Нобелівська премія для України: чому найпрестижніша літературна премія досі не наша

Мабуть, ми вже звикли, що народжуючись в країні Україна — ти отримуєш в спадок непросту історію, безліч закатованих тоталітарними режимами талантів та відчуття своєї відірваності, незалученості в західний контекст. Та попри всі ці складнощі, кожна наша постать, яка йшла крізь всі перепони до правди, кожен голос, який виривався до свого справжнього прояву — без перебільшення героїчні. Так було і з найзнаковішою премією в галузі літератури — Нобелівською.

Не раз номіновані на премію українці були змушені від неї відмовитись або помирали, так і не отримавши відзнаки. Яким був український шлях до Нобеля, чи маємо ми перспективи поповнити списки лауреатів, як ледве не дискредитував себе Нобелівський комітет та чому у жінок більше шансів отримати нагороду?

Передісторія

Нобелівська премія з літератури, як і 5 інших Нобелівських премій, була заснована за заповітом Альфреда Нобеля. Згідно з його волею, річний прибуток від його спадщини (а це понад 31 млн шведських крон) мав бути розподілений на 5 частин. Вручається премія тим, «хто приніс найбільшу користь людству». Йдеться про галузі фізики, хімії, фізіології або медицини, літератури, а також за основні досягнення перед людством у встановленні миру. Чимало хто ставив запитання: чому ж із переліку випала математика? Нобель, хоч і був для багатьох прикладом для наслідування, проте людських слабкостей позбавлений не був: дівчина, яку він покохав, не відповіла йому взаємністю і вийшла заміж за математика. Звісно ж, яка математика?

Премія в галузі літератури присуджується тим, хто створив «найбільш видатні твори в напрямку ідеалізму». Також в описі сказано, що це має бути не обов’язково класичний літературний твір, а й будь-який інший, який має ознаки літературності. Тож в історії Нобеля отримували філософи та політичні діячі.

Вручення має також свою урочисту традицію і відбувається 21 жовтня на день народження засновника в Стокгольмі. Першим лауреатом літературного Нобеля був французький поет і член мистецької групи Парнас» — Рене-Арман Сюллі-Прюдом.

«Визнання поетичної композиції, яка свідчить про піднесений ідеалізм, мистецьку бездоганність та рідкісну комбінацію властивостей сердечності та розуму», – йшлося у зверненні комітету щодо присудження премії.

Сума премії непостійна, вона змінюється залежно від розміру Нобелівського фонду. 

Також протягом історії 7 разів премія з літератури не присуджувалася: у 1914, 1918, 1935, 1940-1943 роках. Однією з причин стали дві світові війни. Чотири рази відбулося нагородження двома преміями протягом одного року: 1904, 1917, 1968, 1974. Два письменники відмовилися він премії: Жан-Поль Сартр, бо вважав це способом узалежнити автора, а також Борис Пастернак, бо радянська влада просто не дозволила йому отримати нагороду. Нобель отримували й жінки, хоча рівності в цьому питанні довго не було, лише останніми роками комітет звертає більше уваги на знакових авторок. Першою жінкою, яка отримала премію в галузі літератури, стала Сельма Лагерлеф у 1909-му. Згодом нею відзначили ще 11 жінок.

Попри скандальні історії 2018-го року, коли Шведська академія не призначила премію через корупційні питання та звинувачення у сексуальних домаганнях щодо чоловіка однієї з членкинь академії, Нобелівська премія лишається найпрестижнішою відзнакою у світі літератури і «головним мікрофоном», як влучно зауважила письменниця Оксана Забужко.

Ким присуджується премія?

Присуджує премію Нобелівський комітет, до якого входять 5 осіб. Їх призначає парламент Швеції терміном на 6 років, усі вони зобов’язуються зберігати обітницю мовчання півстоліття, не розголошуючи ані кандидатів на премію, ані те, що обговорюється на комітеті. Критерії відбору претендентів також лишаються достатньо розмитими, головними факторами є важливість, революційність, внесок в суспільні процеси.

Зазвичай на Нобелівську премію висуваються близько 200 претендентів, також існує чіткий перелік тих, хто має право висувати кандидатів на здобуття премії.

Це чинні та колишні члени норвезького Нобелівського комітету, члени національних парламентів різних країн та очільники держав, радники, призначені Нобелівський інститутом, члени Міжнародного суду Гааги та Постійної палати третейського суду, члени виконавчого комітету Міжнародної ліги жінок  за мир і свободу, викладачі університетів, професура, доценти права, історії, суспільних наук, філософії, теології та релігії, ректори університетів, директори інститутів з досліджень проблем миру та інститутів зовнішньої політики, нобелівські лауреати, члени L’Institut de Droit International.

