Девід Маккін

«Не більш як сімейна справа»: як світ проігнорував окупацію Австрії нацистами

16.10.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Девід Маккін, І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія / переклад Юлії Лазаренко. К: Лабораторія, 2022

Напередодні Другої світової війни міжнародна спільнота все ще сподівалася на здоровий глузд Гітлера. Надія не згасла навіть після аншлюсу Австрії. Саме вона стала першою європейською країною, яку окупувала нацистська Німеччина. Реакція міжнародної спільноти на аншлюс була стриманою, якщо не сказати, що її не було зовсім. Ані Чемберлен у Британії, ані Блюм у Франції не зробили нічого. А чиновники Чехословаччини, які невдовзі самі зазнають окупації, прокоментували, що аншлюс — «не більш як сімейна справа».

У своїй книжці «І сталася тьма», що вийшла у видавництві Лабораторія, колишній посол США Девід Маккін захопливо описує період перед Другою світовою війною та показує, як американські дипломати і світові політики ледь не програли битву за демократію.

Вільям Додд більше не був послом, тож відчував, що може вільно говорити про загрозу нацистської Німеччини. На вечері на його честь, влаштованій у січні 1938 року, Додд заявив: 

 

— Людство у серйозній небезпеці, але, схоже, демократичні уряди не уявляють, що їм робити.

 

А тоді продовжив:

 

— Якщо вони не зроблять нічого, Західна цивілізація з її релігійними, особистими та економічними свободами опиниться в серйозній небезпеці.

 

Ознайомившись зі звітом про промову Додда наступного дня, посол Німеччини у США, Ганс Лютер, вдерся в кабінет держсекретаря Галла і вимагав, щоб той змусив колишнього посла мовчати. Галл нагадав послу Німеччини, що Додд діє як приватна особа й озвучує свої власні погляди, тож Держдепартамент не може перешкоджати його виступам. Місяць по тому у своїй промові перед євреями в Рочестері в штаті Нью-Йорк Додд застерігав: якщо Гітлер здобуде контроль над Австрією, він продовжить захоплювати території по всій Європі. На його думку (і його передбачення виявилося майже точним), наступною стане Чехословаччина, далі Польща, і врешті — Румунія. Він переймався сліпотою європейських демократичних держав, бо ті наче не помічали загрози з боку Гітлера, і зазначив, що британці «страшенно роздратовані, але також страшенно хочуть миру», натякаючи на те, що уряд Чемберлена залишається бездіяльним у часи, коли на них насувається небезпека.

Додд виступав на зібраннях наукових товариств, релігійних громад та підприємців по всій країні, сподіваючись поширити інформацію про загрозу нацизму. На нього чекав нелегкий бій, не тільки тому, що Америка палко відстоювала свої ізоляціоністські погляди, а ще й тому, що Гітлер і Муссоліні мали тут чималу підтримку, що не могло не бентежити. Американські фашисти та антисеміти вступали в організації на кшталт «Срібних сорочок». Створена Вільямом Дадлі Пеллі за зразком «коричневих сорочок» Гітлера й «чорних сорочок» Муссоліні, вона мала уособлювати «еліту, цвіт нації, чоловічу гідність протестантського світу». Проповідник Джеральд Вінрод з Канзасу балотувався у Сенат США, стверджуючи, що «міжнародне єврейство» накликало на світ «лихо комунізму». Хоч Вінрод і поступився республіканцю, він отримав 53 000 голосів.

 

Кілька місяців по тому 22 000 прихильників «Німецько-американського союзу» влаштували гучний мітинг у Медісон-сквер-ґарден у Нью-Йорку, на якому возвеличували Гітлера та принижували євреїв. Під час виступу очільника союзу, Фріца Куна, німця за походженням, на трибуну вибрався єврей. Охорона Куна, вдягнута у коричневі сорочки, схопила чоловіка і нещадно побила на очах у натовпу, поки юрба здіймала руки у нацистському привітанні й кричала: «За вільну Америку!». За межами комплексу зібрався ще більший натовп, приблизно 100 000 протестувальників, які вигукували антинацистські гасла. Сподіваючись уникнути сутичок, мер Нью-Йорка Фіорелло Ла Ґуардія та комісар поліції Льюїс Велентайн оточили спорткомплекс кордоном із 17 000 поліцейських, включно з кінною поліцією.

