Не вигадуй: 5 (і ще 5) нон-фікшн книжок року

Вочевидь, нон-фікшн сегмент українського ринку цьогоріч слід визнати цілком прийнятним. І хоч кількісні показники переважають над якісними, проте десять важливих книжкових позицій можна назвати, довго не визбируючи їх по всіх закутках. А це вже результат. З’являються нові видавництва (у 2020-му – аж два), що хочуть спеціалізуватись безпосередньо на нехудожніх виданнях; пробиваються українські голоси, моду періодично заступає розжарена актуальність. Рух триває, читачі поволі прокачуються, а я пропоную власні книжкові підсумки непростого року, де є п’ять плюс п’ять нон-фікшн текстів, перекладних та власне українських. Посеред обраного: нариси про ключових митців 1920-х, скандальна історична розвідка, листи міністра УНР, радикальний філософський маніфест і ще дещо. 

Ґжеґож Ґауден, Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року  

Човен, 2020, пер. А. Павлишина, 528 с.

«Львів» Ґаудена  з тих книжок, що, попри проблемні зони, залишається вагомим фактом читацької біографії; про неї _справді_ думаєш після прочитання чотирьох стрімких сотень сторінок. 

Ґауден – фігура важлива, але він не історик, а журналіст і публіцист, один із польського ряду «редакторів із твердими цінностями», тому й «Кінець ілюзій» – робота історично обґрунтована (в цьому ключовий пафос – зібрати разом і вперше опублікувати все те, що є з теми), однак відчутно публіцистична: історичний репортаж із бічними сюжетами, авторський монтаж (бо це таки справді «оповідь», із голосом автора і фірмовими прийомами), зрозумілість письменницької позиції та персональний емоційний контекст. Хоча знаків оклику, спасибі Ґаудену, тут не зустріти. 

Щодо подій: сам жаский єврейський погром кінця 18-го року, яким тогочасна військова влада Львова й поляки різних верств зустріли постання Другої Речі Посполитої та вигнання українських військ із міста, невідомим не був, якраз навпаки: про нього заговорили одразу, періодично повертались у публіцистиці (передовсім), але кількість відвертих брехонь і просто неточностей зашкалювала; винними називали головно і винятково українців. Тобто Ґауден геть не відкриває, а найрадше фінально розставляє акценти, систематизуючи, публікуючи й генералізуючи. Сильний суспільно-політичний жест. 

А втім, базовими чеснотами Ґаудена тут залишається самодисципліна (смислових повторів чимало, проте їх, як і недоречних оповідних експериментів, могло би бути фатально багато; але ні) та широкий зарис польської ідентичності, яка проступає за цупким фактажем. І додаткова сила подібного портретування в тому, що така конструкція загроженої та романтизованої ідентичності стосується не виключно поляків: щось подібне крутилося в головах на багатьох східноєвропейських територіях, з українськими включно. Через те і образ «кінця ілюзій» можна поширити: як фінальний постріл у ностальгійний міф Центрально-Східної Європи й остаточне перемикання розмови про неї в режим меланхолії, чи пак того-чого-ніколи-в-реальності-не-існувало.

Купити книжку.

Дмитро Горбачов, Лицарі голодного Ренесансу 

Дух і Літера, 2020, упор. О. Сінченко, 376 с.

Переоцінити значення Дмитра Горбачова для українського мистецтвознавства навряд вийде: надто багато він уже популяризував, прокоментував, реактуалізував, навіть відкрив. Передовсім – на території авангарду: і художнього (Казимир Малевич), і театрального (Олександра Екстер), і літературного (Майк Йогансен). У новій книзі бачимо той набір імен, який, з одного боку, зробив йому репутацію, а з іншого, є каноном найбільш конвертабельного українського мистецтва XX віку: той же «Казимир Великий», Олександр Архипенко, Олександр Богомазов, Анатоль Петрицький, Михайло Бойчук. Є і куди менш знані фігури: Віктор Пальмов, Василіск Гнідов, Марк Епштейн, Сара Шор, Марія Синякова. Словом, тут можна і матеріал закріпити (все ж Горбачов у подібному ключі про цих же митців писав та говорив не раз), і горизонти посунути: біографічний підхід цьому сприяє.

Найбільш контроверсійними видаються перші тексти книжки, з розділу «Пролегомени», фактично – базові теоретичні засновки дослідника: зв’язування авангарду з архаїкою, неолітом та «космосом» українського села, з останнім – найсильнішими світоглядними мотузками; а Шевченка – з футуризмом і навіть сюрреалізмом. 

Здається, у своєму бажанні надати українського виміру чим більшій кількості митців із українських теренів (і радикально новочасного звучання – класикам) Горбачов пускається берега і з гавані компетентного мистецтвознавства переходить на вільні води імпресіоністичної есеїстики. Але любов до предмета – феєрична, іноді лякає, частіше підкуповує. 