СРСР, Стус та українська промоція

Українські письменники, які потенційно могли отримати Нобелівську премію, переважно стикалися із неможливістю виконати одну з основних умов відбору – наявність державності у народу, представники якого подаються на премію. Цілком реальна можливість отримати Нобеля була в Івана Франка. Але низка факторів зіграла свій злий жарт. В архіві Шведської академії зберігається датований 1915-м роком документ, де серед списків претендентів фігурує прізвище Франка під номером 4. Номінував українського письменника священник УГКЦ доктор Йосип Застирець з Відня. Кандидатуру Франка також підтримав доктор Гарольд Г’єрне з Упсали, проте лист із поданням надійшов до Стокгольма із запізненням, коли питання лауреатів вже вирішилося. У 1916-му Франко помер, а за правилами премію не можна вручати посмертно. 

З боку радянської влади здійснювався тиск на «неугодных» поетів та письменників. Для неї сам факт використання української мови чи звучання української культури на світовій арені, був як кістка в горлі.

У 1970-му на запит Нобелівського комітету Гарвардський університет висував на здобуття премії Миколу Бажана, але той відмовився, назвавши себе недостойним, проте, ймовірно, причина була ідеологічною – такий розвиток подій не потрібен був СРСР.

Також Бажан розумів, яка доля спіткала Пастернака і його нобелівську премію. А за три роки до Бажана, на премію висували Павла Тичину, Івана Драча та Ліну Костенко. Заявку Тичини відхилили, пояснивши це «недоречністю і несвоєчасністю».

Усіх трьох висунув україно-американський професор, історик, учень Агатангела Кримського – Омелян Пріцак.  А у 1980-му році російськомовний канадський часопис «Современник» висував Уласа Самчука, але і йому не судилося поповнити список Нобеля. Основною причиною стала нестача рекомендації нобелівського лауреата. Реальним шансом для українців «прорватися» в коло реальних претендентів на найпрестижнішу премію могло стати сприяння діаспори, але в її рядах то не вистачало взаєморозуміння, а то професіоналізму в просуванні літературного продукту.

«Ми повинні розуміти, і це визначально для тодішньої й теперішньої історії із Нобелівською премією, – це не лише справа добре написаних текстів. Її дають також за сукупність зусиль з популяризації цих текстів. Тобто має бути не просто добрий письменник чи письменниця, а й певна інфраструктура, яка його чи її просувають. Переклади, статті іноземних критиків, листування з літературними інфлюенсерами, мають бути наклади в інших країнах. І тоді ця людина має всі шанси. Зрозуміло, що українські письменники завжди перебували в ситуації подвійного тиску. Усі не російські також. З одного боку – це тиск як на дисидентів, який відчували й російські письменники, з іншого — тиск як на «українських націоналістів». 

Bідповідно вони перебували й в ситуації подвійного знецінення. Загальна пропаганда говорила: вони божевільні, їм весь час не сидиться, всі нормальні люди працюють заради світлого майбутнього, а їм партія не подобається. А друге знецінення — це українська мова і культура. Єдиний, хто міг сподіватися на якусь компенсацію – це діаспора. З Гарварду, культурних інституцій Канади, Британії, США постійно пробували когось подавати на премію. Чи не кожного року вони спільними зусиллями намагалися організовувати переклади, популяризувати авторів, але цього було замало. І це не йшло в порівняння із тими самими російськими дисидентами, вони були в кращій ситуації», – пояснює літературознавець, директор видавництва «Смолоскип» та доцент Києво-Могилянської академії Ростислав Семків.

Зокрема ще у 2006 році історик, журналіст та публіцист Вахтанг Кіпіані провів журналістське розслідування, щоби спробувати відновити повну картину із номінацією на Нобелівську премію Василя Стуса. Поет був одним із найсильніших голосів не лише свого покоління, але й ХХ століття загалом, про що неодноразово писали критики за кордоном та і в самій Україні. Але за життя Василя сучасники фактично не мали змоги читати його творів, оскільки їхній вихід просто блокувався радянською владою. Остання Стусова прижиттєва публікація була аж у 1966 році. Повне зібрання його поезій, завдяки родині та однодумцям, було видане лише у 90-х роках. 

