На жаль, наша мова вже не стане панівною: про що говорили білоруські письменники PEN Ukraine

У серпні цього року, коли весь світ пильно спостерігав за подіями у Білорусі, Український ПЕН влаштовував вечори солідарності з колегами з охопленої протестами країни. Гостями перших трьох зустрічей стали поетки Таццяна Нядбай та Юлія Цімафєєва, а також поет і музикант Андрей Хадановіч.

Цього разу Читомо публікує найважливіші думки учасників чотирьох наступних розмов: Альґерда Бахаревіча, Мариї Мартисевіч, Вальжини Морт і Дмитра Строцева, які поділилися з українською публікою своїми роздумами про спротив суспільства владі, культурну ситуацію в їхній країні та міжнародну підтримку протестів.

Про спротив, який був завжди

Мария Мартисевіч: «Прихід до влади Лукашенка був вельми вдалою маніпуляцією політтехнологів. Ще незрілому народові дали того президента, якого люди хотіли бачити (і бачили у своїй голові). Його штучно зліпили, а те, що вийшло, виявилося монстром і диктатором. Як і в сім’ї, ти не відразу передбачиш, з якою людиною житимеш у майбутньому. Зараз я відчуваю, що всі люди, які працюють на зміни (а їх більшість), мають особистий інтерес. А якщо тисячі людей хочуть зробити так, щоби було краще саме їм, доводиться домовлятися. Тоді ситуація змінюється на краще». 

Альґерд Бахаревіч: «Цьогоріч мені виповнилося 45 років, і я добре пам’ятаю, з чого розпочався спротив владі Лукашенка. Ще в 90-х роках минулого століття у Мінську проходили масові акції протесту (я їх добре пам’ятаю, адже й сам брав участь). Декілька десятків тисяч людей виходили на Проспект Незалежності у 1996-1997 роках з незгодою, але згодом протести вщухали. Чому? Мабуть, правда в тому, що протестувальників тоді не підтримувала більшість громади. Як ми зараз жартуємо, білоруський народ у 1990-х роках більше думав про ковбасу, ніж про свободу.

Очевидно, за останні 5-6 років ковбаси ми вже наїлися, тож настала пора подумати про щось більш серйозне.

Мені так видається, що чинна влада років 5 або 6 тому почала допускати одну помилку за іншою. Склалося враження, що дні Лукашенка при владі вже намацували дно. До якої межі народ готовий терпіти? Стерпів він одну кривду, стерпів другу… Влітку, у час, коли мали відбутися президентські вибори, зайшли чутки про коронавірус. Мабуть, влада сподівалася, що коли громадяни роз’їдуться по курортах на відпочинок, їм вдасться спокійно організують ще один «спектакль» з очевидним результатом – і ніхто на це ніяк не відреагує. Втім, коронавірус вніс свої корективи у цю ситуацію. Вся країна зосталася вдома, а білоруський народ вирішив навести порядок». 

Про білоруську мову і неперекладність

Мария Мартисевіч: «Суперечки про білоруську мову відбуваються у форматі так званого «бліцкригу». Якщо троє людей накричать на білоруську мову – то відразу хтось дасть їм відсіч – і всі розійдуться.

Я думаю, що це пробудження процесів, які тривалий час перебігали уповільнено. Я сподіваюся на діалог у контексті прав людини. Бо коли в країні бережуть права людини, то під захистом і права цілих спільнот. Спільнота білоруськомовних, до якої належу і я, досить міцна. Я знаю, що в тій країні, де поважатимуть наші права, ми зможемо оборонити білоруську мову і зробити все задля її відновлення та процвітання». 

Альґерд Бахаревіч: «Напевно, найскладнішою для перекладу є білоруська багатомовність. На превеликий жаль, Білорусь – це країна, де білоруська мова вже ніколи не буде панівною і єдиною. Білорусь – країна декількох мов і, хочемо ми цього чи ні, російська мова – невід’ємна частка нашої держави. Російськомовні люди, яких у нас абсолютна більшість, переважно прихильники незалежності і білоруської культури. Вони читають по-білоруськи. 

