Наталія Кобринська — за духом часу й українського жіночого руху

Наталія Кобринська була однією з найперших активісток українського жіночого руху на Галичині, сформулювала його основні ідеї та транслювала їх через власну письменницьку і видавничу діяльність. Вона заснувала Товариство руських женщин, щоб займатись просвітою жінок, а згодом — і жіночий альманах «Перший вінок», де публікувались Олена Пчілка, Леся Українка та інші модерністки. Кобринська послідовно відстоювала ідею, що без активної участі жіноцтва створити культурну й політичну незалежну націю неможливо. Як їй усе це вдавалось — читайте в нашій статті.

Наталія Кобринська отримала замовлення написати автобіографію на піку письменницької, видавничої та громадської кар’єри — її опублікували в праці «Історія літератури руської» у 1893 році. Пізніше вона сама визначила свого офіційного біографа — літературознавця Дениса Лукіяновича. Як зазначає Алла Швець у монографії «Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах», навіть із датою народження Кобринської настільки складно розібратися, що на могилі донедавна було вказано і 1851, і 1855 роки. Метричні книги не збереглися, тому вся інформація дослідників щодо дати — із її автобіографії, праці Лукіяновича та підпису до фото.

Родина, лектура, шлюб. Передумови формування

Майбутня письменниця народилася в селі Белелуї (нині Снятинський район Івано-Франківської області), що тоді входило до складу Австро-Угорської імперії. Родини Окуневських та Озаркевичів, з яких вона походила, належали до духовенства й були місцевою культурною аристократією. Про інтелектуальну атмосферу в родині та її вплив на становлення Кобринської розповідає Омелян Огоновський у розділі «Наталія Кобринська» праці «Історія літератури руської». Дід Наталії,  Іван Озаркевич, був палким шанувальником наддніпрянських україномовних авторів і популяризував їх на Галичині. Також він був причетним до зародження місцевого театру, сам інтерпретував для нього тексти з української літератури. 

Батько Наталії — Іван Озаркевич (молодший) — був священником і депутатом. Він цікавився літературою, писав поетичні твори й публікував їх у галицьких періодичних виданнях, знав кілька європейських мов, мав величезну книгозбірню, цінними стародруками з якої користувався Іван Франко. 

Своїм дочкам Наталії та Герміні (для домашніх — Ромця), на відміну від синів, батько не міг дати вищої освіти, тому що в Австро-Угорській імперії жінки не мали доступу ні до університету, ні до гімназій. Але домашня освіта дала Кобринській знання достатні для того, щоб читати європейську класику та сучасників в оригіналі або в перекладі німецькою. Серед її лектури були польські повісті, українські видання 60-х років, фейлетони «Слова», «Кобзар» Шевченка, Житія святих, повісті Основ’яненка, проповіді тощо. 

«Бушування по книжках батька ввійшло мені в звичай…», — зазначала Кобринська в автобіографії. Також вона писала, що саме в батьковій бібліотеці вперше дізналася про нерівність у правах жінок і чоловіків, що викликало її інтерес до цього питання.

Крім того, брати, які здобували освіту по різних закладах, приносили додому свої книжкові вподобання та новинки, популярні серед студентства.

У 1871 році Наталія Озаркевич одружилася з теологом Теофілом Кобринським. Чоловік усіляко підтримував дружину в її самоосвіті, розвитку й громадській активності. Кобринський заснував читальню і хор у власній парафії у Снятині, де замешкало подружжя, був учасником усіх просвітніх товариств, розпочав будівництво церкви, про що згадано у праці Ірени Книш «Смолоскип у темряві. Наталія Кобринська й український жіночий рух». В автобіографії Кобринська писала, що з чоловіком планувала спільну перекладацьку діяльність, зокрема переклад праці Стюарта Мілля «Поневолення жінки».

