Надія Кир’ян: мене 20 днів тягали в КДБ за самвидав від Дзюби

Надія Кир’ян (1946) — українська поетеса, перекладачка, представниця Витісненого покоління, дитяча письменниця. Вона починала творити на перших курсах університету разом із поколінням Київської школи поезії. Після виключення з університету жила та працювала на будівництві в Челябінській області близько 10-ти років. Повернулась до Києва у 1979-му й працювала як перекладачка, упорядниця, дитяча авторка.

Влітку 2021 року, за сприяння «Книжкового Арсеналу» і в межах проєкту «Оприсутнення», ми поговорили із Надією Кир’ян про Київську школу поезії, про опір радянській владі та про те, яка поетична форма найбільше вражає.

— Київська школа? Я не знаю, що це таке, Київську школу, мені здається, вже літературознавці придумали.

— Щоб позначити групу людей…

— …групу людей, які бігали під київське кафе, сиділи на огорожі і балакали, хто що придумав, хто що прочитав і хто куди пішов.

А вірші я почала писати у четвертому класі. Що мене наштовхнуло — я не знаю. Ну, такі поетичні моменти… тоді була ялинка — прикрашали ялинку! — і це був поетичний момент. І з цього, до речі, багато що заварилося, тому що я почала писати вірші у газету «Зірка». Знаєте ж таку? Тоді такі газети були, піонерські, «Зірка» і «Юний ленінець». І я почала надсилати свої вірші у «Зірку», вони там друкувалися, а потім, уже десь у дев’ятому класі, мене викликали. Був такий письменник, критик Володимир П’янов, і він переймався всією творчою молоддю, і був кабінет дитячого автора при Спілці письменників. Ми там побачили й живих письменників (Сміється).

— А кого ви пам’ятаєте з них? Кого побачили тоді?

— Павла Тичину пам’ятаю. Пам’ятаю, що він виступав перед нами. Потім Василь Моруга, Світлана Жолоб. Ну і Михайло Саченко — це взагалі унікальна людина, як мій батько казав: «Він із вас найталановитіший».

— З вас — це з кого?

— Із нашого кола. Нас пів курсу писало вірші.

— Як це сталося, що вас виключили з університету?

— Я приїхала на третій курс, і з того все почалося. Приїхала на пару днів раніше і жила у своїх знайомих на квартирі. Ну і приїхала до Івана Дзюби, а мої друзі з ним спілкувалися. Він як критик нам підказував, допомагав, цікавився нами. Як мене питали колись у КДБ: «Чому ти дала свої вірші читати Дзюбі, Сверстюку?», — я ж сказала: «Якби ви поцікавилися, я б і вам дала почитати». Нічого антирадянського у тих віршах не було, але ж просто вже коло спілкування…

— Тобто нічого антирадянського і у верлібрах ніхто не бачив?

— Саме у верлібрах нічого. Але якщо ви думаєте про антирадянське, то це зовсім в інших випадках. Наприклад, Григорій Кочур розповідав, що вірш поета, де він пише, що осінь, падає з дерев листя, я йду і сумую… — це антирадянський вірш! Тому що в цей час була Жовтнева революція.

— Так а вас все ж таки за що виключили? Через те, що ви до Дзюби й до Світличного віднесли вірші?

— І саме до Івана Дзюби, і він мені дав, крім того, свою роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація», але тої роботи в мене не знайшли, а знайшли статтю про пожежу у Видубицькому монастирі. Він мені дав почитати. Я тоді жила у своїх знайомих і йшла в університет — підходять до мене двоє таких чоловіків, статних, і: кажуть: «давайте познайомимося». Я ж думаю: хочуть познайомитися, може, зі мною. І я їм все розказую. Одне мене трохи насторожило — дійшли ми до вулиці Володимирської, бо від метро йшли, і вони таким кроком повернули, просто якимсь вивченим кроком, на Володимирську. Я думаю: що таке? Але я не могла зрозуміти.

Через пару днів я була у Дзюби на квартирі, і він мені говорить так тихенько, бо нас могли підслуховувати: «Давайте вийдемо в парк». Він дав мені свою статтю і статтю про пожежу Видубицького монастиря: «Оце почитаєте»… Так, він подумав, що нас можуть підслуховувати, а те, що можуть за нами підглядати — він про це не подумав. А він там мені спокійненько в парку передав свої статті, я собі взяла, і тут же — не доїхала я з метро Університет, як мене супроводжують молодики. Вони за мною не поїхали — знали, де я живу. Якби я на день раніше віднесла ті статті, то нічого б і не було. А то якраз приходять на квартиру: «Де ваші речі? У вас обшук». А у мене ця стаття була у чемодані моєму, а стаття Дзюби була на шафі. Статтю Дзюби вони не знайшли, а про пожежу в монастирі знайшли.

