Я тебе люблю». 

– Я люблю тебе, моя безцінна дівчинко, –

відповіла вона.  Потім лінія померла.

Манчестер, 19 березня 2020 р.

ГРА У ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ З ДОРОЮ 

Я забула всі свої навички гри в боулінг у приміщенні, 

кружляння, яке варто було вдосконалювати для днів хвороби чи суму. 

Наші кеглі падають, відлуння в пустому провулку,  

але сміх лунає в кімнаті і ще десь, далекі аплодисменти.

Лондон, 22 березня 2020 р.

Переклад Ольги Брагіної.

КОРОНАПОКАЛІПСИС ПОКАЗУВАТИМУТЬ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ

То співають не птахи, а лише збіжні з ними дірки
в небі.

Ансельм Берріґан.

Мовчання в цій республіці ніколи не знає чарів.

Ми віримо в процесію, в промовлене,

у вшанування мертвих, наша віра не має

хвилин мовчання, вона виходить на вулицю

і б’є в барабан. Так ми вітаємо смуток.

Пелюстками рожі, напоями, віншувальним танкóм.

Ми не з тих, хто на знак протесту зшиває собі вуста,

ми так само не знавісніємо, якщо нас підвісять догори дриґом

й оточать зойком присмертних кролів.

У наших богів — брязкіт вітається.

Нас вбиває інше: канва

непереривної трави, безнастанна нічогість.

Як ви можете її зносити? Завжди ж було

два типи людей: одні, чиї серця

не згоряють біля вулканів,

та інші, хто пише листи до сусідів

з питанням, коли краще тріпати килими

і чи можна грати на піаніно хоч трохи тихіше.

Ця поминальна пісня — не така. Вона просить нас

помирати поодинці, з ураженими легенями зробити крок у криницю,

аби лиш зрозуміти, що ми потонемо не у воді,

а на суходолі. Певна річ, можна тарабанити пательнями й баняками

на балконах, писати до неба записки з подяками

й відпускати на повітряних кульках: нехай ті, хто живе

на інших планетах, стануть свідками нашого розпаду.

Чи бачать вони, як нам сумно, як лячно?

Що наші рухи, мов рухи акторів німого кіно:

нестямні, судомні. Чи глузують вони

зі сміховинних закликів нашого уряду:

«Провітрюйте приміщення!», «Зберігайте спокій!»,

«Ніщо не в змозі повалити економіку»?

Хто б подумав, що кінець буде таким цілковитим?

Ми падаємо і підіймаємося, грязюка

на наших колінах ще надто голодна для крику, незримий

оркестр скрипок відводить нас від лаштунків.

Переклад з англійської Івана Гнатіва.

ФЛАМІНГО РАННЬОГО ЛІТА

Хто б подумав

у жахні дні усамітнення,

що орди безробітних мігрантів із цегляними масками 

зненацька прибудуть до спорожнілого міста?

А з ними прилетять вірменські 

фламінго; зграя за зграєю вони виринуть

із химерних тіней раннього літа.

З їхніх спітнілих рожевих крил

сухе листя гірчиці опадатиме

у свіжозвиті гнізда.

Змигнуть їхні порожні черевця,

коли вони наливатимуть небо

гугнявим благанням їжі й води.

Доведені до відчаю духом зараженої крові,

заможні містяни повстануть самі проти себе

й белькотітимуть дивно, наче каміння,

намагаючись усього лише вижити.

ПЕРЕМОЖНИЙ ВІРУС

Де чоловіки і жінки,

що прали і прасували брудний одяг у Дхобі Ґаті?

Де робітники-поденники, де в’язні,

що так улесливо хвалили законотворців за свої нещастя?

Де працьовиті мурахи й ліниві кролі,

що дрімали в самотніх норах?

Де коханці й заблукані душі,

що знешкоджували чужинські міни на вулицях?

Де ті дні й ночі, 

коли ми пуцували взуття до першотравневого параду?

Всі сидимо в темних кімнатах, зачинених наглухо.

Марно протестувати.

Все,  що лишається, – вислухати похоронну промову переможного вірусу.

Переклад з англійської Остапа Сливинського.

Увечері, перш ніж заснути, подумайте про ту мить, коли ми знову вийдемо на вулицю. 

Про мить, коли знов обіймемося, мить, коли можливість просто піти разом на закупи стане для нас справжнім святом. 

Подумаймо про те, як знову замовимо собі в барі каву, сядемо потеревенити і показуватимемо одне одному фото. 

Подумаймо про мить, коли все вже перетвориться на спогад, але ця «нормальність» видаватиметься нам несподіваним, чудовим дарунком. 

Ми страшенно любитимемо те, на що до сьогодні просто не звертали уваги. Коштовною буде кожна секунда. 

Купання в морі, сонце до самого вечора, аж доки не пірне за небокрай, тости, сміх. Ми ще посміємося разом. 