На жаль, багатьом спільним планам не вдалося втілитися через ранню смерть Теофіла Кобринського. Наталія більше ніколи не вийде заміж і до кінця життя одягатиметься переважно в чорне, але розпочне самостійну письменницьку, видавничу та громадську кар’єру — і так увічнить прізвище не тільки чоловіка, а й вірного товариша.   

Віденський вояж і літературний дебют

Щоб хоч якось порятувати дочку від психологічної кризи, пов’язаної з втратою чоловіка, Іван Озаркевич бере її з собою до Відня. Тут вона відвідувала окремі університетські лекції з  європейської літератури.

У Відні Кобринська перетнулась із літературознавцем і громадським діячем Остапом Терлецьким, з яким була заочно знайома через братів Євгена й Лонгина.

Терлецький, вражений усними оповідями Наталії Кобринської, умовив її почати писати на добре знайомі їй теми — зокрема, про середовище духовенства та роль жінки в ньому. Так, у 1883 році з’явилось оповідання «Пані Шумінська», що згодом отримало назву «Дух часу». 

Уперше Кобринська представила свій твір на засіданні українського студентського товариства «Січ» (у Відні): його прочитав Терлецький під псевдонімом Анни Струтинської. Публіка дуже добре сприйняла твір, що показало Кобринській, теж присутній на засіданні, що вона на правильному шляху. 

Увесь сюжет твору розвивається в думках та спогадах головної героїні — попаді Шумінської. На початку твору вона в’яже панчоху, а хід нитки ніби допомагає їй структурувати спогади. Попадя звикла до ролі матріарха родини, однак нитки доль власних дітей вислизають від цієї своєрідної Мойри (з якою персонажку порівнює Ірина Борисюк в есеї «Краса, контроль і праця у прозі Кобринської») — вони чинять життєві вибори, що суперечать її розумінню світу. Нове покоління, зваблене «духом часу» хоче торувати власний шлях, замість того щоб йти батьківським. Намагаючись знайти першопричини, Шумінська прокручує перед нами цілу сімейну сагу: від історії власного одруження до рішення онучки заробляти вчителюванням.

Але у друці Кобринська дебютувала у 1884 році з іншим оповіданням — «Задля кусника хліба», виданим за сприяння Івана Франка в журналі «Зоря». 

За сюжетом твору після смерті священника його сім’я більше не мала права користуватися майном, яке належало йому через сан. Тому головна героїня — Галя — змушена вийти заміж за вчителя, якого від початку не вважає собі за рівню. Оповідання резонувало молодим жінкам із родин духовенства, бо дуже реально описувало хисткість їхнього, здавалося б, високого економічного становища.

Дехто із сучасників (зокрема Кирило Трильовський, на якого посилається Ірена Книш у праці «Смолоскип у темряві. Наталія Кобринська й український жіночий рух») вважав, що авторка позичила історію, пов’язану зі шлюбом її брата — Володимира Озаркевича. Попри кохання до доньки вдови пароха із сусіднього села, він одружився з Ольгою Рошкевич, яка була вигіднішою партією.

Для порятунку родини від матеріальної скрути виходить заміж й Олена Ляуфлер з повісті Ольги Кобилянської «Людина». Цей твір Кобилянська присвятила Кобринській.

«Перший вінок» — єдність попри кордони

Середовище студентів-січовиків не тільки підтвердило Кобринській, що письменницька кар’єра — її шлях, а й поглибило зацікавлення феміністичними ідеями й підштовхнуло заснувати перше жіноче товариство. 

Так, 8 грудня 1884 року Наталія Кобринська організувала перші збори Товариства руських женщин у Станиславові (нині Івано-Франківськ). Статут їй допоміг укласти студент-січовик Полянський. На перших зборах було понад сто жінок. Товариство мало займатися просвітою жінок, організовувати читальні та купувати для них необхідні книги. 

Наталія Кобринська з власного досвіду знала, який великий вплив мають книга й освіта, тому зазначала це й у програмних документах: «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків». 

