На які фестивалі віртуально «їздили» українські письменники

Пандемія змусила нас серйозно переглянути свої життєві звички, наклала значні обмеження на свободу пересування і зустрічей, і це не могло не вплинути й на літературні фестивалі. Частина з них перейшла в гібридний, онлайново-офлайновий формат, а інші повністю віртуалізувалися. Раніше українські письменники їздили по всьому світу, читали свої тексти та дискутували на актуальні теми на різних континентах, сьогодні ж, враховуючи карантинні обмеження, вони вимушені або обмежитись кордонами своєї країни, або шукати вікно у світ через онлайнові виступи.

Ми запитали активних учасників закордонних онлайн-фестивалів та івентів, як сьогодні, у пандемійні часи, відбувається міжнародна комунікація між письменниками, на які віртуальні події запрошують наших авторів, а також про те, які переваги й мінуси від нової реальності, коли живі зустрічі в далеких країнах замінені стрімами в інтернеті.

Наскільки знаю, українських письменників і письменниць на закордонні фестивалі й івенти запрошують доволі часто. Особливо тих авторів і авторок, які відомі поза межами України й переклади чиїх творів присутні на відомих міжнародних поетичних ресурсах, як-от Poetry in Translation чи lyrikline. 

За останні 20 років я побувала на багатьох літературних фестивалях, починаючи від найближчих Польщі, Литви, Чехії, Німеччини, Швеції, Данії та закінчуючи такими екзотичних країнами, як Китай чи Еквадор. Дуже цікавими були фестивалі в Грузії, Іспанії, Італії, позаяк можна було трохи помандрувати цими країнами й часто побачити їх не з туристичного боку.

Зазвичай фестивалі самі запрошують цікавих їм авторів, часто це базується на рекомендаціях інших відомих письменників. Але останнім часом ситуація змінилася — якщо в країнах є інституції на зразок польського Інституту книги чи якогось національного культурного інституту, то до них часом звертаються з проханням підібрати пул авторів. Іноді закордонні фестивалі вибирають собі партнерів у різних країнах і вже тоді, у співпраці з ними, вибирають авторів. 

Для зручності кілька років тому було створено платформу Versopolis із 30 Європейських та інших фестивалів, які знайомлять із поетами й поетками з різних країн, і запрошують їх на різні літературні події. У квітні 2020 року Versopolis спільно з Форумом та офісом «Львів місто літератури» організовував міжнародні онлайн-читання англійською мовою та з англійськими субтитрами (це називалося «Фестиваль надії»). Я теж брала в цьому участь, разом із кількома українськими поетами, як-от Остап Сливинський, Катерина Калитко та іншими.

Ще були поетичні читання сучасних українських авторів у межах Програми імені Данила Гусара-Струка Канадського інституту українських студій (КІУС), який працює при Альбертському університеті. Це були серії поетичних читань сучасних українських авторів і авторок у межах Contemporary Ukrainian Poetry Festival. Читання мовою оригіналу відбувалися онлайн на платформі Zoom із прямою трансляцією на сторінці програми в мережі Facebook щотижня. Тут я читала в товаристві Маріанни Кіяновської, Остапа Сливинського, Оксани Луцишиної, Ії Ківи, Лесика Панасюка, Олега Коцарева та багатьох інших. Організатором і модератором читань був Олександр Авербух.

З останніх «живих» фестивалів мені пощастило двічі побувати в Китаї — це влітку 2019 року на Qinghai Lake International Poetry Festival у провінції Цінхай на Тибетській височині та в листопаді в провінції Гунан на Міжнародному поетичному фестивалі в містечку Мі Луо. 

Десь тоді ж я була запрошена до участі в поетичному фестивалі в Еквадорі, який мав відбутися в листопаді 2020 року. Часто на такі великі міжнародні події (а тут було близько 100 письменників із 50 країн світу) запрошують дуже завчасно, оскільки організаційні приготування, придбання квитків і залагодження різних дипломатичних нюансів забирають іноді не один місяць. Я дуже чекала цієї поїздки, бо досі не бувала в тій частині світу, але, на жаль, трапився тотальний локдаун і все відбулося в онлайн-форматі.

Усіх учасників поділили по 5 авторів і упродовж кількох днів представляли паралельно з розповіддю про автора, включенням автора його рідною мовою і читанням іспанських перекладів. Усе це транслювалося не лише в інтернеті, а й на еквадорському телебаченні, оскільки це найбільший і найвідоміший поетичний фестиваль у цілому регіоні. І хоча був жвавий відгук і навіть обговорення в коментарях під трансляціями, це не могло замінити безпосереднього перебування в Еквадорі.