Будьте сильними і сміливими. 

Невдовзі побачимося!

Переклад Андрія Маслюха.

ЕПІДЕМІЯ

Чи той чоловік що в трамваї

виймає з кишені шалик встромляє

у нього ніс і довго вдихає запах його

не видається вам підозрілим?

Переклад В’ячеслава Левицького.

З циклу «MOMMIE DEAREST 2.0»

щодня ми зідзвонюємось. раніше – рівно о п’ятій, тепер – близько четвертої тридцять.

– що у тебе?

– нічого.

– а в тебе?

– теж нічого.

***

а одного дня кажу їй:

– мамо, сьогодні я знайшла першу сиву волосину у себе на скроні.

вона дуже тривожиться й відповідає так:

– бідна! ти ж нічого ще не пережила!

ALL MY LOVE. 19 БЕРЕЗНЯ 2020 РОКУ

з Азії прилетіли вóрони.

400 дзьобів/хвилину. 475 смертей/добу.

слова невербальні. запис схожий на змахи крил.

дуже не.багато від нас залежить.

відтепер буду нечіткою. хоч ніхто не питав, чи хочу.

погляд. найкраще – всередину.

найкраще – сірий. навіть – як сальто мортале.

так низько. без особливих прикмет.

вир у вітрило. каркання. крик.

поки ніч, пливу проти хвиль.

All My Love всупереч правилам

правд і подібності.

навіть якщо захочеш сьогодні мене роздзьобати,

досить і краплі. з уст в уста.

щоб дістатись туди, потрібна упертість.

ніхто просто так не скаже тобі адресу, за якою сховався

Коктейль-бар, замаскований дзеркалом. бойня номер п’ять

Переклад Остапа Сливинського.

РОЗПЛУТУВАННЯ

Мені сниться, що розпадається одяг. Негайно потрібні голки й нитки. Підлогою розкидані ґудзики, наче мушлі. Ми намагаємося впустити у наші вітальні простір. Моя шия обмотана кравецьким сантиметром. З-поміж зубів стирчить шпилька. Простір напливає всередину. Я напружуюся, наче перед лицем високої хвилі.

озираюсь, а навколо суцільні клапті

скріплюю їх

слухом (торохтіння швейної машинки)

зором (придивляння до кінчика нитки, коли протягуєш її крізь вушко голки)

нюхом (старі тканини, що пахнуть коморою)

дотиком (приємність, коли потерти тканиною об щоку)

смаком (металевий присмак шпильок)

озираюсь, а навколо суцільні клапті

з простору

до якого нам зась

приходить оксамит

                      шовк

                      бавовна

Вистромлюю голову через вікно, на мені вигадливе вбрання

я ношу його для себе

у цій ізоляції ми всі живемо для себе

довго бесідуємо із дзеркалами

минуле майже затерлося

Ми вже забули, як воно – виходити. Коли сидиш удома, сонце світить щедріше. Воно спокушає мене. Ми по-своєму розмовляємо, сонце і я. Я простягаю оголені руки.

Прошу сонце, щоб воно зігріло мене, ніжно обняло. Вивчаю, як воно: коли тебе торкається щось, що перебуває за мільйони миль. Вивчаю, чим насправді є відстань. Кожен із нас – поза грою. Сонця ніколи не було.

Мої друзі теж заблукали у краєвидах своїх квартир. Ми перешіптуємося, але нічого не чутно. Тихий бриз здається нам шепотом. Ми вистромлюємо вухо надвір і намагаємося почути голос.

КВІНС, НЬЮ-ЙОРК

I.

Ти ізольований у власному тілі.

Вона ізольована в спальні.

Ти ізольований у курятині на вечерю.

Вона ізольована в кухні.

Ти ізольований у пташиному щебеті.

Вона ізольована у вітальні.

Ти ізольований в теплому душі.

Вона ізольована у ванній.

Ти ізольований у книжках.

Вона ізольована у будинку.

II.

Пригадай, як ми танцювали у кухні,

танцювали серед спецій,

виманюючи руками пахощі з банок.

Такі наші ритми

                  кумин

                  куркума

                  кардамон

і музика із транзистора.

Востаннє ми користувалися ним,

коли налетів ураган.

Тоді ми не могли готувати,

тож доїдали цукерки, 

що лишились від походів у кіно,

і танцювали під звуки новин.

ЗАКЛИК

Ми хочемо, щоб батько біг парком

за дитиною, що мчить на велосипеді назустріч майбутньому.

Ми хочемо наткнутися за рогом

на німий концерт двох чоловіків, що сплелися поглядами,

обійнявшись. Ми хочемо чути

далекий свист потяга, що проклинає

прийдешню ніч.

Переклад Остапа Сливинського.

Читайте також: Поезія в навушниках: 10 поетів, яких можна почути в аудіо зараз