Непобачена вічність: як писав і яким запам’ятався Олег Лишега

Олег Лишега залишив глибокий слід в українській літературі, а книжки з його доробком досі виходять в українських видавництвах, що лише засвідчує його статус нового класика. У межах BookForum у Львові презентували нові видання з його творами «Високі жовті квіти» та «Розлоге дерево». Ми сходили на подію, щоби законспектувати найважливіше з розмови Олега Богуна та літературознавця Тараса Пастуха про виклики та страхи роботи над рукописами Лишеги, про його творчість та враження від знайомства з письменником. 

Розмова відбулась в межах ініціативи «Оприсутнення», що покликана повернути голоси поетів та поеток «Витісненого покоління» у сучасний літературний доскурс.

Особисте знайомство

Тарас Пастух: «Можна дивитися на нашу зустріч крізь призму життєвої біографії, а можна — крізь призму символічної біографії. Напевно, виглядає так, що все йшло до нашого знайомства, та коли я перший раз до нього підійшов зі словами: «Олеже, я хотів би взяти у вас інтерв’ю. Я пишу про київську школу і мені це цікаво», він мене відшив, мовляв, нащо вам це здалося. Тоді я почувався не найкраще, лише потім прочитав на онлайн-ресурсі про те, що він відшив іще якихось журналісток. «Нащо вам та поезія» — казав.

Дивно, але він не був схильний до такого штибу контакту. І лише потім я прочитав, що Олег зустрівся у Києві зі своїм приятелем Михайлом Григорівим, який підказав йому, що десь там у Львові є такий собі Тарас і до нього варто приглянутися. Тож другого разу Олег таки погодився на інтерв’ю. З одного боку — він був відкритий, ішов на контакт, а з іншого — не дуже поспішав це робити». 

Самоозначення

Тарас Пастух: «Філософи говорять про те, що людина — це знак без значень. Людина сама по собі нічого не означає, але вона розкриває себе і набуває означення в тязі. І коли ми відчуваємо цей потяг, про який писав та говорив Лишега, коли ми тягнемося до його рядків, до текстів, коли ми хочемо про них поговорити, тоді ми розкриваємо себе — хто ми є, що ми є. Оцей потяг свідчить багато про нас.

Мені пригадується один фрагмент розмови Еккермана з Гете, коли Гете розповідав, що він був у німецькому шинку, і там сиділи баварські купці, які поставилися до Гете зневажливо. Тож Гете сказав Еккерману: «Вони не виявили щось про мене, вони розкрили себе. Якби вони мене пошанували, то таким чином показали б, що і вони чимось є». 

І цей потяг можна простежити у поезії Анни Ютченко чи, наприклад, Мар’яни Зеленюк. Тут важлива оця лінія поезії Лишеги — поезії, яка прагне глибини, природності вислову, яка поціновує природу, поезії, яка тече тоненькою річечкою.

Ця поезія дає мені велику насолоду. Також імпонує те, що серед читачів Лишеги — дуже багато молодих людей. Олегові друзі вже за статусом шанують і люблять його поезію, але є молодь, яка до неї тягнеться».

Робота із текстами Олега Лишеги 

Тарас Пастух: «Пощастило, що сестра поета, Ліля Лишега, повірила мені. І коли поїхав до Тисмениці, вона передала мені архів, який був у неї. Я привіз ці архіви до Львова, у двох великих пластикових торбах. Страшно боявся, що можу їх лишити в потязі. Так мені потрапили ті «листочки», з якими працював Лишега, на яких він писав фрагменти своїх збірок. Чесно кажучи, коли це все побачив, мене опанував страх — як я буду давати собі раду? Там було все перемішано, не було початків поетичних циклів, цикли повторювалися, прозові фрагменти виринали, як той короп, — спочатку у видимому обширі, а потім знову зникали. Я подумав: насамперед треба упорядкувати поетичну спадщину. Тому почав комбінувати, пам’ятаючи, що Олег не писав поезії зі стелі, а навпаки — завжди описував реальні історії зі свого життя. Оскільки вже попередньо знав, що у нього дуже важливий тисменицький ареал, то намагався це відповідно складати. Крім того, зробив ще третій цикл поезії, орієнтуючись на збірку «Великий міст», яку видав Василь Ґабор. Це збірка, де було найменше втручання в авторську волю та концепцію.

У третій цикл я дав вірші, які не зовсім мають прив’язку до територіальної цілісності. По правді, мав великі побоювання щодо того, як ця збірка буде сприйнята. Але ті, хто знали Олега, сприйняли її добре.

До того ж подумав: уже можна робити примітки, які мають увиразнити те, що Олег відштовхувався від реальності, від світу довкола себе, але водночас він його переформатовував в плані того, що пов’язував одне з одним і робив трансформації-переходи, оці дивовижні сюрреалістичні метаморфози або такі, що нагадують сюрреалістичні.