Мої пізніші книги написані не тільки білоруською, персонажі говорять: російською, правильною білоруською мовою, літературною білоруською мовою, неправильною білоруською мовою; білоруським варіантом російської; російським канцеляризмом, матюками, трасянкою (соціолект на основі білоруської мови. – ред.). Як це все перекласти? Мої перекладачі на Заході не дають собі ради, а я не розумію, що з того розуміють мої читачі». 

Читайте також: Як «живє Білорусь» – Ірванець про українські переклади Морт, Бикова й альбом Хадановіча

Про Куропати як важливе місце пам’яті

Вальжина Морт: «Друга світова війна – це не єдина наша травма, лише найбільш ідеологічна. Разом із травмою Другої світової війни ми відчуваємо біль і переживаємо за події, що відбулися до війни – у 30-тих роки ХХ століття – сталінські репресії. Біля Мінська є ліс, який називається Куропати, де відбувалися масові поховання розстріляних людей. Ми хотіли б знати, хто там перебуває і чому, але наша держава не дозволяє науковцям працювати з тим місцем». 

Дмитро Строцев: «Куропати віднайшли наприкінці 80-х років ХХ століття. Воно стало символом розвінчання злочинів сталінського і радянського режимів, знущань НКВС. Останнім часом до цього місця прикута велика увага містян і білорусів, адже на цю рощу час від часу хтось вчиняє напади. Нещодавно сталася подія, що приголомшила і християн, і людей невіруючих: без погодження з громадськістю білоруська влада знесла встановлені на тім місці хрести.

Тоді довкола Куропат виникла спільнота захисників. Майже щодня хтось займає варту – є люди, які приходять туди і молитися, і оберігати те місце.

А ще поруч з Куропатами побудували ресторан, що називається «Поедем поедим». Навпроти нього стоїть пікет із закликом шанувати національну святиню. А ще минулої осені християнські активісти на чолі з Дмитром Дашкевичем започаткували читання віршів у ніч розстріляних поетів – з 29 по 30 жовтня. Це значуща трагічна подія, коли у 1937 році розстріляли 100 видатних діячів культури й науки. Дмитро Дашкевич і Анна Северинець (білоруська письменниця. – ред.) запропонували у ці дні побудувати «Ланцюг розкаяння» (подія відбулася 21 серпня 2020 року. – ред.) від Куропат до Окрестіно. А Окрестіно – це вулиця, названа на честь льотчика і героя Радянського Союзу Бориса Окрестіна. На ній є тюрма, куди до сьогодні привозять затриманих мирних протестувальників». 

Про солідарність і роль соцмереж

Альґерд Бахаревіч: «До 2020 року я з великою недовірою ставився до білорусів, своїх співвітчизників. Зрозуміло, що є велике коло людей прогресивних, які завжди працювали з якимись великими проєктами, скерованими на взаємопідтримку та взаємодопомогу, але такої солідарності, як цього літа, я не пригадаю у своєму житті. Направду всі ці труднощі та негоди, які нам випали цьогоріч, згуртували людей. Дуже цікаво, чому так сталося. Мені видається, що соціальні мережі й інтернет у Білорусі відіграють більш важливу роль, ніж в інших країнах. Не скажу про Україну, але от мої знайомі на Заході дуже дивуються, що соціальні мережі для нас – це інструмент; альтернативна територія існування, вони можуть замінити і медіа, і все на світі». 

Читайте також: «Ти дихатимеш іншим повітрям»: вірші білоруських поетів

Про білорусів як втілення соціальної моделі хору

Вальжина Морт: «Відсутність лідерства, яким зараз характеризують білоруські протести, не є негативною характеристикою, а навіть навпаки. Це ситуація, в якій кожна людина стає лідером і свідчить свою незгоду і незгоду людей поряд. Ця революція довга, вона не закінчиться швидко. Треба багато енергії, емоцій та терпіння, щоб її пережити. Тож ми опинилися в ситуації, коли кожний робить потрохи, і голосно озивається хор. Кожне тихо і чітко промовлене «щось» у сумі дає гучне і чітке промовляння. 26 років ми чули один голос, бачили одне обличчя – нашого диктатора. Особливість Білорусі в тому, що опозиція цьому одному голосу й обличчю ніколи не була одноосібною. Супроти диктатора стояв цілий народний хор, бо традиція хору – старожитня. Алесь Адамовіч (білоруський письменник і критик. – ред.) і Світлана Алексієвич зробили з цієї традиції літературну форму, яку зараз ми бачимо як соціально-культурну. Але, мені видається, можна згадати і давню поганську форму.