 

На початку березня 1938 року президент Рузвельт офіційно оголосив, що Додда на посаді посла в Німеччині замінить Г’ю Вільсон. Колишній посол США у Швейцарії на той час працював помічником держсекретаря у Вашингтоні. Призначення підтримали і посол Буллітт, і заступник держсекретаря Веллес.

 

Воно не стало цілковитою несподіванкою — ця новина просочилася в New York Times ще два місяці тому. Після цього президент надіслав заступникові держсекретаря Веллесу записку, у якій зазначив: «Треба зупинити ці витоки інформації про дипломатичні призначення. Це набуває рис скандалу». А тоді, напівжартома, пригрозив: «Думаю, настав час усіх застерегти: у майбутньому в разі витоку інформації всіх причетних я пошлю в Сіам!».

 

Посол Буллітт привітав Рузвельта з призначенням Вільсона у листі: «Я справді вірю, що призначення Г’ю на посаду посла в Берліні підвищить вірогідність миру в Європі, і глибоко вам за це вдячний».

 

Оптимізм Буллітта виявився безпідставним. Усього лише за тиждень після цього призначення і ще до того, як Вільсон устиг приїхати в Берлін, Адольф Гітлер перейшов до втілення свого задуму із аншлюсу сусідньої Австрії. Вона стала першою серед європейських країн, окупованих Німеччиною.

 

Канцлер Австрії Курт фон Шушнігг, член Християнсько-соціальної партії правого ухилу, отримав владу після того, як нацисти вбили його попередника, Енгельберта Дольфуса. Шушнігг вважав, що австрійці — німці за походженням, але був категорично проти задуму Гітлера приєднати Австрію до Третього Рейху. Гітлера дратувала впертість Шушнігга, тож він запросив його до своєї неприступної резиденції Берґгоф у Баварських Альпах, де дорікнув за те, що той продовжує відстоювати незалежність Австрії.

 

Після напруженого обіду, під час якого говорив переважно Гітлер, його новий міністр закордонних справ, Йоахім фон Ріббентроп, простягнув Шушніггу документ, у якому фюрер вимагав від канцлера Австрії передати уряд нацистам. Шушнігг неохоче його підписав, а кілька тижнів по тому здійснив останню відчайдушну спробу зберегти незалежність Австрії, призначивши на 13 березня референдум, щоб дати австрійцям змогу проголосувати за єдину й суверенну державу.

Це розлютило Гітлера; він твердо вирішив — ніякого референдуму не буде, але вагався, чи варто залучати німецькі війська, щоб завадити його проведенню. Він непокоївся, чи не поставить цим під загрозу відносини зі своїм союзником, фашистом Муссоліні, бо той завжди підтримував Австрію; крім того, Гітлер переймався можливістю об’єднання сусідньої Чехословаччини з Австрією. Він розумів, що осуд його дій неминучий, а можливо, навіть почнеться збройне протистояння з боку більш демократичних країн Європи, не кажучи вже нічого про його головного ворога — СРСР. І все ж Гітлер ризикнув і поставив Шушніггу ультиматум — або той вводить нацистів до Кабінету міністрів, або на територію Австрії заходять німецькі війська. Цього було достатньо, щоб Шушнігг скасував референдум.

 

Безумовно, він пам’ятав про долю свого попередника, Дольфуса, тому покірно подав у відставку. Тоді фюрер наказав одному з австрійських нацистів високого рангу, який був його симпатиком, надіслати в Німеччину благальну телеграму з проханням ввести в Австрію війська і врятувати її від катастрофи. Замість референдуму, призначеного на 13 березня, того дня до Відня ввійшли війська Гітлера. Тисячі австрійців вишикувалися вздовж вулиць і вітали їх. Нацисти миттєво захопили владу в уряді та оголосили аншлюс завершеним — Австрію приєднано до Німеччини. За 480 кілометрів звідти Гітлер оголосив про це в Рейхстагу. Його члени підвелися й привітали фюрера тривалою овацією та вигуками «Зіґ хайль!».