Ці примітки допоможуть дещо прояснити читачеві, хоча, звичайно, можна скористатися іншим способом. Ви пам’ятаєте той епізод із фільму «Товариство мертвих поетів», коли під час поетичного заняття вчитель наказує виривати передмову та викинути у смітник? Так само можна й ті примітки вирвати, упершись коліном об Олегові тексти. Уже згодом опрацьовуючи прозу, також було потрібно якось усе скомпонувати, і я скомпонував за топографічним принципом: Тисмениця, Київ та Лемонт (США). А друга книжка таки з’явилася на світ, попри фінансові проблеми видавництва. Ми з Андрієм Кісем оголосили передплату і дуже швидко зібрали гроші. Книжку видали на дуже пристойному рівні й читачі її добре сприймають».

Олег Богун: «Мені дуже імпонує, як ви підійшли до цієї справи. Спочатку видали свою монографію «Мости Олега Лишеги», де рефлексуєте над його творчістю, його поетикою, над різними впливами на цю поетику.

Ви, наприклад, виділяєте східну та західну традицію. Далі працюєте над зібранням спогадів про Олега Лишегу, де люди, які його знали — друзі, колеги, рідні — пишуть у вільній формі спогади про поета. І там його вже можна пізнати не так теоретично, а радше як людину. Лише після того ви підходите до видання та укладання збірок зі спадщини самого пана Олега.

Тобто тут є не лише власна підготовка, але також і підготовка читачів, оскільки видання раніше неопублікованих текстів розкриває зовсім інший бік творчості. Як ви гадаєте, чи можна за оцими текстами, які укладені не самим лише Олегом Лишегою, краще зрозуміти поетичний метод, його особливий підхід до письма. Адже ви говорили, що це уривки, котрі постійно то виринають то зникають».

Підхід до письма. Поетичний метод

Тарас Пастух: «Коли приступив до роботи над неопублікованими текстами, переді мною стояло непросте завдання. Професор Володимир Моренець, глибокий знавець поезії, якось сказав мені, що тут повинен бути момент авторської волі. Якщо поет брав ці тексти, значить така була його воля, інші, можливо, вирішив залишити в затінку — це бажання автора, яке треба поважати. Але знаючи Олега, розуміючи його усвідомлення поезії, я побачив, що, наприклад, у «Великому мості» він додав третій цикл, тобто з часом він почав друкувати те, чого не друкувалося раніше. Одного разу, правда, сказав Богдані Матіяш, що сумнівався у тих віршах. Тож я пішов за цими імпульсами. Коли подивився на його друковані тексти, то знайшов багато цікавого: для мене є загадкою, чому Олег їх не опублікував раніше. З одного боку, це можна пояснити конкретною концепцією збірки. Вона передбачала саме такий баланс. Можливо, в іншій збірці він робив би по-іншому. З другого боку, він не дуже дбав про свої тексти: часто вони були розкидані по домівках його знайомих.

От ви питаєте про те, чи опубліковані після смерті вірші додають до розуміння Олега. Думаю, що вони не додають до усвідомлення його поетичного універсуму, бо для того, щоб збагнути цей універсум, достатньо одного вірша. Один вірш — це вже вхід в його нескінченний образний світ. Проте ці додаткові тексти дають змогу побачити, як він писав, у яких формах його поезія народжувалась, побачити цей світ у широті.

Радий, що в процесі письма зрозумів те, чого і сам Олег вчився. Ось, наприклад, Чубай дав йому розуміння, що до поезії треба ставитися серйозно, — це як поклик, як доля. Поезією не можна гендлювати, її не можна використовувати. Інше знання, яке Чубай дав Олегові — це те, що ти можеш бути поетом, навіть якщо в тебе нема книжки. І ще одне — не треба багато писати. Колись запитав Олега: «Чому ви не пишете?».

А він відповів, що коли буде постійно писати, то виходитимуть лише безконечні раби в ланцюгах. Важливо написати лише одну книжку, але так, щоб вона була глибокою, щоб вона була, як казав Еліот, явищем. Олег писав один вірш на рік, що тільки підтверджує ці тези. А ще Олег вчився у Воробйова. Він, бувало, кидався у крайнощі, робив із глини багато різних скульптур, а Воробйов йому підказував: «Чого ти кидаєшся? Ти бери й кожен день ліпи рибу. А потім, з часом, ти набудеш надзвичайної майстерності. І буде в тебе риба ранкова, риба полуденна, риба вечірня, риба, яка ходить по воді, риба, яка ходить по низу». Так і є, щоденні вправляння призводять до того, що ти краще усвідомлюєш предмет, пізнаєш його на інтуїтивному рівні.

Узагалі Олег багато слухав інших поетів київської школи: Миколу Воробйова, Віктора Кордуна, Михайла Григоріва, і вони видавалися йому «олімпійськими богами».