Довкола історії зі Стусом-номінантом багато міфів та чимало нез’ясованого. Але у своєму дослідженні Кіпіані помітив важливий факт: «Щоб з’явитися у номінаційних списках Нобеля-85, кампанія з «розкруткою» постаті і книг Стуса мала стартувати не пізніше початку 1985 року, щоб встигнути підготувати бодай кілька листів від тогочасних літературних і суспільних авторитетів світового рівня. У газеті «Америка» за 17 грудня 1985 року (зверніть увагу – це вже три місяці як Стуса немає в живих) подибуємо інформацію, що наприкінці 84-го у Торонто було створено «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році».

Себто Стуса планували висувати у 1986-му.

Склад цього міжнародного комітету на підтримку Стуса був зірковим. Наприклад, до нього входив Юрій Шевельов, кардинал Любачівський та багато інших достойників.

Комітет не був особливо ефективним через внутрішні розходження та ідеологічні питання. Його асоціювали з певною політичною ідеологією, а така репутація не сприяла в просуванні Стуса на Заході.

Читайте також: «Я відмовляюсь від адвоката Медведчука»: що ховає в собі книжка про Стуса

Ще одним важливим моментом, який дослідив Вахтанг Кіпіані, стала історія про те, що до цього комітету мав стосунок інший Нобелівський лауреат Генріх Бьолль. В статті приводиться цікавий уривок інтерв’ю, де Бьолль згадує українського поета:

Біля мікрофона – журналістка радіо Західної Німеччини пані Мертесгаймер: «…У чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?»

Бьолль: «Його так званий злочин полягає у тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність… Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а виключно на підставі української творчости, що трактують як антирадянську діяльність».

Кореспондентка далі питає письменника: «Чи більша поінформованість про в’язня «охоронятиме» його перед новими репресіями?»

Бьолль: «Недавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснено з ініціативи товариства Орієнт-Окцідент. Більша поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, бо він справді в дуже важкому становищі, якщо згадати, що він уже 12 років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його одразу запроторили знову до табору. Сподіваймося, що якогось дня не прийде вістка, що все було запізно».

Та точних фактів про те, що це з подачі Бьолля Василь Стус був номінований на Нобелівську премію, — немає.

Тобто спрацювала сукупність факторів — керівництво СРСР, з одного боку, прекрасно розуміло, що мова йде не лише про престижну премію, а передовсім про потужний майданчик для діалогу зі світом, а Василь Стус мав неймовірну переконливість, бо свідчив з власного досвіду, з глибоко екзистенційного переживання. Його перемога означала би потужне визнання української культури у світі, а також виступ проти тоталітарної машини, яка знищувала найбільші таланти. З іншого боку, діаспоряни, які попри першочергово світлі цілі, підійшли до промоції достатньо по-аматорськи, зробивши швидкі переклади Стусової поезії та видавши їх в маргінальному видавництві. Ще одним фактором стала смерть (а точніше вбивство поета) в мордовському таборі, а за правилами Нобелівського комітету, нагорода не присвоюється посмертно. Хоча був один нюанс: якщо номінант на момент подання був живий, а помер вже після, то такий варіант допускався. Але зі Стусом так не сталося.

Письменниця Оксана Забужко точно сказала: «Давайте не забувати, що українських авторів ще недавно, на пам’яті нових поколінь, як тільки їм загрожувала Нобелівська премія, вбивали ті, хто був дуже в цьому незацікавлений, котрі дуже остерігалися, щоб нобелівська премія, цей найгучніший мікрофон у світі, не потрапив у руки українця. І доля Василя Стуса тут є не єдиною, насправді це велика тема, чому Бажан відмовився від номінації — тому що він хотів ще трохи пожити».

«Неправильні лауреати»

Нобелівський комітет не стоїть на місці, а це означає, що в процесі відбору лауреатів трапляються неочікувані рішення. Приміром, одним із таких стала присуджена премія Бобу Ділану у 2016-му і дискусія після. Його прізвище не фігурувало у жодних прогнозах. Одна частина критиків  говорила, що нарешті відомий музикант (а передовсім поет) заслужено став лауреатом, інша ж частина на різні голоси дискутувала: «Хіба це поезія? Він же музикант!», попри те, що в правилах отримання премії є чітка вказівка, що отримати її може не обов’язково класичний літературний твір, а й будь-який твір, який має літературний характер. Історія Ділана поставила важливе питання до дискусії: хто може оцінити поетичне слово і чи може пісенна лірика претендувати на повноцінну поетичну незалежність? Також Ділан довгий час не забирав премію, чим ще більше підсилив увагу до себе.

Постійна секретарка Шведської академії Сара Даніус пояснила причини присудження премії так: «Ділан — великий поет, який пише «солодку для вуха» поезію».