Після цього мене тягали двадцять днів до КДБ, питали, хто мені дав статтю. Я до них ходила так, як на роботу. Спочатку питали, що я пишу, хто мої друзі, яке моє ставлення до цього чи іншого… Про що завгодно говорять, а посеред того: «Хто вам дав?». І потім підказували, що треба сказати на когось, хто вже помер.

В ботанічному саду на Печерську була така стара келія. В ній нас поселили з Марією Овдієнко. А вже було десь до 22 травня. Знаєте, що це таке? День перевезення Тараса Шевченка із Петербурга до Києва. І Марії сказали: надрукуй листівки (вона друкувала на машинці старій) і приходьте всі 22 травня у Парк Шевченка — будемо відзначати його перевезення до Канева.

— А який це рік був?

— 68-й, 69-й… Це мої перші курси університету. І якось приїхав Олександр Назаренко, який відсидів на Київській ГЕС. Вони з Марією склали текст тої листівки. Потім він Марії сказав, щоб вона не друкувала, бо шрифт цієї машинки вже був відомий КДБ. І Марія знищила все, що встигла надрукувати, тільки лишила собі на пам’ять одну листівку.

Коли я уже перевелася на заочний, після того, як мене поводили по КДБ, приїжджають до нас у цю келію на Печерськ, до Марії. Тоді мені вона якраз ще якийсь самвидав дала. Фотокопії того самвидаву у мене в книжці були. Я читаю фотокопії — стукають. КДБ, обшук: «А ви хто? Ану покажіть вашу книжку…». Я її потрясла — звідти випадають ті фотокопії. Тоді вони книжки Марії потрусили-потрусили — випадає листівка «Приходьте всі на 22 травня».

Мене і Марію знову починають викликати. Марії мати вже насушила сухарів, бо це ж Марію посадять. Кінчилося тим, що мене виключили з університету — тоді вже остаточно виключили — а Марію пожаліли, бо їй було ще мало років. Тобто сухарі Марії пропали.

Збираються комсомольські збори на факультеті, голосують за моє виключення. В університеті би не проголосували, а тут проти мого виключення тільки троє чоловік було. Потім інші до мене приходили і вибачалися: ми ж розуміємо, але ж ти розумієш, ми хочемо вчитися… То, як то кажуть, я образилася на все і на всіх, завербувалась і поїхала в Челябінську область… на якесь будівництво, нафтопроводи, газопроводи.

— Ви не не отримали вищої освіти на той час?

— Ні. Поїхала в Челябінськ, прожила там немало-небагато десять років, і там закінчила Політехнічний інститут. Коли мене питають, чого, я кажу — з горя (Сміється).

— Ви продовжували писати, живучи в росії?

— От у росії я, напевно, майже нічого не написала.

— Образилися на всіх.

— Образилася на всіх.

— Ви повернулися в кінці 70-х, на початку 80-х… Чи відновили ви зв’язки зі старими знайомими, поетами?

— Та певно, що відновила, а як же? Смішна була історія, як я зайшла у видавництво «Дніпро» до Світлани Жолоб. Вона щось розказує, а я перепитую, де вулиця Володимирська. Вона каже: «Ну це вже повний капець, що ти вчилася на вулиці Володимирській, тоді виїхала і забула, де вулиця Володимирська». А чому? Через те, що людина викидає із пам’яті… витісняє із пам’яті те, що їй завдає травму.

— На початку нашої розмови ви сказали, що Київська школа — це радше літературознавче поняття. Розкажіть, як ви це зсередини сприймали?

— Ми збиралися під Київським кафе. Микола Воробйов туди приходив, Віктор Кордун, Василь Рубан, Михайло Григорів… Ми дуже часто туди приходили, пили каву. Хлопці, може, ще щось, крім кави. І розмовляли, хто що прочитав, хто що написав… Про різні літературні новини.

— А коли це було? І як часто відбувалося?

— Коли хотіли — тоді приходили, і там вже обов’язково хтось був.

— Ніхто не знає, хто там буде?

— Майже щодня хтось там був… Ввечері, о шостій, о сьомій. Василь Голобородько іноді приїздив і теж спілкувався із нами, хоча його вже на той час виключили. Бував Іван Семененко.

