Оптика деколонізації: як мають змінитися музеї книги 

Із загостренням війни українська культурна спільнота розгорнула справжню деколонізаційну боротьбу – майже на кожному заході історики, культурологи, літературознавчі та публічні інтелектуали гостро критикують колоніальну оптику в поглядах на Україну. Історикиня мистецтв Оксана Семенік та її колеги підняли тему «повернення з російського полону» імен українських митців у світових музеях і галереях, а дискусії щодо ролі музеїв у деколонізації набувають сили. Найпомітнішою серед них стала дводенна онлайндискусія «Мапування України в музейному світі: колекції та практики», організована Українським інститутом та Британською Радою спільно з Birkbeck University. 

Читомо вирішило продовжити цю тему, і запросити до дискусії Валентину Бочковську, директорку Музею книги і друкарства, щоби з’ясувати, що відбувається з представленням книги в Україні і світі, і яку роботу доведеться здійснити, щоб концепція «трьох братніх народів» та просвітлення друкованим словом росії більше не з’являлася в інтерпретаціях музейних колекцій. 

Проєкт відбувається за підтримки Британської Ради та Українського інституту в межах Сезону культури Велика Британія/Україна.

Рукописи XVI-XVIII cт., європейські видання Альда Мануція, мінікнижки в окупації — що експонують музеї книги в Україні

Сьогодні в Україні ми налічуємо менше десятка музеїв, які безпосередньо присвячені історії книги і друкарства в Україні: 

Кожен із цих музеїв по-своєму унікальний, має свою неповторну колекцію, яка, своєю чергою, слугувала підказкою при створенні експозицій. Проте побудова цих експозицій має суттєві відмінності, які залежали від часу й місця створення музею. 

Скажімо, до Музею книги і друкарства України в Києві була особливо прискіплива увага зі сторони державних та партійних органів влади. Науковці, які створювали експозицію в 70-х років XX ст., мали транслювати офіційну радянську версію історії книги і друкарства в Україні, дотримуватися пафосного офіціозу та ідеологічних міфологем. Музейну колекцію на початках створення музею комплектували згідно з цією концепцією. 

Натомість специфіка деяких інших музеїв визначалася історією самих колекцій як у випадку з Музеєм рідкісної книги Національного державного університету ім. Гоголя в Ніжині, де основою колекції стала збірка графа Олександра Кушельова-Безбородька. Граф був піклувальником новоствореного Ніжинського ліцею й з 1820 року безпосередньо опікувався його діяльністю, купував книги за кордоном для його бібліотеки. Так в музейній колекції з’явилося унікальне зібрання європейських палеотипів (видань першої половини XVI ст.), зразки видавничої продукції видатних європейських друкарських фірм – Альдіїв, Фробенів, Ельзевірів, Ет’єнів, твори Платона, Гомера, Вергілія у виданнях XVI ст. тощо.  

Інший приклад – це Музей книги та друкарства України в Острозі. Їхня колекція – збірка Братства імені князів Острозьких кінця XIX-початку XX ст., бібліотека Острозького єзуїтського колегіуму, що згодом поповнювалася надходженнями з різних бібліотек та букіністичних магазинів. 

Практично всі збірки вищеназваних музеїв збільшувалися також завдяки пошуковим експедиціям. Адже літургійні видання XVI-XVIII ст. у радянський час знаходили найчастіше у напіврозвалених храмах та монастирях або ж у місцевих невеликих бібліотеках, де власники не мали змоги ані атрибутувати ці видання, ані реставрувати чи належним чином експонувати. 

У Горлівському музеї мініатюрної книги ім. В. О. Разумова зібрали 7 тисяч міні- та мікрокниг з 59 країн на 102 мовах. Це єдиний в Україні музей з такою збіркою, проте з 2014 року він знаходиться в окупації. На жаль, ця колекція під загрозою знищення. Уже зараз відомі непоодинокі факти, коли російські окупанти цілеспрямовано шукали та знищували українські книги. «Як у часи “Другого рейху” просто спалювали у дворах», — розповідав начальник Луганської ОВА Сергій Гайдай.