Бонус онлайн фестивалів у тому, що тебе чують люди в іншій країні. Ну і це була крута можливість виступити на одній фестивальній сцені з американським поетом-лауреатом Чарльзом Сімічем, шотландським поетом і драматургом Ірвіном Велшем, американським лінгвістом та інтелектуалом Ноамом Хомським, легендарною уругвайською поеткою Ідою Вітале, — прекрасне товариство, про яке тільки можна мріяти. Мінуси — ті обмеження, які накладав на це спілкування онлайн-формат, бо ніщо не замінить живих відвідин країни і безпосереднього спілкування зі слухачами та іншими учасниками. 

Я дуже чекаю відновлення нормального життя з живими літературними подіями, велелюдними фестивалями, безпечними подорожами, але розумію, що нова нормальність може виявитися далеко не такою, як це було раніше, та й настане вона ще не скоро.

Читайте також: У смерті жіноче обличчя: «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук

Так, українських письменників і письменниць на закордонні фестивалі й івенти кличуть доволі часто. Сам я ніколи не подавався на такі події, бо це ж не резиденція. Фестивалі, на які можна подаватися самостійно (не як куратор якогось проєкту, а просто як учасник) — рідкість, але такі є. Звісно, за ваші особисті кошти. Щоправда, ніколи не чув про них нічого хорошого — зазвичай це якась збиранина випадкових людей з єдиною метою з боку організаторів — отримати прибуток.

Усі фестивалі різні. Є такі, які націлені здебільшого на шоу: великі зали, акторське читання текстів на сцені, активний піар і залученість медіа. Є й такі, які роблять більшою мірою для самих учасників. Вони камерніші, і в цьому теж є своя приємність і цінність, хоча точно не для місцевих спільнот. А є такі, кінцева мета яких у створенні якогось нового мистецького продукту в колаборації (літературного, перекладацького, синтетичного). Такі мені подобаються найбільше.

Іноді й справді доводиться відмовляти на запити фестивалів, і переважно через брак часу. Хоча останнім часом, коли фестивалі перейшли здебільшого в онлайн, цей чинник майже не працює, бо вийти з дому в Zoom не потребує великих часозатрат. Останні два офлайнові фестивалі, у яких я брав участь, — Via Carpatia у вересні 2020 року у Львові та «Фронтера» у жовтні в Луцьку — здаються ніби чимось з іншої епохи. А офлайн-події — це ніби дуже бліді тіні якихось великих життєвих пригод, які могли статися. Такими, наприклад, були дві осінні події: перекладацький івент Translating the Future в Нью-Йорку і фестиваль Poetry Africa в Дурбані (Південна Африка).

Бонуси фестивалів та івентів, звичайно, полягають у людському контакті, чи то всередині середовища, чи з аудиторією.

Загалом фестивалі — це якесь таке вже трохи призабуте на другий рік пандемії відчуття повноти життя. Це найбільший бонус. Звичайно, фестивальний режим існування пасує не всім, і за кілька років організації літературного фестивалю і різних супутніх проєктів я переконався, що є люди фестивальні, а є ні. Тих других просто не треба запрошувати туди, де сконцентровано багато подій і людей в одному місці, краще їм організувати щось окреме і камерне. А мінуси… Не бачу. Вони існують лише тоді, коли фестиваль погано організований.

Якщо подумати, що змінилося останнім часом у фестивально-івентній сфері, то хочеться сказати щось хороше, звичайно… Але це хіба те, що онлайн-формат уможливлює співприсутність в одному часі людей, яких наживо зібрати було б нереально. Я це дуже виразно відчув, наприклад, під час літнього Contemporary Ukrainian Poetry Festival, який організовував Олександр Авербух на базі Канадського інституту українських студій. Читання, у якому мені пощастило брати участь — це був якийсь dream team, і я весь час уявляв собі, що оце ми сидимо собі за якимось великим столом і розмовляємо. Але це, на жаль, майже неможливо — хоча б тому, що всіх нас розділяють тисячі кілометрів.

На закордонні фестивалі запрошують і мене, і моїх знайомих українських письменників і письменниць. Не знаю, чи значно частіше, ніж до пандемії, оскільки не обліковую статистичних даних щодо цього, але здається, що таки частіше. Принаймні, у стрічці новин Facebook досить часто про це читаю.

Сама на фестивалі ніколи не подавалася і навмисно таких можливостей не шукала, а випадково не натрапляла. Лише раз у якійсь із загальних груп було оголошення про щось на кшталт відкритого мікрофону онлайн, але оскільки захід відбувався без перекладу з іноземних мов або на іноземні мови (всі читали вірші лише рідними мовами), я вирішила на це не зголошуватися. Для мене участь у міжнародному заході важлива, коли може відбутися діалог культур, а не коли тобі плескають із ввічливості після завершення виступу люди, які взагалі не розуміють, про що вірш.