Читайте також: Поет Іван Семененко: Нічого не мали, але читали вірші й чекали комунізму

— Станіслав Вишенський?

— З Вишенським я працювала у видавництві «Веселка».

— Михайло Григорів?

— Так. Це ті, що найчастіше приходили.

— Валерій Ілля, Валентина Отрощенко?

— Ілля, Отрощенко — вони не так часто приходили, я з ними спілкувалася окремо, і добре знала їх. Отрощенко вчилася на курс чи на два після мене, але на тому самому філологічному факультеті, а Ілля познайомився спочатку зі Сверстюком, тоді із нами. А потім дуже цікава історія вийшла.

Приходить Ілля і каже: «Як мені познайомитися з Отрощенко? Вона мене дуже вразила, ось, вийшла збірка… Чим вразила? І віршами, і фотографією. Тобто, сплав віршів із фотографією». Значить, знайомлю Іллю з Отрощенко. Поїхали ми до нього, вони балакають… Ось так вони знайомилися-знайомилися і одружилися.

Валерій Ілля — це теж майже ідеальна людина, я коли із ним говорила, мені весь час хотілося подумати, які в мене були гріхи, в чому мені треба покаятися…

— Поезія вас надихає і досі? Читаєте багато віршів зараз?

— Це Борис Чіп казав: поезія, тільки ти мені вірна. Так воно є. Щоб я сіла й читала вірші — то ні. А зараз я листоношею працюю, щодня об’їжджаю на велосипеді пів села…

— Наскільки для вас саме форма була важливою? Тобто, ви кажете: і не силабо-тоніка, і не білий, і не верлібр… Для вашого покоління, можливо, для ваших однодумців це було важливе питання?

— Для Київської школи, напевно, це було важливе питання. А для мене… Розумієте – такий афористичний вислів, який говорить про все, про творчість. Іде спочатку просто і примітивно. Коли шиють сукню, перший етап такий, що вона проста, ніяка взагалі. Другий етап — коли на цю сукню наліплена купа бантиків, і вона вже така образна, цікава. І третій етап: коли дивишся і дивуєшся – ані бантиків, нічого, а чому воно так добре – незрозуміло. То я весь час більш-менш прихильна до саме третього варіанту, і це може бути будь-яка форма. Голобородько мене теж тоді вразив. Він таким дрібненьким почерком писав свої вірші… Я ж із ним листувалася, пам’ятаю. То чим це мене вразило? Саме якоюсь ніжністю, лагідністю… І хай би це була яка завгодно форма.

І Саченко теж мене дуже вражав. «А ось Хрещатик вже збирав у пелену сліди усіх, хто тут ішов…». Римований? Ну і що? Я вважаю, що це чудово. Або Воробйов. Багато я Воробйова читала, у мене штуки три чи чотири таких товстих книжок. «До хати шлях листя калюж простяг», – от собі уявіть. Хто таке скаже? Ніхто, тільки Воробйов.

Читайте також: Микола Воробйов: Якщо первісне вибираєш, то там чиста поезія

Інтерв’ю записане влітку 2021 року в межах проєкту «Оприсутнення» для Х Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал»

Команда проєкту «Оприсутнення»: Богдан-Олег Горобчук, Олег Богун, Анна Ютченко, Елла Євтушенко.

Подяка: Таня Радіонова, Анна Грувер, Даніїл Комар, Анна Ракова, Поліна Городиська, мистецьке об’єднання «Щогла».

Проєкт «Оприсутнення» – ініціатива, присвячена так званому «витісненому поколінню» – генерації поетів і поеток в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття: Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Василь Рубан, Григорій Чубай, Олег Лишега, Станіслав Вишенський, Надія Кир’ян, Валентина Отрощенко, Михайло Саченко, Валерій Ілля, Іван Семененко та ін. Через гноблення цих авторів із боку репресивної радянської влади, більшість їх залишились в андеграунді або зовсім замовкли. Проєкт «Оприсутнення» має на меті повернення їхніх голосів у культурне поле: у його рамках було організовано конкурс відеопоезії «До слова: Витіснене покоління» спільно із Міжнародним фестивалем CYCLOP та читання на Х Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал», а нині публікується серія інтерв’ю з живими представниками покоління. У видавництві «Люта справа» готуються до друку збірки Івана Семененка та Валентини Отрощенко.

Поезію Надії Кир’ян в мережі можна почитати тут:

• Вірші на сайті «Поетика»
• Вірші на сайті «UkrBooks»

Читайте також: «Витіснене покоління», фіксація станів та візуальна мова: чим живе українська відеопоезія сьогодні