Читайте також: «Захід має завершити проєкт із деколонізації росії» — що пишуть іноземні ЗМІ про війну в Україні

З чого почалася деколонізація?

Особисто для мене деколонізація почалася ще у 80-х роках XX ст., коли я вперше доторкнулася до архівних документів XVI-XVII ст. у Центральному державному історичному архіві, почула іншу історію України від архівістів Віктора Страшка, Галини Сергійчук, Генадія Боряка, Наталії Яковенко, Ігоря Гірича, Зої Борисюк, Ірини Ціборовської.

Тоді ще жоден із цих наукоувців не написав дисертації чи книги, проте ми вірили їхнім розповідям, бо вони цитували та аналізували першоджерела, а їхній інтелектуальний вимір перевершував будь-яку доступну для читання книгу. А головне, що за тим багатющим фактажем відчувалося життя і справжність. Це була історія, яку хотілося пізнати, і водночас вона була заборонена. В архіві працював спеціальний відділ (підрозділ КДБ), частина фондів була засекречена, у тому числі фонд Грушевського. Дослідникам було теж нелегко, адже досліджувати ранньомодерний час було не «комільфо», та й інші періоди нашої історії зазнавали цензури. Підтримувалися теми для захисту дисертацій про революції Лютневу і Жовтневу 1917 року, рух більшовиків, селянські повстання. 

Як на мене, зараз тема деколонізації дуже активно експлуатується з наголосом, що нічого не робилося десятиліттями, музеї мають не сучасний вигляд, занадто багато радянщини. Натомість тут спливає одна з дуже характерних колоніальних ознак — знецінення. 

Я це бачу дещо інакше – як процес, який давно вже з маленьких струмочків перетворився у потужне річище змін, які ми самі чомусь не хочемо помічати й віддавати йому належне. Тож те мертве, чим нас годувала радянська школа, вмерло назавжди. А звідси природно постало бажання досліджувати і змінювати. І це було прекрасно! 

Зображення з презентації Теміри Ґоскар, директорки та кураторки the Curatorial Research Centre

Новою точкою відліку стало проголошення Україною Незалежності у 1991 році.  В далекому минулому залишилися такі музейні релікти як Київська Русь – колиска трьох братніх народів; спорідненість української та російської мов; поневолення українського народу польською шляхтою і таке інше. Мова екскурсій і лекцій стала українською, експозиції доповнилися темами Голодомору, Дисидентського руху, Самвидаву, ОУН-УПА, російської цензури, української державності, Розстріляного Відродження, Революції 2004, 2014 років, темою війни 2014-2022 років, а також Українськрї діаспори. 

У музейному просторі з’явилися нові (забуті або заборонені) українські герої –  Іван Мазепа, Георгій Нарбут, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Михайло Зеров, Дмитро Донцов, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус. 

Змінилися музейні практики. До певної міри ми подолали стереотип недоторканності і стерильності у просторі музею. Проводяться фестивалі, музейні майстер-класи, презентації, музичні та театральні перформанси. Дорослі й діти вільно мігрують залами, стають активними учасниками подій і у підсумку музей перестає бути для них чимось абстрактним, холодним і чужим. Ми навчилися будувати діалог з відвідувачем. 

Проте, очевидно, що шлях подолання колоніальних та постколоніальних наративів значно складніший, ніж ми могли собі це уявити. 

«Неоколоніальний характер російської агресії проти України, відмова у реальності існування української держави за Путіним – це звична мова імперії, – цитуючи Тімоті Снайдера наголошує Ганна Рудик. – А легімітизація дискримінації повторює мову майже 500-річної європейської колоніальної історії, а отже мова йде про глобальний процес деколонізації». У цьому ж контексті доктор Ганна Рудик звертає увагу на визначення Нельсона Мальдонадо Торреса: «Ми всі переживаємо метафізичну катастрофу – розщеплення поняття Людства на повноцінне Людство та Недолюдство». 