Кобринська вважала, що книги в українських видавців треба саме купувати, а не просити в подарунок. У такий спосіб можна підтримати й освіту, і книговидання.  Дуже швидко погляди членкинь на діяльність товариства та спрямування коштів розійшлися, але саме на його основі постав пізніше Союз Українок, який за керівництва Мілени Рудницької об’єднував кілька десятків тисяч українок у різних куточках землі. 

Попри те що діяльність Товариства припинилася, Кобринська хотіла й далі розвивати важливе для неї. Тож не дивно, що саме їй належала ідея створити перше жіноче видання. Воно мало демонструвати єдність найпотужніших авторок з усієї України, попри кордони двох імперій, що їх розділяли. По адреси авторок з «Великої України» Кобринська звернулася до Франка. Листовно вона зав’язала знайомство з майже ровесницею — Оленою Пчілкою та письменницею старшого покоління — Ганною Барвінок.

І от у червні 1887 року у Львові упорядницькими, редакторськими й фінансовими зусиллями Наталії Кобринської та Олени Пчілки (з чоловікок Петром Косачем) вийшов друком часопис «Перший вінок». У передмові до альманаху Кобринська писала:

Видаючи «Жіночий альманах» з самих жіночих праць, ми не гадаємо відчужуватися від мужчин на полі загальних стремлінь і ізолювати жіноче питання від інших суспільних задач. Ми лиш переконані, що ніхто ліпше від нас самих не зможе знати про наші терпіння, недостатки і вимоги, що ми повинні старатися ближче об’яснити наше положення в суспільстві […]. 

До створення «Першого вінка» було залучено 17 авторок (11 із Галичини й 6 із Наддніпрянської України): Ганну Барвінок, Олену Грицай, Дніпрову Чайку, Уляну Кравченко, Анну Павлик, Климентину Попович, Михайлину Рошкевич, Людмилу Старицьку, Ольгу Франко, Олесю Бажанську тощо. 

Основними творами видання стали «Товаришки» Олени Пчілки та «Пані Шумінська» Наталії Кобринської, поема «Русалка» й кілька поезій Лесі Українки. Крім художніх творів, в альманасі було опубліковано матеріали Кобринської про становище жінки, зокрема «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах», «Замужня жінка середньої верстви», «Про рух жіночий в новійших часах». Софія Окуневська — двоюрідна сестра Кобринської — під псевдонімом Єрина *** подала розвідку «Родинна неволя жінок в піснях та обрядах весільних». А Ольга Франко — матеріал про карпатських бойків та їхнє родинне життя. 

Як будь-яке перше у своєму роді явище, альманах викликав різні відгуки у критиці. Але це не зупиняло Кобринську:

…не радість, ні втіха, ні гра пуста була поводом його [альманаху, — ред.] видання, а загадали ми без упереджень і здрогання діткнутися найглибших ран, заданих жіноцтву нашим порядком суспільним. […], хто бажає, щоб жінка ніколи не виростала з дитинства, вічно крилася в слимачій шкаралупці і носилася лиш усюди з своєю хаткою, — той нехай не допускає до її рук наш “Альманах”, бо ми його зложили для дозрілих умом і переконанням одиниць, котрі без небезпеченства можуть дивитися в світ правди і дійсного життя.

Подорож Європою та «Жіноча бібліотека»

Після виходу альманаху Наталія Кобринська поїхала у Швейцарію. Спершу вони з Софією Окуневською вирушили на навчання до Цюриха: Окуневська залишилась там здобувати медичну освіту (а пізніше стала першою докторкою медицини в Австро-Угорській імперії), а Кобринська слухала лекції професора Юліуса Пляттера з політичної економії. Згодом Наталія поїхала в Женеву, щоб особисто познайомитись із Михайлом Драгомановим і привезти йому оповідання «Задля кусника хліба» — що допомогло їм потім підтримувати листування. Завдяки цим подорожам Кобринська набула й багато інших знайомств. 