З останніх, брала участь у Contemporary Ukrainian Poetry Festival (Канада), презентації книжки «Домалювати дракон у зіниці» (Україна — Китай), Voice of Shanta (Бангладеш). Також брала участь у науковій конференції Centre Slavic Conference (США). Кожен із цих заходів відбувся водночас як мінімум у двох країнах. Але, наприклад, у конференції брали участь науковці з близько десяти часових поясів, а у Voice of Shanta — із чотирьох. Завдяки онлайн-формату спілкування із закордонними колегами стало значно зручнішим і ефективнішим. Але я не брала участі в подіях, до яких не встигала підготуватися належним чином.

Онлайн-фестивалі зазвичай значно триваліші, ніж офлайнові. Вони так само формують навколо себе певну спільноту. Організаторам ідеться не просто про проведення заходу (для звітності), а про налагодження комунікації між митцями з різних країн, обмін культурним досвідом, побудову діалогу.

Тому значну частину онлайн-подій (навіть поетичних читань) займають знайомство, окреслення культурного й політичного контекстів, обговорення тих чи інших питань.

Бонуси: не треба нікуди їхати. Мінуси: не треба нікуди їхати. До пандемії участь у закордонних подіях вимагала значного часового і фінансового ресурсу. Та навіть якщо організатори оплачували переліт/проживання/харчування, для того, щоб півгодини читати вірші в Парижі, доводилося витрачати мінімум день на дорогу. Але зазвичай — значно більше. Під час пандемії багато заходів перейшли в онлайн-формат і це скоротило необхідний для виступу час до мінімуму: час виступу, плюс 5—15 хвилин для налаштування перед ефіром і 5—10 хвилин після ефіру.

Тож для мене, з точки зору ефективності, міжнародні онлайн-події значно більш привабливі, ніж офлайн. Видатки на участь скорочено до мінімуму. Відтак, онлайн-події дозволяють зекономити ресурси як учасникам, так і організаторам. Їм, наприклад, не потрібно винаймати великих залів або домовлятися з дружніми просторами, довго листуватися щодо логістики й харчування.

Мені хотілося б полетіти в Канаду на Contemporary Ukrainian Poetry Festival, у Бангладеш на програму Шанти Фар’яни або до США на Central Slavic Conference, щоб поспілкуватися наживо з усіма доповідачами та слухачами, з якими ми мали змогу поговорити лише кілька хвилин у межах подій. Та віртуальна подорож обмежена терміном дії «віртуального квитка» — тривалістю трансляції. Якісно нового фізичного досвіду знайомства з країною та її культурою в такий спосіб отримати не вдасться.

І ще одна зміна, пов’язана з часом. Міжнародні події часто охоплюють кілька часових поясів. І якщо мені щастить, то подія відбувається вдень, а якщо не дуже… то мусиш не спати до першої ночі, або пізніше. Або вставати о п’ятій ранку.

Так, українських письменників і письменниць запрошують на закордонні фестивалі й івенти, але, зазвичай, потрібно знати англійську або мову країни організаторів фестивалю чи події. Як мінімум, потрібно мати якісь переклади власних текстів англійською. І на фестивалі переважно запрошують, а з подачею на фестиваль стикався тільки на Book Forum.

Із останніх онлайн-подій, у яких брав участь, — Contemporary Ukrainian Poetry Festival та Міжнародний поетичний мундіаль до Дня поезії. Першу подію організовував докторант Торонтського університету Олександр Авербух за підтримки програми імені Данила Гусара-Струка Канадського інституту українських студій (КІУС). Фестиваль тривав майже два місяці, щотижня відбувалася онлайн-зустріч на платформі Zoom із двома українськими поетами чи поетками. Вони читали власні вірші та відповідали на запитання модератора і глядачів. Другу подію організовував перуанський журнал латиноамериканської поезії Revista Kametsa. Поети й поетки з різних країн завчасно записували відео, де вони читали власні вірші рідною мовою, а журнал у День поезії поширював ці відео з біографіями авторів та перекладами віршів іспанською.

Зараз я менше спілкуюся з людьми, тому події втамовують спрагу спілкування, мотивують і залишають по собі тільки хороші емоції. У доковідний час усе було навпаки, я часто відмовлявся від участі. А тепер офлайн події та фестивалі для мене мають якесь більше значення. Але зараз, як на мене, все ж переважають онлайн-події.