В Україні теж існує традиція співів, коли наші предки збиралися на весіллях та похованнях і співали хором. На мою думку, ця літературна традиція коренями сягає ритуальних співів, коли співав увесь хутір. 

Мені здається, що наша ідея білоруського соціалізму – це теж соціальна модель хору. Ми живемо у країні та несемо відповідальність за її добробут, звідси голос хору. Думаю, вимкнення інтернету та новинних ресурсів багатьом здалося б парадоксом. Коли нас спіткала така ситуація, наші люди збагнули, що кожен і кожна може бути свідком і свідчити. Люди почали ніби думати вголос про те, що вони бачили впродовж дня, що відчували. І це теж старожитня форма, як-от давньогрецький хор: коли герої помирають чи вбивають одне одного, хор все бачить і розповідає. Для нас історія стала ідеологічною: нам усе нав’язували згори. Ми не вибираємо історії, але ставимо їй в опозицію пам’ять. Бо пам’ять здається білорусам важливішою за історію; пам’ять шукає справедливості». 

Про нові маршрути новим Мінськом

Дмитро Строцев: «Мінськ дуже змінився після Другої світової війни. Спершу це було невелике білоруське місто, зі стихійною формою містобудування. Після Другої світової війни радянські керівники прийняли рішення перетворити Мінськ у зразкову радянську столицю. 

Всі протестні процесії зазвичай рухаються Проспектом Незалежності, кульмінаційна точка – це точка Незалежності (колишня площа Леніна), там люди доходять до пам’ятника вождю світового пролетаріату. На мій погляд, це зовсім неправильно. Якщо ми хочемо відкрити нову Білорусь, нам треба змінювати топографію, перейменовувати місця і пропонувати нові символи.

Маршрут мітингарів теж має бути іншим. До слова, Сталінська площа виникла пізніше, ніж «Червоний» костел святих Симона й Олени (назва походить від кольору цегли) – його збудували на початку ХХ століття. У своїх віршах та на сторінці у Фейсбуці я запропонував змінити акцент – і приходити не до Леніна, а до «Червоного» костелу. І зараз так і відбувається. Якщо якась процесія доходить до площі Незалежності, то люди зупиняються і збираються довкола костелу. Варто сказати, що це відбувається зі згоди та благословення Католицької Церкви». 

Про увагу міжнародної спільноти

Альґерд Бахаревіч: «Ми відчуваємо, можливо, вперше за час існування незалежної Білорусі справді щире зацікавлення нашою країною; відчуваємо, що на тім боці емпатія, люди хочуть довідатися про нас більше. З одного боку, я вбачаю кривду: чому, коли в нас все було так жахливо, нам ніхто не вірив і не хотів нічого про це слухати, мовляв, коли у Білорусі тихо – то й нехай? А тепер на Заході журналісти прокинулися і нами зацікавилися. З іншого боку, в такій ситуації дійсно винні в першу чергу ми самі. Це наші люди десятиліттями розповідали на Заході, що ми не відрізняємося від Росії. Це наші люди казали, що в нас нормальна країна, де можна жити». 

Вальжина Морт: «Коли в Білорусі почалися державні злочини, і моя поштова скринька враз переповнилася листами із проханням про коментар, я відразу згадала українську Революцію Гідності. Я пригадала ті листи моїх українських друзів-поетів, які надходили на мій імейл щодня і активно з’являлися у Фейсбуці в ті дні. Думаю, українці писали ці листи, бо вони не вірили, що такі злочинства можуть відбуватися на очах у всього світу без ніяких наступів для державних злочинців. Ми з вами тоді – і білоруси, і українці (спочатку українці, а потім білоруси) довідалися, що світова європейська спільнота не має ніякої системи, і військової допомоги не надасть.