Як зазначає Алла Швець у своїй монографії, на ґрунті обстоювання права жінки на вищу освіту Кобринська налагоджує контакти із діячками жіночих рухів інших народів Австро-Угорської імперії, зокрема з чеськими письменницями та громадськими діячками. У праці «Історія літератури руської» Омелян Огоновський вказує, що у 1890 році чешки подали до австрійського парламенту петицію з вимогою дозволити жінкам навчатися в університетах імперії. Через рік, у 1891, Кобринська збирає підписи жінок на Галичині й так само подає до австрійського парламенту петицію з вимогою допустити жінок до навчання в університеті. Після поїздки у 1891 році на земську ювілейну виставку до Праги Кобринська познайомилась із письменницями Кароліною Свєтлою, Елізою Красногорською і Вільмою Соколовою.  З останньою найдовше підтримуватиме листовний контакт.

Через рік, у 1891, Кобринська збирає підписи жінок на Галичині й так само подає до австрійського парламенту петицію з вимогою допустити жінок до навчання в університеті. Після поїздки у 1891 році на земську ювілейну виставку до Праги Кобринська познайомилась із письменницями Кароліною Свєтлою, Елізою Красногорською і Вільмою Соколовою. З останньою найдовше підтримуватиме листовний контакт. 

Після повернення із подорожі Кобринська на якийсь час переїздить до Львова для налагодження видавничої справи. З 1893 до 1896 року під видавничою маркою «Жіноча бібліотека» вона видає три збірники «Нашої долі».

Як і в «Першому вінку», тут були не тільки художні твори, а й літературні огляди («Лурду» Еміля Золя, «Голоду» Кнута Гамсуна, «Записок Гонкурів» тощо). Деякі з цих творів ще навіть не були перекладені українською. Збірники вміщали й фольклорні записи (наприклад, єврейський фольклор в українському перекладі), статті, що стосувалися жіночого руху, звернення до австрійського уряду щодо дозволу жінкам навчатися в університетах тощо. 

Окремо йшлося про організацію «охоронок» (дитячих садків) у селах. Кобринська вважала, що такі організації суттєво полегшили б життя селянок, тому що вони змушені були працювати, але водночас не могли брати з собою дитину чи залишати її без нагляду. Останнє часто призводило до нещасних випадків. 

Для «охоронок» пропонувалося використати громадську хату або винайняти будинок — обов’язково з городом, щоб було де гратися. Наглядати за дітьми мали б старші жінки — чесні, «котрі не мають свого господарства», а відповідати за освітню програму — «протекторки» з Товариства.

Серед авторів збірників «Наша доля» були й чоловіки. Використовуючи псевдонім, літературні огляди готував Вацлав Морачевський, чоловік Софії Окуневської-Морачевської. Також кілька творів для публікації надав Пантелеймон Куліш, який фінансово підтримав один із випусків, інформація про це була вказана на самому виданні.

У серії «Жіноча бібліотека» Кобринська видала і два перекладні твори: оповідання «З наших боїв і змагань» чеської письменниці Кароліни Свєтлої у 1912 році та «Синьобородий і Аріяна, або даремний визвіл» бельгійського письменника Моріса Метерлінка у 1913 році, обидва видання — з власною передмовою.   

На жаль, вагому частину творів Кобринської пізнішого періоду сучасники письменниці не зрозуміли та критикували. Із середини 1890-х Кобринська писала «казки», майстерно опрацьовуючи фольклорні мотиви. Спочатку твори публікувались окремо, а в 1904 році в Чернівцях письменниця видала «Казки» однією книгою. Серед них: «Судильниці» (перша назва «Відьма», про напередзаданість людської долі; у творі є сцени відьомських ритуалів), «Хмарниці» (приборкання стихії надприродними здібностями), «Рожа» (угода дівчини з чортом).