Вони мають дуже різні формати: відео- або аудіозустрічі; одна зустріч або зустрічі в рамках багаторічних проєктів; інтерв’ю з читаннями у прямому ефірі або завчасно записані відео тощо. Для таких подій використовують різні стрімінгові платформи. Часом до них можна долучитися тільки на самій платформі, а часом можна дивитися стрім у Facebook або YouTube.

Наприклад, брав участь у програмі Voice of Shanta Voice with Shanta бангладеської поетки, перекладачки, вчительки і громадської активістки Шанти Фар’яни. Вона запрошує поетів із різних країн на онлайн-інтерв’ю та перекладає їхні вірші бенгальською мовою. Часом у програмі бере участь лише один поет або поетка, а часом їх може буде кілька. Програма може бути приурочена до якогось свята, а може й не бути. Це — проєкт, який триває вже близько 2 років. За цей час вийшло вже понад 20 випусків. Зустрічі відбуваються за допомогою платформи StreamYard і транслюються у Facebook. Ця програма набирає тисячі переглядів. Її дивляться навіть бангладеські урядовці й часом пишуть якісь коментарі під час трансляції.

І це не єдиний подібний формат у світі, навіть у Бангладеші. Мене також запрошували на програму доктора Масуда Уззамана, щоправда, ми ще не погодили дату і час. Його проєкт схожий на проєкт Шанти Фар’яни, але триває вже набагато довше, а кількість випусків насправді вражає. Окрім того, вірші учасників друкують у бангладеському журналі та у різних антологіях. За цей проєкт доктор Масуд навіть отримав якусь міжнародну нагороду.

Плюсів онлайн фестивалів досить багато: нові знайомства, які тягнуть за собою нові міжнародні проєкти, переклади, публікації тощо. З мінусів хіба те, що ти постійно лишаєшся вдома, а не їздиш усіма цими країнами. Та це більше мінус нашого часу, а не проєктів.

Мені здається, що світ став відкритішим. Усім не вистачає спілкування. На тій же програмі Voice with Shanta ми багато говорили про життя під час COVID, про якісь дитячі спогади тощо. Крім того, було багато запитань про Україну. Я розказував українські скоромовки, співав українських народних пісень, показував українські гроші. Подібні проєкти допомагають познайомитися з сучасною літературою різних країн, їхньою культурою, звичаями, питаннями, які їх турбують. Урешті, познайомитися з цікавими людьми.

За останні роки, звісно, міжнародних літературних подій стало радикально менше. Все, що тільки можна, перекочовує в онлайн. І тим не менш, я нерідко дізнаюся про виступи українських авторів і авторок за кордоном.

Я брав участь в онлайн-читаннях української поезії, організованих у Канаді, втім, орієнтованих на аудиторію, яка читає українською. А мій останній докарантинний закордонний живий виступ — це участь у німецько-українському фестивалі «Паперовий міст» 2019 року, буквально напередодні початку ковідної епопеї. Він відбувався у Мюнхені та Берліні. Досить яскрава подія. Але зараз я більше займаюся доглядом дитини, тому взагалі рідко кудись подаюся.

В Україні й минулого року, і за останній час відбулося чимало онлайн-читань. Нещодавно почали повертатися й літературні заходи офлайн. Скажімо, я брав участь у читаннях до Дня Святого Валентина в «Купідоні» у Києві. Також у київській книгарні «Закапелок» відбулася презентація моєї нової поетичної книжки «Вміст чоловічої кишені». Не обійшовся без мене і «Книжковий Арсенал». Ще була цікава поїздка до Херсона, ініційована Українським ПЕН — із Галиною Крук, Павлом Коробчуком, Алімом Алієвим, Марією Титаренко та Тетяною Терен, ми там виступали в різних аудиторіях. А в серпні я збираюсь організувати літературний вечір у Харкові.

Враження від цього боязкого повернення живих подій — двояке. З одного боку, зрозуміло, що онлайн трохи замучив, усім хочеться справжньої взаємодії, драйву, спілкування. Тож відчувається трішки нервова радість від кожного заходу і в організаторів, і в учасників, і в глядачів-слухачів. А з іншого боку, мені здається, у багатьох атрофувалася звичка відвідувати чи брати участь у літературних фестивалях і вечорах.

До того ж нерідко виникають побоювання щодо безпеки, не дуже хочеться заразитися.

Але щодо бонусів онлайн-фестивалів — це долання відстаней: їх може «відвідати» людина будь-звідки. Так само й виступити. А мінуси — зменшення людського контакту, надмірна залежність від технологій. Не вірю, що людина може обійтися в культурному житті самим лише інтернетом, а тому сподіваюся, що поступово буде знайдено якийсь більш-менш адекватний баланс.

Читайте також: Книжковий маркетинг у постковідну добу: досвіди України та Німеччини