Специфіка колоніалізму в Україні справді особлива (Річ Посполита, Австро-Угорщина, Російська імперія, Радянський Союз) і вимагає зміни концептуального підходу інтерпретації експонатів у музейних експозиціях та колекціях, де варто відмовитися не лише від російського колоніального наративу, але і європейського. 

А це вже інший рівень деколонізації, вихід за межі очевидного – дерусифікація, декомунізація, дерадянизація. Поза увагою в наших музеях залишаються також експонати нехристиянської культури, які інтерпретуються за допомогою секонд-хенд методів російської або європейської науки, як зазначає Ганна Рудик.

Деперсоналізація та дегуманізація – це теж характерні ознаки експозицій у наших музеях. Адже, в основному, історія видавничих осередків, окремих видань проілюстрована схематично за допомогою сухих цифр, фактів, безвідносно ролі та значення особистості творців. Так само не надається великого значення історії провенієнцій* музейних предметів. 

Провенієнція – вкладні та власницькі записи (авторські помітки, дарчі написи та ін.) і позначки на книзі, що свідчать про походження та приналежність документа (книги), визначають історію володіння певних осіб та інституцій цією книгою, які були зроблені від руки або у вигляді книжкових знаків (екслібриси, суперекслібриси, печатки, наклейки тощо).

До прикладу, Друкарня Києво-Печерської лаври представлена в музейній експозиції доволі великою кількістю унікальних видань від 1616 до 1800 року, підтекстівки до яких є малоінформативними — назва, дата, імена граверів та друкарів. Більш детальний коментар залежить від гіда, який супроводжує відвідувача у музейній подорожі. Принаймні можна очікувати, що, приміром, про «Лексикон славенороський», виданий 1627 року, ви вже дізнаєтеся, що автором його є  

Памво Беринда – друкар, гравер, поет, лексикограф. Це перший тлумачний словник українською мовою, де зібрано близько 7 тисяч слів та висловів. Він відіграв важливу роль у розвитку церковнослов’янської та української мов, більш ніж 200 років використовувався як навчальний посібник, був джерелом багатьох вітчизняних та зарубіжних словників. Беринда брав активну участь у підготовці лаврських видань, відстоював необхідність перекладу Святого письма українською мовою. 

І це вже є в текстах наших екскурсій. Варто усвідомити, що друкарні та видавництва не виникали самі по собі. Їх створювали особистості, які мали власну мотивацію і безумовно були продуктом своєї епохи. Тож будемо і надалі олюднювати (залюднювати) наші музеї, позбуваючись наслідків доби «льодовикового» (радянського, пострадянського) періоду.

Розв’язуючи це надскладне завдання ми маємо, в першу чергу,  змістити акценти. Логічною є пропозиція Ганни Рудик подивитися на історію України у контексті загальносвітової колоніальної та постколоніальної історії, що дозволить нам не тільки усвідомити себе на історичній мапі світу, але й вийти за межі нашої деколонізаційної боротьби, знайти союзників серед країн, які мали аналогічний досвід.

Щодо об’єктивної оцінки подій, ми ще знаходимося надто близько, до «зони торнадо». Крім того, ми ще не позбулися остаточно колоніальних пут з боку агресивного і некерованого сусіда. Росія не відрефлексувала своє минуле і не винесла потрібних історичних уроків, не подолала імперський комплекс величі. Крайні форми насильства та експлуатації, які продукуються російським народом впродовж століть, свідчать про його унікальну властивість повертатися в минуле. Порівнюючи бекграунди країн-колонізаторів, можна побачити, що росія є прикладом найбільш відсталої та неспроможної до перебудови країни. Наївно очікувати, що досвід конструктивного діалогу постколоніальних країн, наприклад, Великобританія – Єгипет, у питаннях реституції може бути корисним чи реалізованим між Росією та Україною. Принаймні, це можна розглядати лише у дуже віддаленій перспективі. 