Купити книжку.

Джолента Ґрінберг і Кристен Майнзер, Як давати собі раду: чого ми навчилися за 50 книжками із саморозвитку 

Yakaboo Publishing, 2020, пер. О. Кондратюка, 192 с.

Тяжке протиріччя: мотивуючих книжок на ринку не меншає, в діапазоні від Карнегі до Кондо, проте говорити про них уже ніяк себе не змусиш (бо одноманітно, бо нудно, бо, все одно, є вірний покупець, який на критику не зважає, однак і цих видань часто не дочитує, педантично складаючи їх на nighttable). Тобто явище з претензією на тотальність, але вглядатися в нього сил бракне: що ж робити? Десь посеред цього липкого відчаю і з’являється книжка Ґрінберг та Майнзер, яка виросла з подкасту, велична у своєму задумі, елегантному й зухвалому: запропонувати метапорадник із саморозвитку, що базувався б на інших порадниках; формат «ми все прочитали та перевірили за вас» і Книга книг про обмеження себе у смартфонах, не-універсальність медитації, пізнання нового та викидання мотлоху (і ще 25 порад у трьох розділах). 

З проблемного: подібне концептуальне рішення – справді хвацьке – є ефективним рівно один раз, вдруге такий трюк не встругнеш (щоправда, в авторів селф-хелп видань це виходить, але то окрема порода); воно і тут під кінець може втомити. Та й сам стиль авторок – дещо нав’язлива грайливість і поза «простої діловитості» – сильно впізнаваний, взято його з тих же порадників. З іншого боку, можна зекономити певну кількість годин, прочитавши лиш цю есенцію доби малоефективних (позаяк не індивідуалізованих) порад, і врешті-решт спробувати менше себе порівнювати з іншими та нормально сприймати компліменти. 

У підсумку: конструктивно переосмислена центральна зала книжкового масмаркету, що в такому переплануванні починає скидатися на приміщення для важливих – ну, чи хоча б притомних – дискусій. 

Купити книжку.

Листування Івана Липи (1892-1922)

Темпора, 2020, упор. І. Стамбол 576 с.

Липа не є першим рядком ані в державницьких, ані в культурницьких списках зламу століть, і, попри дошкульність, це зрозуміло: був із «Братства тарасівців», але в агресивну політику не пішов, віддавши перевагу видавничій галузі та мало не все життя пропрацювавши лікарем; був ефективним комісаром УНР в Одесі та головою з питань релігій у Директорії, проте недовго; батько Юрія Липи, і про сина, ідеолога міжвоєнного націоналізму, знають таки більше. Інтелігент із Криму, який стає на позиції самостійництва та малими кроками робить масштабну справу – будує українську культуру як систему інституцій: саме крізь такі фігури найопукліше видно добу. І додайте, що адресатами тут є Грінченки, Єфремов, Олесь, Вороний.

Та й загалом: усе сильніше здається, що чим глибше українська література разом із культурою влипають у XXI століття, тим активніше нам слід читати мемуари й епістолярії вікової давнини. По-перше, подивитись, якими нахабно точними можуть бути аналогії: настійні думки про спільний альманах, що реалізується поволі та вкрай тяжко, проблем там урешті більше, ніж результату (але закладаються алгоритми і правила гри); підозріливий інтерес та насторожені погляди харків’янина у бік галичан (і спорадична співпраця); сила окремих харизматів-культуртрегерів, на яких тримається надто багато, затим відхід кожного стає ударом буквально по всім. По-друге, поза дивовижним фактажем, подібні тексти – це також історія самої української мови, портрет у динаміці, від молодечого куражу до витончування та нюансувань. 

Ну і врешті: це міцний драматичний сюжет про перетворення веселого інтелігента («бо треба робити, бо робити хочеться!») на приреченого ідейного високопосадовця («в Лізі Націй ми потерпіли повну поразку»), чия справа скрахувала, але хто стратегічно, якщо дивитися з нинішньої точки, виграв. Позаяк книжка листів Липи, важлива й жвава, у 2020-му таки вийшла. 

Купити книжку.

Ганс Ульрих Ґумбрехт, Продукування присутності. Що значення не може передати

IST Publishing, 2020, пер. І. Іващенка, 192 с.

Невеличкий текст, до двохсот сторінок, – і чимала міна під західну філософію багатьох попередніх століть, якщо не тисячоліть; порівняти це можна хіба з «Нового часу не було» Бруно Латура, майже Ґумбрехтового однолітка. 