 

Реакція на аншлюс міжнародної спільноти була більш ніж стриманою. Муссоліні не зробив нічого. Як і Чемберлен у Британії, як і Блюм у Франції. Чиновники в Чехословаччині зазначили, що аншлюс — «не більш як сімейна справа». Держсекретар Галл скликав нараду з вищими посадовими особами Держдепартаменту, але США майже нічого не зробили для оскарження аншлюсу — тільки відкликали представників посольства у Відні на знак того, що австрійський уряд більше не ухвалює самостійних рішень. У своєму щоденнику Брекенрідж Лонґ записав — промова Гітлера у Рейхстагу «дуже яскраво демонструє німецьку точку зору». Він вважав, що Гітлер «прагне розширити вплив Німеччини на схід і південний схід, але це не обов’язково передбачає військовий чи політичний контроль над територією чи її приєднання».

 

На пресконференції, яка відбулася через два дні після аншлюсу, у Рузвельта запитали, чи події в Австрії вплинуть на «оборонну стратегію» США. Той відповів:

 

— Аж ніяк, принаймні такі мої рекомендації.

 

Вільям Ширер стисло підсумував значущість безкровного завоювання Гітлером Австрії: «Без жодного пострілу… Гітлер приєднав до Рейху сім мільйонів громадян і отримав стратегічну перевагу, яка мала величезне значення для його подальших задумів».

 

Частина нових громадян, а саме австрійські євреї, опинилася у смертельній небезпеці. Одним з них був Зиґмунд Фройд — нацисти вважали його погляди єретичними. Консул США у Відні, Джон Вайлі, працював з послом Булліттом у СРСР і знав, що той написав книжку у співавторстві з Фройдом — біографію Вудро Вільсона, яку так і не видали. Наступного дня після аншлюсу Вайлі надіслав своєму колишньому керівникові телеграму в Париж: «Боюсь за Фройда, попри вік і хворобу, у небезпеці». Буллітт миттєво зв’язався з президентом Рузвельтом, а той скерував Вайлі до держсекретаря Галла. Президент хотів, щоб консул обговорив можливість еміграції Фройда з віденською владою, але не розголошував інформацію — якщо стане відомо, що хтось у Вашингтоні цікавиться Фройдом, він стане розмінною монетою. Поки американці зволікали, нацисти обшукали квартиру Фройда, вилучили його паспорт та привласнили всі знайдені гроші. Однак ні йому, ні членам його сім’ї не завдали шкоди й нікого не заарештували.

 

Буллітт знав, що нацисти в Австрії та Німеччині займаються здирництвом, вимагаючи в євреїв величезні суми грошей за можливість утекти з країни. Фройд не був особливо багатим, але сподівався, що його родині — а це 16 осіб — дозволять виїхати з Австрії. Буллітт запропонував йому фінансову допомогу, але пояснив Фройду, що гаяти час не можна — він міг заплатити тільки за нього, його дружину та дочку Анну. Через кілька днів Анну заарештувало гестапо. Вайлі оскаржив арешт, і її відпустили того самого дня. Вайлі хвилювався, що Фройда теж скоро заарештують, тож надіслав Буллітту в Париж ще одну телеграму. Буллітт домовився, що французька влада видасть візи Фройду та його сім’ї. На це пішло ще три місяці, але врешті австрійська влада дозволила Фройду, його дружині та дочці поїхати з Відня. Вони сіли на Східний експрес і через 14 годин прибули на вокзал у Парижі, де їх зустрів посол Буллітт. Відпочивши кілька годин, Фройд із сім’єю продовжили свою подорож — вони виїхали в Лондон, де отримали політичний притулок.

 

На відміну від Фройда, тисячі інших австрійських євреїв не були відомими, тож їм так не пощастило — вони потерпали від варварського правління Третього Рейху.

Купити книжку.