Десь у період написання «казок» Наталія Кобринська захоплюється дослідженням філософії душі й людської психіки. Психологічний ескіз «Душа» з роздумами про смерть і те, що й чи відчуває душа є першим у низці модерністських творів авторки. Як зазначає Алла Швець у монографії, нерозуміння цих творів літераторами-сучасниками прикро вражало письменницю. Іноді Кобринська намагалася аргументувати листовно, чому той чи інший твір вартий уваги і як його слід сприймати. На жаль, з початку XX ст. письменниця поступово втратила зв’язки із наддніпрянськими письменниками, але продовжувала листування з Ганною Барвінок, якій звіряла переживання, пов’язані із втратою батьків. Звузилося й коло спілкування на Галичині.

Жінка у війні — воєнні твори

Перша світова війна принесла Кобринській чергові потрясіння: звинувачення у шпигунстві на користь російської армії у 1915 році. За словами Алли Швець, врятуватися від можливих жахливих наслідків їй допоміг український письменник та адвокат Андрій Чайковський, на спогади якого дослідниця посилається у своїй монографії.  Кобринська допомагала доглядати поранених і виготовляти перев’язувальні матеріали.

Пережита травма спричинила антивоєнні твори: «Кінь», «Полишений», «Свічка горить», «Брати», «Каліка», «На цвинтарі». У 1915 році газета «Нове слово» у Львові опублікувала три перші з них. Загалом було десять новел, які авторка планувала видати однією книгою «Воєнні новелі», однак половина з них зникла під час буремних воєнних подій.    

Письменниця померла у 1920 році в Болехові від висипного тифу. 

За життя Наталії Кобринській вдалося залучити до спільної справи однодумців, однак її ідеї, часом надто прогресивні для сучасників, мали більший вплив на наступне покоління, яке й продовжило її діяльність.

Читайте також: Яблонська, Марко Вовчок, Кобринська та інші бунтарки

Література

1. Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму. – Київ: Факт, 2003. – 320 с.
2. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884-1939. – Київ: Либідь, 1995. – 412 с.
3. Борисюк І. Краса, контроль і праця у прозі Кобринської // Бунтарки: нові жінки і модерна нація: есеї / упоряд. В.Агеєва. – Київ: Смолоскип, 2020. – С. 81-119.
4. Дучимінська О. Наталія Кобринська як феміністка // Дучимінська О. Вибрані твори / упор. Є.Баран, В.Смирнов. — Івано-Франківськ: Видавець Супрун В.П., 2014. — С. 271-293.
5. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки. У 100-річчя з дня народин. — Вінніпег: з друкарні «Нового шляху», 1956. — 154 с. 
6. Книш І. Смолоскип у темряві. Наталія Кобринська й український жіночий рух. – Вінніпег, 1957. –  302 с. 
7. Кобринська Н. Дух часу: оповідання, повість – Львів: Каменяр, 1990. – 352 с.
8. Кобринська Н. Передне слово // Метерлінк М. Синьобородий і Арияна, або Даремний визвіл: драма в 3 діях / пер. з фр. Львів: Накладом Наталії Кобринської, 1913. — С. 3-28.
9. Наша доля: збірник праць ріжних авторів / Видає Наталія Кобринська. – Кн.1. Стрий, 1893; Кн.2. Львів, 1895;  Кн.3. Львів, 1896. 
10. Огоновський О. Наталя Кобринська // Огоновський О. Історія літератури руської. Ч.3. 2 відділ. — Львів: Накладом наукового товариства імени Шевченка, 1893. —  С. 1263-1304.
11. Павлик М. Перші ступні русько-українського жіноцтва. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/47728 
12.  Павличко С. Фемінізм / упоряд. та передм. Віри Агеєвої. — Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. — 317 с.
13.  Перший вінок. Жіночий альманах. — Львів: з друкарні Товариства ім. Шевченка, 1887. — 464 с. 
14. Романенчук Б. Літературна творчість Наталії Кобринської. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/89643
15.  Швець А. Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах: монографія / Алла Швець; Інститут Івана Франка НАН України; Лекторій СУА з жіночих студій УКУ; ВГО «Союз Українок». – Львів, 2018. – 752 с. – (Серія «Літературознавчі студії»; вип. 23).