Не оцифроване — не існує. Діана Клочко та Ярина Винницька про новий проєкт «Ковчегу»

Спочатку шедеври традиційного українського мистецтва, потім музика, а тепер — малярство. «Ковчег “Україна”» послідовно збирає й осмислює весь масив української культурної спадщини. Новий проєкт «Ковчегу» займається оцифровуванням і перевідкриттям українського живопису. Чому оцифровування настільки важливе? Як позбутись стереотипів і деколонізувати українське мистецтво? І чи справді Захід готовий захоплюватись нашими шедеврами? 

Ми поговорили з керівницею культурної платформи «Ковчег “Україна”» Яриною Винницькою та мистецтвознавицею Діаною Клочко про новий проєкт, присвячений шедеврам українського мистецтва.

Культура на борту «Ковчегу “Україна”»

«Ковчег» зайнявся оцифровуванням шедеврів українського мистецтва з особливим акцентом на Львівську школу живопису. Проєкт створює онлайн-галерею українського живопису й ікон та серію матеріалів (від статей до анімованих українських картин), які дають ключі до розуміння українського мистецтва. Крім того, українські шедеври можна буде побачити на сторінках великого широкоформатного фотоальбому. Проєкт реалізовується за підтримки Українського культурного фонду. 

«Метою культурної платформи «Ковчег “Україна”» є зібрати “на борту” все найцінніше, що створили українці за тисячоліття свого існування», — розповідає Ярина Винницька. Вона ділиться, що росла з відчуттям апокаліптичного страху повної втрати себе і своєї культурної спадщини та сподівається, що нарешті всі українці зрозуміли, наскільки ці страхи були небезпідставними.

Натхненником нового проєкту «Ковчегу» був Тарас Лозинський. 

«Пан Тарас — культова особистість у мистецькій тусовці Львова, але він був людиною національного масштабу — засновник Львівського Інституту колекціонерства, іконописець, маляр, пристрасний колекціонер, він спричинився до видання понад 40 великих мистецьких альбомів, запустив весь процес оцифрування приватних колекцій і введення в науковий обіг того, що тепер складає основу багатьох мистецьких проєктів, включно з Ковчегом. Ця людина самотужки, без жодної державної підтримки, реалізувала стільки, що це радше співмірно з діяльністю Міністерства культури», — розповідає Винницька. Цей проєкт присвячено пам’яті пана Тараса, адже він не дожив до його фінальної реалізації.

Звісно, зібрати в одному проєкті всі українські шедеври неможливо, тож пані Ярина пояснює, чому особливий акцент саме на Львівській школі живопису: «Куратори, упорядники, колекціонери проєкту — львів’яни. Тож Україна відкриє для себе інший Львів — не тільки львівську каву чи реберню, а й Сельського, Звіринського, Сміх-Шатківського, Сороку».

Діана Клочко стверджує, що проєкти на кшталт «Ковчегу» розширюють рамки уявлення про українське мистецтво. Те, що зараз вважають деколонізаторською оптикою в баченні українського мистецтва, пані Діана називає дещо інакше: «Проблема не стільки в деколонізації, скільки в повноті бачення. У нас немає розуміння, що таке весь комплекс мистецьких творів з усіма складними зв’язками між ними, тому ми не можемо відійти від совкового розуміння, шо таке “українське”». Саме повнота уявлення про українське мистецтво є цінністю проєкту «Ковчег».

Що ховають від нас музеї та приватні колекціонери?

Ми звикли, що класика — це ті книжки, які учні читають у класі, а мистецтво — це те, що представлене в наших музеях. Тим часом чимала частина українського мистецтва зберігається в приватних колекціях або у фондах музеїв і випадає з нашої уваги. 

Нещодавно Діана Клочко видала книжку «Сховане мистецтво», де вона аналізує, як музейні експозиції звужували наше розуміння мистецтва, адже до них входила обмежена кількість творів. «Ми звикли, що музейні колекції — це база, яка дає повне уявлення про мистецтво. Але музейні експозиції демонструють 4–8 відсотків творів, які зберігаються у фондах музеїв. А наявність приватних колекцій і їхня публічна демонстрація дають нові акценти, що змінюють уявлення про певні мистецькі явища», — переконана Клочко.