Практична деколонізація

Але водночас, у цих обставинах дієвим інструментом подолання постколоніалізму з метою вироблення життєво необхідної стійкості  може стати деколонізаційне мислення, саморефлексія особистості, що підриває універсальність традиційного дискурсу. І саме це, на мою думку, потрібно взяти до музейної практики ведення екскурсій, концепцій виставок та експозицій. Якщо перекласти це на простішу мову, то зараз ми маємо бути однією командою з відвідувачем, дозволити собі бути вільними у прояві своєї істинної сутності, допомогти один одному пережити травматичні досвіди, задіявши багатющий арсенал музейних артефактів.  

«Багатоголосся та розмаїття – необхідні елементи практики деколонізації», – Ольга Гончар, директорка Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

Подивімося, що ж винесено в експозиційний простір українських музеїв, а що залишилося за кадром. Приміром у Музеї книги і друкарства України, у першому розділі експозиції VI-XVIII ст., ще донедавна було представлено набагато більше кириличної книги, що поза сумнівом продовжувало підтримувати міф єдності трьох народів – російського, білоруського й українського. Натомість українські видавництва, які друкували книги польською, латиною, німецькою, французькою чи іншими мовами представлені фрагментарно, несистемно. В музейних експозиціях не візуалізована концепція мультиконфесійної та мультикультурної історії України, відтак й спотворена історія формування ідентичності українця, яка немає нічого спільного з концепцією «руского міра». 

Надзвичайно важливо показати якомога більше видавничих осередків, їхній репертуар. Адже українці з XIV ст. навчалися в найвідоміших європейських університетах, читали Вергілія, Арістотеля, Роттердамського, Петрарку, перекладали, видавали цю літературу. Варто вийти за межі «власного хутору», презентувати історію книговидання в контексті європейської та світової історії. Зрештою згадати, що від XVI ст. до кінця XVIII ст. більша частина українських видавничих осередків діяла на теренах Речі Посполитої, а згодом Австро-Угорщини. 

Чому б,  наприклад, не проаналізувати і не порефлексувати у виставковому просторі музеїв тему видавничих практик Рим – Венеція – Флоренція – Краків – Варшава – Львів – Бердичів – Почаїв – Київ XVI-XVIII ст. В експозиціях досі бракує англомовних текстів, а це, своєю чергою, залишає українські музеї на марґінесах інформаційного поля світових музеїв. 

Українські музейники, мабуть, перші, хто прагне змінити стилістику експонування, створити музеї сенсів, а не музей обкладинок і розворотів книг, викладених у хронологічно-географічному порядку без сформованих емоційно-візуальних образів. А це відповідно сучасний дизайн інтер’єру, нове виставкове і експозиційне обладнання, відкриті фонди, сучасне технічне оснащення. 

І повірте, візія є. Ба більше, впевнена, що останні 5-7 років багато музеїв в Україні працює над новими концепціями експозицій, а хтось вже навіть їх створив. 

Проте втілити в життя задумане – це один з найбільших викликів перед сучасними музейниками, адже на це у держави ніколи не було грошей. УКФ чи благодійні фонди в змозі підтримати на рік хіба з десяток музеїв (серед близько 5000 музеїв в Україні), і то на значно меншу суму, ніж це потрібно для реекспозиції музею. Часом здається, що така політика є свідомою,  де питання культурної спадщини (підґрунтя української ідентичності) продовжує залишатися на останньому місці в державі.

Тому, зараз фактично наша думка біжить попереду ніг, і невідомо, чи вони коли-небудь синхронізуються. І як ми бачимо, одним з дієвих факторів нашого успіху «практичної деколонізації в музеях» має стати включення ширшого кола суспільства у розв’язання цієї проблеми, включно з потенційними меценатами, державними та громадськими інституціями.  

І нарешті, щоб з чогось почати у деколонізаційних практиках, гарно було би звернутися до досвіду європейських колег, наприклад, книги Маґдалени Врублевської та Ксили Е. Аріез, такого собі toolkit «Практична деколонізація в музеях» (Амстердам, 2020). 