Але в контексті України варто згадати двох авторок, які все більше зсунули увагу Нобелівського комітету в бік Східної Європи — це Світлана Алексієвич та Ольга Токарчук.

Алексієвич отримала Нобелівську премію за рік до Ділана і спрямувала фокус уваги  на біль війни, непрожиту і неосмислену до кінця пам’ять Східного регіону, жах тоталітаризмів стосовно людського життя. Її розказані історії мають голоси конкретних людей, які постраждали. А народилася письменниця в Івано-Франківську, чим ще більше символічно наблизила географію премії в бік України. Звісно, не обійшлося без дискусій і довкола постаті Алексієвич, починаючи від її етнічного походження і завершуючи тим, наскільки вона письменниця, а не журналістка. 

Читайте також: Свєтлана Алексієвич: Людське серце влаштоване складніше за телевізор

В  одному з інтерв’ю для BBC у 2015-му авторка пояснює свою тематичну спрямованість: «Річ у тому, що те, чим я вже майже 40 років займалася, – я пишу історію утопії, ось тієї «червоної» утопії, червоної імперії, яка панувала майже 100 років. Я їздила не тільки по Росії, але і по Україні, і Казахстану – по всьому тому простору, що нещодавно був Радянським Союзом. Звичайно, найбільше по Росії, тому що в Росії цей експеримент дійшов до кінця. Якщо в Білорусі час як би зупинився – ми ще живемо в умовах суміші соціалізму і, навіть не знаю, імператорського такого президентства, – то в Росії абсолютно чистий експеримент доведений до кінця. Залишилася «червона» людина після червоної імперії. І ось цей проміжний стан, коли він сахається то в релігію, то готовий сахатися в фашизм, мілітаризм. Там легше простежити те, що відбувається. У нас інакше – ми живемо все ще в напіврадянському часі».

Польська авторка Ольга Токарчук продовжила «східноєвропейський діалог» на Нобелівському майданчику у 2019-му.

Літературознавиця та критикиня Богдана Романцова вважає, що Нобелівський комітет розширює своє поле інтересу, дивлячись на Східну Європу: «У 2019-му році нагороду забрала польська романістка Ольга Токарчук.  І, як на мене, це свідчення уваги до цього східноєвропейського досвіду, до пам’яті й травм, пов’язаних із цією територією. Можна сказати, що Нобелівський комітет освоює Східну Європу і це стає якимось альтернативним голосом цієї території. І якщо дали Токарчук, яка є безпосередньо пов’язана з Україною і пише часто на ті ж теми, які хвилюють нас, то можна очікувати премії й для українців в майбутньому».

Нові тенденції «Нобелівки» та Україна

Отримання найпрестижнішої нагороди в галузі літератури все ще не закрите для нас питання. Майже кожного року виникає нова пропозиція чи обговорення потенційних номінантів та номінанток. І ось у 2021 серед таких знову звучить Ліна Костенко. Богдана Романцова стверджує, що велика ймовірність, що від України може номінуватися жінка: «Я би ставила на те, що це буде жінка, що це буде не коротка проза, а якісь епічні тексти, ймовірно це буде жінка, яку ми добре знаємо і цінуємо. Ставка буде і на формальну досконалість, і на тематичну. Йдеться про тексти пам’яті, тексти осмислення історії, переосмислення та альтернативний погляд на те, що відбувалося в європейській історії. Цього року премію забрала Луіза Глюк — сильна американська поетка, вона отримала премію за безпомилковий поетичний голос. Тож наступного року точно не буде поезія. Чи буде відзначена українська поезія? Я боюся, що ні – через складність перекладу.  Українська поезія не так легко надається для ретрансляції іншою мовою».

17 березня 2021 року Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної  та інформаційної політики підтримав ініціативу номінувати Ліну Костенко на Нобелівську премію з літератури 2022. 

Також критикиня підкреслює, що тенденцією Нобелівського комітету є увага до різноманіття. Мова йде як про жанр, так і про форму, культуру, гендер. 

«Після скандалу із Нобелівським комітетом, що з ними трапився, нагадаю у 2018-го року премія не була вручена. Винуватцем цього став Жан-Клод Арно (чоловік членкині Нобелівського журі Катаріни Фростенсон), який впливав на голосування. Після цього інциденту новий очільник Нобелівського комітету обіцяв, що більше уваги будуть приділяти творчості жінок і культурному розмаїттю», — каже Романцова.