Проблема схованості нашого мистецтва набагато ширша і створює перешкоди для його популяризації — зокрема за кордоном. Для наших західних партнерів українське мистецтво й українські колекції можуть бути абсолютно незнаними, адже від них часто немає жодного віртуального сліду. 

Діана Клочко стверджує, що зараз українське мистецтво треба шукати в окремих виданнях, тому що цілісно вони ще не представлені ніде. Тож щоб зробити мистецтво видимим, на її думку, слід починати якісно оцифрувати музейний фонд України. На всіх художніх і краєзнавчих музейних сайтах мають бути хороші фото з якісними описами експонатів. Так, завдяки оцифровуванню, мистецький артефакт фактично отримує свій документ і стає відкритим до світу.

Тоді у чому ж проблема оцифрувати весь український мистецький фонд? Ярина Винницька розповідає, що під час роботи над проєктом «Ковчегу» вона також зіштовхнулась зі складністю в доступі до музейних колекцій: «Музеї, як правило, саботують співпрацю. Так виходить, що охоронці спадщини перетворились на її тюремників». 

Діана Клочко каже, що наші музеї досі бояться, що відвідувачі можуть наживатись на цифрових копіях мистецьких творів. І доки в нас не будуть оцифровані й представлені в публічному доступі всі твори музейного фонду й приватних колекцій, доти, на її думку, ми матимемо неповне й хибне уявлення про власний мистецький спадок.

Чи цікаві ми Заходу, якщо не відомі самі собі?

Попри всі позитивні зрушення у сприйнятті українського мистецтва на Заході, це мізерні кроки. Діана Клочко не вважає, що на Заході є масова цікавість до українського мистецтва з огляду на те, скільки людей приходить дивитись на українське мистецтво, зупиняється в музеях саме на українських артефактах і ділиться враженнями в соцмережах.

Ярина Винницька слушно нагадує, що зрушення в сприйнятті українського мистецтва на Заході і близько не можна порівнювати з масштабами російської пропаганди: «Навіть війна майже не вплинула на рівень русофілії й не похитнула статусу російської культури». Бренд «великої російської культури» досі є шалено популярним на Заході. Особливо пані Ярину обурює, що цей бренд зробила культура, що не має ані античного періоду, ані середньовіччя чи бароко, не кажучи вже про вкрадений український авангард. 

«До війни ми були практично відсутні, — говорить Винницька. — Звернення навіть наших державних інституцій щодо помилкової атрибуції українських художників як російських повністю ігнорувались. Тепер ситуація дещо покращилась. Як влучно підмітила Оксана Забужко, найкращим промоутером української культури є ЗСУ. Нас помітили, до нашої версії власної історії й культури почали прислухатись».

За словами Ярини Винницької, нашій державі бракує усвідомлення культури як ефективного політичного інструменту. Пані Ярина згадує про феномен хору Кошиця, який успішно промотував новостворену Україну в часи Петлюри й наголошує, що це важливо й сьогодні:

нам конче треба далі продовжувати відправляти «хори Кошиця» у світові турне. 

Інший вагомий аспект, який має російська культура, на думку Винницької, — це фінансування. «Розгалужена мережа російських культурних центрів по всьому світу, щедро фінансована Газпромом чи іменними фондами їхніх олігархів, просуває цей бренд на всіх рівнях — від провінційних філармоній і локальних радіостанцій до найпрестижніших світових музеїв, кіно-, театральних чи фестивалів класичної музики типу Байройту, і це працює на утвердження рашизму не менш ефективно за ядерну зброю».

Український кітч. Звідки береться тренд на хату-мазанку і в чому його проблема?

Українське мистецтво довгий час асоціювалось із народним спадком. При згадці про український живопис одразу спливає образ дівчат у вишиванках, хати-мазанки, глечиків та інших сільських мотивів. Ми уявляємо рустикальну ідилію, до якої полюбляли звертатись українські романтики 19 століття у своїх віршах. І те, що ми досі у 21 столітті живемо з таким образом України — наслідок колоніальної політики російської імперії у 19 столітті і радянського союзу у 20-му. Велика культура творилась російською мовою в москві й петербурзі, а українській культурі відводився вузький простір сільської резервації.  