Візьмемо лише один з прикладів, який презентувала авторка під час онлайн дискусії, а саме експозицію польських ромів на 59 Венеційському бієнале. Кураторка виставки, польсько-ромська мисткиня Małgorzata Mirga-Tas відрефлексувала стиґмовану тему ромів через фреску 12 місяців у палаці Кіфайо у Феррарі, таким чином піднявши тему маргіналізованої культури до рівня найвідомішої культури світу. 

Цей підхід може бути використаний у нашому випадку, коли ми піднімаємо теми дискримінації та геноциду українського народу — Голодомор, виселення до Сибіру, Розстріляне Відродження. При цьому, якщо у випадку вищезгаданої виставки поляки створюють цей наратив, то надзвичайно важко уявити, щоб росіяни створили щось подібне.

Читайте також: Війна за деколонізацію культури. Тарас Лютий

Обмін досвідом: чи можуть Українські музеї книги переймати «деколонізаційний» підхід і практики?

Події повномасштабної війни в Україні підірвали основи багаторічних славістичних студій, де домінантою завжди виступали наративи, пропоновані російськими науковцями, з якими здебільшого солідаризувалися європейські та американські науковці. Щоб змінити цю ситуацію доведеться зараз бути вдвічі активнішими, не лише застерігаючи від помилкових суджень, а використовуючи всю опрацьовану базу наукових досліджень, аргументовано пропонувати іншу версію світобачення. Ми станемо видимими лише тоді, коли докладемо зусиль у цьому напрямку.  

Подолання культурної апропріації щодо України у світовому культурному просторі зараз відбувається семимильними кроками. Те, що здавалося на вчора неможливим та фантастичним, зараз інституалізується. А це вимагає від нас якомога сміливіше й активніше підтримати ці кроки — участь у міжнародних виставкових проєктах, співпрацю з музеями світу,  міжнародних конференціях, вебінарах, проведення наукових досліджень. 

Колись, у 2017 році у міжнародній конференції Американської Асоціації музеїв у Cент-Льюїсі, серед 5000 учасників з усього світу я була єдиною, хто представляв Україну — ще донедавна така ситуація була типовою. На тепер все змінилося — не лише нам важливо зрозуміти, що нас очікує у майбутньому, але й усьому цивілізованому світу. 

Тож комунікація та співпраця українських музеїв зі світовими музеями може вийти на інший рівень. Маємо дослідити запити міжнародних організацій, як от, приміром, Асоціації музеїв у Великій Британії, і спланувати свою діяльність у цьому напрямку. Наприклад, одним кроків може бути розроблення Decolonisation Guidance, як це зробила Асоціація музеїв у Великій Британії, і про яку розповідає Теміна Ґоскар у своєму виступі.

Окрім того, одне з питань, на яке нам теж потрібно знайти відповідь – чи можуть для нас стати прикладом споріднені за профілем європейські музеї? 

Але навіть поверхневий аналіз експозицій Гутенбергського музею місті Майнц, відомого як «Всесвітній музей друкованого мистецтва», ані Музею друкарства Drukkerijmuseum у Нідерландах, як і інших європейських музеїв демонструє, що перед науковцями цих інституцій не стоїть гостро питання утвердження власної національної ідентичності. 

Тож вивчати досвід колег важливо, не забуваючи при цьому, що перед нами стоять інші екзистенційні виклики. Наша інакшість – це не наша окремішність. Пошуки спільного і відмінного, надибування цих кордонів у процесі активного спілкування з нашими європейським колегами, світовою культурною спільнотою в процесі адвокації української культурної спадщини слугує появі абсолютно інших, живих та правдивих наративів. Спробуймо повернутися обличчям до наших музеїв, допоможемо стати їм більш потужними та дієвими. Разом переможемо!  

Запрошуємо вас подивитись дискусію Mapping Ukraine in Museums повністю:

• Mapping Ukraine in Museums: discussion program DAY 1
• Mapping Ukraine in Museums: discussion program DAY 2