«Я зрозумів, що мені вже далі тою дорогою не треба йти, і я почав шукати свій шлях», – казав Лишега, хоча завжди пам’ятав про Воробйова, дещо навіть у нього взяв, але йшов по-своєму. Він ніколи багато про себе не говорив, а навпаки говорив радше про своїх друзів, часто цитував того ж Чубая. У таких розмовах він розкривав себе. Часто наголошував на тому, що не треба боятися говорити про інших та переймати чужий досвід. Художник Юрій Новосельський казав: «Треба копіювати інші картини, у тому немає нічого поганого, бо якщо ви особистість, якщо ви оригінал, то воно все одно у вас виявиться»».

Переклади 

Тарас Пастух: «Василь Ґабор уже готує макет книжки перекладів. Дотримуюся позиції, що післямову до цієї книжки повинна писати людина, яка добре знає американську літературу. Сподіваюся, Василь Ґабор таку людину знайде, власне, він уже знайшов, але питання в тому, чи вона йому відповість. Хоча насправді в Олега тих перекладів не так і багато.

Розкрию одну таємницю.

Олег поїхав до США по фулбрайтівській стипендії для того, щоб зробити перекладну антологію американської поезії модерною українською мовою. Звичайно, він шокував комісію вже на етапі конкурсі, на якому була серйозна конкуренція. І от його доброзичливо спитали: «Що ви будете в Америці робити?». Олег сказав, що найперше викупається в озері, біля якого мешкав Генрі Торо.

І він дотримувався цієї концепції: заводив котиків, купався в річці, діставав кришталі. Займався всім чим завгодно, тільки не перекладами. А потім приїхав до Львова, пішов до своєї давньої знайомої й сказав: «Слухай, може ти перекладеш ті вірші, які я мав перекладати в Америці». Вона, звісно, відправила Олега додому. Тому перекладів залишилося небагато, але загалом вони є. Та навіть у перекладах виявляється Олегова тенденція говорити більш просто. Спочатку він рухається від оригіналу до перекладу, який намагається бути достовірним оригіналу, а тоді від готового перекладу до достовірності в українській мові, щоби кінцевий текст був більш природний, спонтанний і стихійний».

Олег Богун: «До речі, нещодавно Торо вийшов у перекладі у видавництві «Темпора». Цікаво, як Лишега оцінив би цей переклад, порівнюючи з оригіналом і зважаючи, наскільки важливою фігурою для нього був Торо за своєю філософією та способом життя…».

Із книжки Василя Ґабора «Мовчи, мовчи»:

«Учора виповнилася річниця смерті Олега Лишеги, але він і далі збирає довкола себе людей. Дарія Ткач організувала зустріч у Пороховій вежі, читала разом із Тарасом Лучуком та Мирославом Трофимуком есей «Флейта землі і флейта неба» і показувала короткі фільми про Олега. Дарія зафіксувала нам щось надзвичайне. Олег і далі живе та спілкується з нами. Від нього віє суцільним спокоєм, він неквапно піднімається на невисоку гору, споглядає, як тече річка внизу, ростуть підсніжники на галявинах, ліпить щось із глини, косить траву, гладить пса, розмовляє з людьми. На кадрах він неначе вже перебуває у вічності. Дивлячись фільм, мене не залишає відчуття, що Олег сам обдумував сценарій зйомок. У їхньому центрі був саме той світ, який він бачив, а Дарія тільки фільмувала все, і дуже талановито. Ось уже піднімається в гумаках на якусь гору, а тоді камера показує річку. Ніби дивлюся на все очима Олега: тече вода, через брід переходять корови,

Олег сидить у затінку, ліпить якусь пташку, а біля нього біліє літрова банка з молоком, закрита капроновою кришкою. Олег немов говорить, що нема куди поспішати, якщо довкола така краса, що життя нічого не варте, якщо не втішатися красою, що оточує нас.

Та місцями Олегові постановки мають і проколи: ось Олег косить, та придивившись, бачиш, що Олег косить радше для кадру, бо стинає тільки вершки високої трави, за ним можна було би накосити корові на зиму, а Олегові йшлося, напевно, щоб камера зафіксувала, як він косить, наближаючись до річки.

Олег якийсь особливий чоловік. Готуючись до друку «Приватної колекції», я назвав його небожителем, який зійшов на землю, але це так обурило Юрка Ґудзя, що я вирішив зняти це слово, а тепер із сумом дивлюся на переповненого спокоєм Олега, на те, як він стоїть під стріхою і споглядає дощ, як ходить, мов цибатий лелека, та усміхається. Він справді видається небожителем, який тільки на хвилину зійшов на землю, аби нагадати нам про вічність і небо, а ми цього навіть не зауважили, перейняті своїми клопотами і проблемами». 

Читайте також: «Витіснене покоління», фіксація станів та візуальна мова: чим живе українська відеопоезія сьогодні