Ті європейські політики – чоловіки, які їздять велосипедом на свою роботу у демократичний парламент у своїй демократичній країні, де вони розважають про потребу демократії у Білорусі, в Україні, нині не мають для мого народу нічого, крім слів. (…) Зараз, коли я бачу, які ми безпорадні у Білорусі, мені навіть здається, що Західна Європа тішиться тому, що в неї є своя компактна чиста диктатура, від якої вони відмежувалися кордонами і візами, і на яку можуть дивитися і казати: «Дивіться, які ми цивілізовані і демократичні». За цим небаченням нас, білорусів, позбавили людяності. Тому, мені здається, реакція на події в Білорусі була уповільнена, бо світ зараз побачив відео і фотознімки, докази знущань і катувань білорусів. Це докази того, як людяності позбавляють людей, які, для європейців, ніколи не мали цієї людяності».

Альгерд Бахаревіч: «Мені б не хотілося, щоб Білорусь асоціювалася саме із 2020 роком, а щоб на нас дивилися з історичної перспективи, враховували те, що Білорусь не почалася з Лукашенко, і з ним не закінчиться. Ця країна існує вже досить довго, вона має свої мову, історію та ідентичність; що існувало чимало людей, які просто не дожили до 2020 року, але несли ідею незалежності Білорусі, її самостійності й унікальності – несли її крізь час, десятиліттями. Але чомусь на Заході про них не хочуть знати. Українська Революція свого часу привернула увагу всього світу до української літератури. Може таке станеться й з нами. Але як роз’яснити людям на Заході, що білоруська література почалася не цього року?»

Читайте також: 5 книжок від Андрея Хадановіча, щоб краще зрозуміти Білорусь 

Про білорусів і їхній дім

Альґерд Бахаревіч: «Революція від самого початку проходить під неусвідомленим до кінця, можливо, недобре сформульованим, але лозунгом: «Ми розберемося у своїй країні самі!». Ми вирішимо, як нам жити, самі. Не треба нам підказувати, вказувати, вчити нас, бо нас і так десятиліттями вчили, схиляли, давали якісь зразки – і це все не спрацювало. Нам треба розібратися з усім цим шляхом сумлінних виборів, вибрати нормальний парламент, почути нарешті те, що насправді думає більшість людей, а не Олександр Лукашенко. Це наше надважливе завдання. Коли ми його виконаємо, то зможемо подумати про інші речі. Я переконаний, що більшість білорусів налаштовані проєвропейськи. Білоруси – це люди, які дуже часто їздили за кордон і були чемпіонами світу за видачею шенгенських віз.

Білорусам вкрай рідко відмовляли у візах, бо вони дуже законослухняні, спокійні; завжди повертаються додому (принаймні, більшість). Білоруси бачать, як живуть їхні сусіди, і хочуть жити так само. Інша річ, що білорусів лякають націоналістичні лозунги; може, їх вже і не лякає білоруська мова, але вони ще не готові, щоб вона була єдиною державною. Тож коли ми таки переможемо, швидше за все це буде країна під біло-червоним стягом, але з домінуванням російської мови. Головне, щоб це була демократична країна, бо коли це буде демократична країна, можна буде дивитися далі й змінювати щось». 

Дмитро Строцев: «Протест, який об’єднав білорусів проти несправедливості, насильства – це каталізатор, але головна подія – це народження нової спільноти, де горизонтально встановлюються різні зв’язки, де непередбачувано й креативно люди себе проявляють; відбувається єднання на рівні дворів, щось нове, невластиве ні Мінську, ні Білорусі, які ви знали доти. Ця щаслива радісна подія перевищує все інше, що ми зараз переживаємо, що супроводжує це народження».

Читайте також: Теперішні протести — це надовго: про що говорили білоруські письменники з Українським ПЕН