Олександр Гаврош. Розчарування року

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменника й журналіста Олександра Гавроша.

Розчарування року

Сусіди бувають різними: добрими і не дуже. Галасливими і мовчазними. Приязними і ворожими. А ще бувають нещирими, коли видають себе за друзів, а насправді такими не є. 

Через Закарпаття Україна сусідить із чотирма державами Євросоюзу. З Польщею – найменший шматочок кордону, з Румунією – найбільший. Однак традиційно найглибші контакти з тими, що посередині: Угорщиною та Словаччиною. Тудою проходять шляхи закарпатця на заробітки, навчання чи відпочинок. Наші давні ворота у світ. Але війна показала зовсім різне ставлення до України в цих двох центральноєвропейських країнах, хоча до 2022 року воно нібито не вельми різнилося. 

Нинішні відверто проросійські реверанси Будапешта здивували. Адже до 24 лютого не думалося, що все настільки погано. Так, керівництво Угорщини приєднується зі скрипом до антиросійських санкцій, за кожної нагоди стараючись обов’язково відхилити якусь важливу пропозицію. Так, є й угорська гуманітарна допомога – втім, не така велика, як від інших сусідів. 

Але дивує, як у ситуації очевидної агресії, воєнних злочинів і гуманітарної катастрофи Угорщина може бути настільки байдужою. Брак співчуття, емпатії, співпереживання найбільше вбиває на тлі десятків угорських пам’ятників, пам’ятних дошок, трикольорових прапорів на установах Закарпаття. Досить почитати угорські ЗМІ, аби побачити, що в цій війні «не все так однозначно». 

Пригадую водія автобуса в Берегові, який ще після 2014 року чекав, що Путін ось-ось прийде. Сподівання, що можна перекроїти кордони, отруюють свідомість не одного покоління угорців. Деякі досі живуть міжвоєнним гаслом: «Ні, ні, ніколи!». Ніяк не змиряться з існуванням «обрізаної» Угорщини. Днями словацький дипломат заявив, що у разі перемоги Росії над Україною Угорщина виставить територіальні претензії й до Словаччини. 

У цій війні Мадярщина, як називають її мої земляки, може остаточно втратити Закарпаття. Знайомий директор приватного музею зняв із постаменту пов’язану туристами угорську стрічку, яка там висіла роками: «Не хочу, щоб вона нагадувала про Угорщину». 200-річного ювілею Петефі, який відзначали 1 січня, на Закарпатті не помітили, хоча в центрі Ужгорода й стоїть йому пам’ятник. 

Закарпатці розчаровані своїм сусідом. Образа така велика, що навіть зняли турула – міфічного угорського птаха із бастіону Мукачівського замку, якого добровільно туди підняли, коли вірили, що ми з угорцями – добрі сусіди. 

Жодної логіки у підігруванні Росії, окрім реваншистської, я не знаходжу. Економічна прагматика? Але репутаційні втрати знищують усю вигоду. Наприклад, уже є обмеження фінансування Угорщини з боку ЄС.  

Тим часом в Україні мешкає велика угорська діаспора, яка безпосередньо на собі відчуває тягар війни. Мобілізація, повітряні тривоги, відключення світла – їм без різниці, якою мовою ти говориш, є в тебе другий паспорт чи ні. 

У Берегівському угорському театрі перестали грати вечірні вистави, бо нема для кого: місцеві угорці масово повиїжджали, а переселенці, якими наповнилося містечко, угорської не розуміють. Війна змінить демографічну картину на Закарпатті – і явно не на користь угорців. Більшого удару угорській меншині, ніж ця безглузда війна, важко було завдати. 

А Будапешт замість того, аби скористатися можливістю підняти свій авторитет як в очах України, так і цивілізованого світу, далі його губить. Війна здерла пишне покривало, яким сусід – «найбільший друг Закарпаття» – прикривав своє справжнє ставлення до нас і свої приховані сподівання. Лементуючи про утиски тутешньої угорської меншини, яка насправді за часів незалежності України отримала найбільше можливостей для свого розвитку, Будапешт веде подвійну гру.

І зовсім інший приклад показала Словаччина, яка традиційно була дещо русофільською і завжди намагалася не входити в суперечки з Москвою. Але в ситуації «або-або» однозначно стала на бік жертви, а не агресора. Та й просто продемонструвала здоровий глузд, адже отримати на своєму кордоні ненаситний «русскій мір» – це втратити назавжди спокійний сон. Чому ж Угорщина цього не остерігається? Чи там уже про все домовлено? 

Шкода, що замість того, аби говорити з угорцями про багаторічну культурну взаємодію, наприклад, про переклад роману Вілмоша Ковача, угорського письменника, який приятелював з українським поетом Петром Скунцем, ми знову сваримося через брудну політику. Свого часу і Ковач, і Скунць однаково потерпали від радянського тоталітаризму і чудово розумілися між собою, хоча писали різними мовами. Роман Ковача «І завтра життя» про угорських інтелігентів у повоєнні часи вийшов 1965 року накладом усього в тисячу примірників і відтоді досі не перекладений. Як не перекладені українською й автобіографічні твори про життя в Ужгороді іншого угорського письменника Ласло Балли. На це не знаходиться ні часу, ні грошей у розпорядників угорських фондів. Це ж не пропаганда, на яку ніколи не шкодують фінансів. 

А поміж тим тесть мого сина, угорець із Ужгорода, від якого я не чув жодного українського слова, пішов добровольцем воювати за Україну. І вже десятий місяць проводить в окопах, а не на будівництвах Праги (так-так, Будапешт давно втратив свою економічну привабливість). 

Усе заплутано у цьому світі. Але одне можна твердити з певністю: маючи шаленого сусіда на сході, не хочеться мати такого самого ще й на заході.

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»