Олеся Островська-Люта: Їх неможливо захистити

4 липня 2023 року в Михайлівському золотоверхому соборі в Києві тривало прощання з письменницею Вікторією Амеліною. Густе золоте різьблення іконостаса в українській бароковій традиції м’яко сяяло в променях літнього дня на тлі блакитних, світло-зелених, охристих розписів, що заповнювали кожен сантиметр стін. Повітря наповнювалося густими, але ніжними, пахощами ладану, всюди мерехтіли свічки. М’який чоловічий молитовний спів огортав ніби знеболювальне.

У церкві було багато нетипових відвідувачів: письменники, журналісти, правозахисники, культурні менеджери, дипломати, безліч репортерів. Востаннє це коло збиралося геть недавно, але на зовсім іншому тлі: на найбільшому й найулюбленішому українському літературному фестивалі Книжковий Арсенал. Це було лише трохи більше ніж тиждень тому. Саме там багато з нас востаннє бачили Вікторію Амеліну, обіймалися з нею, жартували, пили холодне біле вино й крафтове пиво, слухали її вірші й дискусію про природу злочину, який вчиняє Росія щодо України, купували книги. Власне оця остання дискусія, записана, але ще не оприлюднена через шок від загибелі Вікторії, добре розказує про неї саму.

Вікторія модерувала цю розмову, де правозахисниця і нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук, письменники Джонатан Літтел і Пітер Померанцев та юрист Вейн Джордаш, обговорювали саму природу зла. Чому росіяни навмисне вбивають і катують цивільних? Навіщо цілять в школи, лікарні, житлові будинки? Якою має бути відплата за це, і чи під силу вона людству? Вікторія Амеліна модерувала цю розмову саме тому, що від самого початку повномасштабного російського вторгнення до України, провела багато днів на прифронтових і деокупованих територіях і теренах на лінії вогню.

Вона збирала свідчення, підтримувала людей, привозила гуманітарні вантажі, писала пронизливу поезію і нову книгу на базі почутих людських історій. Писала англійською – щоб швидше, бо кожен день зволікання або, ще гірше, забування – це чиєсь життя.

Коли Вікторія читала ці вірші зі сцени – висока, тонка, з довгим білявим волоссям, розсипаним по спині – стискало десь під ложечкою. Це була поезія про кожного в Україні. Один вірш особливо резонував: дуже короткий, він називався «Тривога» і закінчувався словами: «Сьогодні не ти, відбій».

Одразу після Книжкового Арсеналу Вікторія Амеліна поїхала з групою колумбійських письменників до східноукраїнського міста Краматорськ. Вона відвідувала його не раз, і як усі, хто з’їжджається сюди на шляху до лінії фронту, бувала в місцевій піцерії «Ріа», одному з небагатьох велелюдних місцевих кафе. Саме сюди, в цю піцерію, росіяни умисне вдарили балістичною ракетою Іскандер, заздалегідь отримавши інформацію про те, чи працює кафе, від місцевого навідника. Колумбійські письменники, на щастя, залишилися неушкодженими. Але Вікторія…

Вона померла від отриманих у Краматорську травм 1 липня. У моторошному символізмі день смерті Вікторії Амеліної збігся із днем народження іншого письменника – Володимира Вакуленка, чий щоденник вона самотужки викопала у його саду після деокупації української Харківщини. Вакуленка вбили росіяни саме за те, що український письменник, його тіло згодом віднайшли в братській могилі й ідентифікували за аналізом ДНК. Вікторія передала щоденник Вакуленка до Харківського літературного музею, а в передмові до його опублікованої версії написала: «… збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження». Розстріляним Відродженням в Україні називають покоління українських авторів майже повністю знищене, фізично убите, в 1930-х Радянським Союзом, який точніше називати, мабуть, тодішньою Російською неоімперією, котра замістила попередню царську версію.

Стоячи в Михайлівському золотоверхому соборі, дивлячись на своїх друзів, давніх знайомих, часом критиків і опонентів – усіх, хто складає нове покоління українських найвидатніших авторів, я думала про те, чи можливо захистити їх від цього нового розстріляного відродження.

Мені спадали на думку різні менш чи більш екстравагантні методи. Але жоден із них не видавався дієвим. Захистити їх неможливо. Тому що саме призначення митця в часи трагедій – свідчити. А для цього треба бути фізично присутнім у місцях небезпеки, а також в місцях, де іншим людям потрібна не лише практична, але й психологічна і символічна підтримка. Прекрасно пам’ятаю, якими безцінними були символічні візити солідарності до щойно звільненого від облоги Києва. Вони й досі безцінні. Саме тому Вікторія зголосилася супроводжувати колумбійських письменників. І якби цього було не досить, є ще дещо: в Україні немає цілком «тилового» міста.

Російські ракети й іранські дрони сягають фактично по всій території країни й вражають передусім цивільну інфраструктуру. Якщо й можливо тут заховатися, то хіба що від самого життя, однак неможливо залишитися письменником, не резонуючи зі світом, в якому ти є. Тому ні, захистити це покоління не можна. Натомість йому треба дати можливість говорити, а це теж непросто на тлі оглушливої щоденної реальності. Як дошліфувати власною фантазією дійсність, яка перевершує все мислиме? Однак важко уявити, як іще зберегти цих людей, їхні думки, їхні твори чи навіть задуми. Хіба що створювати якомога більше місця для них, посилювати їхні голоси, заохочувати їх. Минуле Розстріляне Відродження не лише знищили, але й надовго забули. Саме цього й не можна допустити знову.

Читайте також: Вікторія Амеліна: Після трагедії не потрібно слів, усі слова скочуються у вирву