Скандали довкола Нобеля та альтернативні премії

Нагадаю, що у 2018-му премію не вручили нікому через секс-скандал. Жан-Клод Арно був звинувачений у сексуальних домаганнях. Одночасно зі справою Арно виник рух MeToo, був створений однойменний гештег, під яким тисячі жінок розповідали публічно про свої історії насилля та зневаги. Рух охопив чимало країн світу. Світовий розголос зробив тему насильства над жінками першою на порядку денному. Після звинувачень Арно троє членів комітету подали у відставку. Далі звільнився і четвертий, а згодом пішла і голова Шведської академії Сара Даніус. Також змушена була звільнитись і сама Фростенсон. Тож лишилося 11 членів. А для голосування потрібна мінімальна кількість — 12.

Тож у 2018 премію не вручали. Натомість нагороду «За правильний спосіб життя» від фонду Right Livelihood Award Foundation, отримали активісти та правозахисники. Цю премію називають «альтернативною Нобелівською премією» і присуджують за боротьбу за права людини, екологічний захист довкілля та мир. Нагорода складає 3 млн шведських крон і вручається в Стокгольмі. Також в цей же рік понад 100 шведських письменників, журналістів, акторів та інших діячів культури сформували Нову Академію ( The New Academy), яка мала представити власну нагороду восени.

Нова Академія запросила бібліотекарів висувати кандидатів на премію. Кандидатом чи кандидаткою могли стати громадяни будь-якої країни, які мають щонайменше 2 видані книги, які були опубліковані протягом останніх 10 років. Нагородою мав бути відзначений письменник, який розповідає «історії людей у світі», жодних заповітів Нобеля не брали до уваги. Одним із номінантів став Харукі Муракамі, проте він відмовився від альтернативної премії. Письменник звернувся до Нової академії електронною поштою і попросив виключити його з шорт-листа номінантів. Як він сам пояснив це є «великою честю», але він би хотів зосередитися на написанні нової книжки і не привертати увагу медіа.

А наступного року вручили одразу дві «Нобелівки»: за 2018-й і 2019-й роки. Лауреатами стали австрійський письменник Петер Гандке та польська письменниця Ольга Токарчук.

Арно відкидав звинувачення сексуального характеру, а також звинувачення про свій вплив на ухвалення рішень академії. Проте навіть після такого безпрецедентного випадку, інституція лишається найпрестижнішою. Ростислав Семків пояснює цей факт: «Думаю скандал не вплине. Бо це той самий випадок, коли інституція більша ніж ті, хто її творить. Премія, комітет, традиція — вони переживають негативні явища. Є неприпустимі речі, є помилки. Відсунути важливість премії може відсунути інша премія, більш статусна. Я не знаю як у випадку з Нобелівською, це складно. Наприклад, в Україні є певний статус Шевченківської премії, але є не менш значущі, наприклад, «Книга року ВВС». Так само Нобелівська премія має свій статус, і я не думаю, що щось може її захитати. Хоча, якщо завтра Ілон Маск заснує літературну премію, то вона зможе потягатися по популярності».

Для того, щоби українці та українки нарешті поповнили списки лауреатів, варто працювати на довгу дистанцію. Зрештою, ми бачимо і кращу ситуацію з перекладами, і створення нових інституцій (таких як УКФ, Український Інститут. Інститут книги), промоцію через фестивальних рух та книжкові ярмарки, більш системну роботу не лише з окремими авторами, а й з представленням української культури як явища за кордоном.

Схоже, що працює простий принцип — чим більше ми будемо звучати з позитивним досвідом в різних культурних сферах, тим більша ймовірність, що ми будемо знову вписані в європейський порядок денний. Кожна ланка формує спільний ланцюжок.

«А що варто робити в українській ситуації – це починати зараз працювати на те, щоб в майбутньому ми отримали Нобеля. Чи відбувається це ближче, чи далі, але ми розуміємо за рішеннями останніх років, що Нобелівський комітет схильний до оригінальності. Попри всі скептичні розмови, отримала ж Ольга Токарчук премію? А це дає і нам шанси. Тож ми можемо прокинутися за 2 роки, а Нобелівка у Ліни Василівни чи в Оксани Стефанівни, можна і далі рахувати… Можуть бути дуже несподівані рішення. Я спілкувався з людьми з турецького ПЕН-клубу, то для них отримання премії Орханом Памуком було дуже несподіваним. «Є і кращі»,– казали вони. В нашій ситуації може й трапитися так, що це може бути від початку російськомовний письменник або письменниця, які перейшли на українську. Для Нобелівської премії добре бути трошки дисидентом, трохи контркультурним, з якоїсь меншості, більш маргінальним. Може доходити й до абсурдних моментів», — підсумовує Ростислав Семків.

Читайте також: Як Нобель заповів: секрети головної літпремії світу