Кітчевий образ України — наслідок колоніальної політики російської імперії, яка зводила все українське до рівня низькопробних сувенірів — переконана Ярина Винницька. Проте вона нагадує, що народне мистецтво теж може бути високохудожнім і живити мистецтво професійне. «Ми маємо можливість “у деталях” простежити, як народна вишивка, килими та мамаї проростають в супрематичних картинах Малевича чи футуристичних картинах Бурлюка, поліхромна народна іграшка — в кубістичних скульптурах Архипенка. Як покутські ладканки раптом прориваються в авангардній музиці Козаренка, а поліські гукальні — у джазових імпровізаціях чи найпопулярніших піснях Євробачення».

Діана Клочко вважає, що український кітч виник через те, що московія викрадала наші шедеври й переконувала, що вони належать імперській культурі. Так в української спільноти відбувся процес ментального збіднення і перекодування культури. Тож українці створюють яскравий кітч тому, що здебільшого не розуміють, на який набір артефактів можуть опиратися як на «своє». «Утворилась складна ситуація, коли нам треба не тільки фізично забрати в окупантів свій спадок, а ще й ментально його засвоїти», — каже Клочко.

Проблема соцреалістичного спадку

Попри нестримне бажання позбутися радянського спадку й натомість відчути себе частиною європейського мистецького процесу, це не завжди вдале рішення. «Яким чином все, що стосується спротиву соцреалізму, можна зрозуміти, не розуміючи соцреалізм?», — риторично запитує Діана Клочко. 

Як приклад вона наводить радикальний підхід у абстрактних творах шістдесятника Григорія Гавриленка. Лише усвідомлюючи контекст соцреалізму, ми зрозуміємо, наскільки візуальна мова стосувалася протидії нав’язаному.

Діана Клочко каже, що в нас «не вийде просто повикидати весь совок і показувати тільки те мистецтво середини та другої половини 20 століття, що ріднить Україну з Європою й Америкою». Зокрема й тому, що підрадянські художники не могли побувати на європейських або американських виставках чи дізнатись інформацію про тогочасний світовий мистецький процес. Світ українських радянських митців обмежувався поточними виставками у Києві, Львові, Одесі й Дніпрі. Але саме їхня візуальна енергія протесту, яку складно зрозуміти без занурення в офіційну мистецьку мову того часу, оприявнює феномен цих робіт.

Готові сюжети для українських книжок і кінематографу

Біографії українських митців, як і неймовірні історії мандрів мистецьких об’єктів, мають надзвичайний потенціал стати книжками й фільмами, що будуть збирати величезні аудиторії.

«Коли починаєш глибше пірнати у творчість наших митців, то розумієш, що кожна біографія — це просто готовий сценарій нового касового фільму, правда, дуже часто з трагічним кінцем», — каже Ярина Винницька. На її думку, нам потрібні серії захопливих біографічних романів про Мурашка, Пимоненка, Васильківського, Сельських та інших митців. «Які там карколомні кар’єрні віражі “з кріпака в академіки”, які шалені історії успіху, чи фантастичні любовні історії!».  

Не менш цікаві сюжети подає й історія українського колекціонування. Діана Клочко розповідає, що в Україні є кілька тисяч творів голландських митців 17 століття — Рембрандта, Клари Петерс тощо. Але про цей феномен досі немає книжок, досліджень і проєктів. Пані Діана наштовхує на роздуми, з яких можна написати не одне дослідження і тим паче роман. Де й коли взялись ці картини? За скільки їх купували? Яка історія стоїть за цими подарунками?

Водночас відсутність таких матеріалів збіднює українців і збиває з пантелику потенційно зацікавлених західних партнерів. «Як людина в Нідерландах в Рейксмузеї дізнається, що в нас є голландське мистецтво, якщо воно не представлене на сайтах і не описане, якщо немає історії, як ці твори потрапили в Україну і у ці колекції? Люди за кордоном не можуть промоніторити те, про що ми не розповідаємо», — підсумовує Клочко.

Запрошуємо ознайомлюватися з онлайн-галереєю шедеврів українського мистецтва з музейних та приватних колекцій у вільному доступі: ікони, живопис. А для більшого занурення — запрошуємо до анімованого туру і перегляду лекцій від Діани Клочко. 

Проєкт створений за підтримки Українського культурного фонду.