Після цього німецько-американський професор зі Стенфорда, літературознавець і критик, писав про «настрій» читача як ключову похідну читання, розвертаючи теорію літератури до конкретної людини та її персональних переживань, – тут же він хоче продемонструвати, не більше й не менше, негерменевтичний вимір гуманітарних наук; тобто вченому неабияк муляє тотальна фіксованість на інтерпретації явищ культури, йому замало абстрактної з’єднаності з об’єктом рефлексування. 

Що ж Ґумбрехт пропонує? Педалювати культуру присутності – на противагу культурі значень, і лише цариною естетики (з її естетичними переживаннями) мислитель не обмежується: тут накреслюються дорожні карти й для викладання гуманітарних наук, і для історії. Тілесна присутність, вимір матеріальності, безпосередність, «мить спокою» – ось чого, на думку Ґумбрехта, в наших відносинах із культурою вкрай мало, це якраз те, «що значення не може передати». І чого треба більше. 

Словом, зухвала спроба гуманітарного перевороту – і продовження реабілітації тілесного виміру людини, боротьба з давньою розщепленістю на «просвітлений верх» та «фізіологічний низ». А ще «Продукування присутності» – цілком читомий для неспеціалістів маніфест, переконливий і по-своєму прозорий. А силу методу показав сам автор, написавши перед тим «У 1926 році: на вістрі часу». Хоча посутня критика проєкту «філософського реаліста» тут також є, її можна знайти в післямові перекладача – і то вже окрема історія про інтелектуальний гонор, суперкомпетенції та пристрасть.

Купити книжку.

І ще п’ять видань, про які варто згадати бодай кількома словами

Мішель Фуко, Наглядати й карати. Народження в’язниці

Komubook, 2020, пер. П. Таращука, 452 с.

Перевидання давнішого перекладу популярної та навіть багатьма читаної роботи «серединного» Фуко: коли його вже менше цікавила археологія знання і ще не полонила проблематика пізнього «піклування про себе». «Народження в’язниці» – зовсім не про демонізм влади, а про пошук дієвих механізмів дисциплінування все ширших суспільних мас, про тюрму як функціональну інституцію. Варто було додати до цього поширений коментар, ну, чи хоч зарис історії ідей Фуко та їхніх рецепцій, але французький мислитель, чия біографія нам теж сьогодні не завадила б, у будь-якому вигляді зайвим не буде. 

Купити книжку.

Дарон Аджемоґлу, Джеймс Робінсон, Вузький коридор

Наш Формат, 2020, пер. Г. Шпака, 520 с.

Здається, видавництво вирішило випускати куди менше важливих книжок, але «Держави, суспільства і доля свободи» вийти встигла: ще одна макропанорама від політекономічних візіонерів, які, дещо повторюючись, засипають читача добірними кейсами й стрункою аргументацією. Та головне – автори різносторонньо проблематизують поняття типу «свобода», не сприймаючи  їх за даність, а лишень у ролі компромісно досяжної цінності. Доречно читати паралельно з минулорічною «Циклічною історією фінансових криз» Рейнгарта і Роґоффа: відчувається, як в голові розгортає позиції правильна стереоскопія. 

Купити книжку.

Максим Стріха, Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням

Дух і Літера, 2020, 520 с.

Розширене перевидання книжки (з доповненням про роботу Максима Рильського над перекладами лібрето та історію україномовної опери, і це окреме «ого»), яка на іншому ринку і за іншого просування з великою ймовірністю стала б інтелектуальним бестселером, однією-з-книг-року: розповідь про те, що переклад в українській культурі (і в XIX столітті, і в XX-му) – це не лише про мистецтво та мовні компетенції, але також про національну ідентичність, особисті драми й естетико-політичні війни; справдешній гуманітарний трилер про пошуки технічних засобів і модерного себе.

Купити книжку.

Наталія Підлісна, Про жінок за 50. Психологія вікових змін

Віхола, 2020, 272 с.

Важить, що це книжка саме української авторки, яка стосується малопокритої теми – і вийшла в новоствореному нон-фікшн-видавництві; лаконічна, помічна й написана для цілком конкретних людей (до речі, не лише жінок у віці за 50), а не в порожнечу ринкових позиціювань. 

Купити книжку.

Оксана Забужко, Планета Полин

Комора, 2020, 384 с.

Фінальний аргумент на користь бронебійності та недосяжної обточеності Забужко-есеїстки; золотий фонд і приклад, як думати про найтонше: тексти про Катерину Білокур, Соломію Павличко, Чорнобиль і кіно, Юрка Покальчука. Хто іще такою ж мірою доклався до того, аби ми – повільно й боляче – врешті ставали «продискутованою спільнотою»? Отож.

Купити книжку.

 
Читайте також: Історії людей, країн і технологій – про що був знаковий нон-фікшн-2019