Острови українського мистецтва за кордоном — про що говорили на ІІІ Конгресі Культури

7–9 вересня у Львові під гаслом UKRAINE! UNMUTED відбувся ІІІ Конгрес Культури. Під час заходу митці й організатори заходу переймалися питаннями досвіду культури перед загрозою знищення: що і як творять митці, як працюють інституції, що таке релокація в культурі, як діє культурна дипломатія тощо. Пропонуємо вам конспект найважливішого зі сказаного під час дискусій «Архіпелаг: нові острови української культури на світовій мапі», «Birdwatching: як змінився образ України за кордоном» та «“Валізка на виїзд”. Практичні поради для менеджерок(ів), які хочуть презентувати свій проєкт за кордоном».

Культурна міграція як спосіб збереження культурної тяглості

Під час однієї з дискусій співкураторка Конгресу Вероніка Склярова розмірковувала про назву панелі: «Панель про проблеми релокації називається так, тому що коли ми з моїм співкуратором Грицем Семенчуком думали про надію і те, у що хочеться вірити, зрозуміли, що ми б хотіли вірити в повернення, окреслити й назвати його “шляхи”. Слово “міграція” на відміну від слова “релокація” містить у собі контекст повернення».

Модераторка дискусії «Архіпелаг: нові острови української культури на світовій мапі» Дарія Бадьйор запевняє, що коли ми говоримо про міграції, переселення та евакуації в контексті українського досвіду після 24 лютого 2022 року, важливо підсвічувати персональні досвіди. Саме їх можна екстраполювати на інші досвіди, міжособистісну взаємодію і державні політики — усе те, що впливає на вибір повернутися чи не повернутися. 

Олеся Мамчич, письменниця, перекладачка, співорганізаторка порталу «Посестри», запевняє, що на перебування українських митців за кордоном впливає не лише війна, а й глобальна цифровізація суспільства. На її думку, досвід міграції Другої світової був абсолютно іншим — на рівні доль, втрат і переживань. 

«Нашу війну ми називаємо гібридною, і я б говорила ще й про гібридну міграцію. Міграція, що була раніше, обривала зв’язки, це справді було ніби перенесення на далекий острів. У сучасному світі з інформаційними технологіями міграція у культурному просторі не означає майже нічого, окрім впливу на конкретну долю певної людини», — зазначила Мамчич.

Жанна Озірна, кінорежисерка, розповідає: «У березні 2022 року мене запросили на британський проєкт, який втілювали у Польщі. У цьому досвіді дуже вразило те, що одну з героїнь, замість того, щоб знімати її в тому просторі, де вона жила — маленькій кімнаті у подруги разом із сином з аутичним розладом — знімали у винайнятій квартирі, тому що потрібна була гарна картинка. Мене це страшенно триґерило. Окрім того, під час запису інтерв’ю їй на тло поставили дві великі пластикові валізи, яскраво-рожеву і бірюзову, щоб підкреслити, що вона біженка. Мені довелося влаштувати мініскандал продюсеру, бо насправді людина приїхала з одним рюкзачком. Це абсолютно неприйнятно, хоч для польського продюсера чи британської режисерки це може бути дрібничка. Але це свідчення того, що нашого стану тоді не розуміли».

За словами Олесі Мамчич, творення мистецтва загалом передбачає вихід за межі, створення містків і різноманіття, а культура — це набір сенсів, який не обов’язково має бути прив’язаний до локації.

Людина може роками перебувати деінде, але творити українську літературу і бути в межах українського культурного простору. Ситуація війни, попри її трагічність і невідновні втрати, може бути сприятливою для культури, перетворившись у великий вибух мистецтва в довгій перспективі.

Налагодження культурної співпраці з іншими країнами

Павло Маков, художник, переконаний, що зараз ми досі здебільшого приватно намагаємось переконати Європу відчувати український культурний простір частиною європейського — коли в нас щось руйнується. «Під час війни у нас є більше можливостей стати частиною культурного простору Європи, хай як цинічно це звучить», — каже він.

Маков переконаний: Архипенко ніколи не стане для світу українським скульптором, доки не треба буде приїжджати в Київ, щоб подивитися на його роботи — так само як Малевич ніколи не стане українським художником, доки його відомі картини не будуть у Києві.

За словами Дарії Бадьйор, українське суспільство досі мислить себе як периферія, якій щось болить, а не як центр культурних взаємодій. За 9 років війни відбувся шалений, але недостатній прогрес: «Коли ми говоримо про потребу українських виставок у Парижі, Лондоні, Мілані, чи не підважуємо ми цим деколонізаційний дискурс?».

З іншого боку, є архіпелаг островів приватних малих культурних ініціатив. Це горизонтальна мережа, яка теж виконує свою роботу. Саме ця мережа трохи розгерметизовує дуже централізований світ.

Бадьйор переконана: війна не просто наклалася на зміни, а й одночасно каталізувала їх і стала їхнім результатом. Коли розпадаються імперії й ієрархії, то дієво працює і просування своєї культури у малих приватних просторах. Але держава має бути присутньою: «Де суспільство України в островах культури на світовій мапі, окрім пресрелізів Українського інституту? Про що ми говоримо, коли говоримо про нестачу держави в культурному просторі?» — запитує Бадьйор.

На думку Павла Макова, не митці потребують підтримки держави, а сама держава потребує підтримки культури, бо без неї її немає.

Birdwatching: як змінився образ України за кордоном

За словами Вероніки Склярової, війна дуже сильно приземлює, а досвід перебування в армії багатьох українських митців пов’язаний найперше з лопатою, запахом землі й похованнями. Але надію і мрію про майбутнє можуть давати образи з культури. Як наприклад, метафора птахів може окреслити шляхи повернення до спільного простору. 

Заступник генерального директора Українського інституту Алім Алієв розповідає:

Коли ми говоримо про сприйняття України й українців, я помічаю, що останні півтора року українці набагато менше сприймаються як жертви. Попри повномасштабну війну, акти геноциду і воєнні злочини, що чинить росія на нашій землі, віктимного дискурсу довкола України менше. Ми все більше сприймаємося як суспільство, що чинить опір.

Він стверджує, що солідарність — один з ключових принципів порозуміння у суспільствах, де є мігранти й місцеві мешканці.

Проєктна менеджерка Єва Якубовська переконана, що коли ми говоримо про вразливість мігрантів, то слід враховувати ставлення до них. Повномасштабна війна перевідкрила право українців на суб’єктність. 

Заступник директора МІОК Львівської політехніки Андрій Яців вважає, що успішність адвокації українських мігрантів за кордоном полягає у факторах інституційності (коли громада створює інституцію, вона може комунікувати з державними структурами країни, в якій перебуває), інтегрованості у структури влади (старіші хвилі еміграції) та народної демократії.

Директорка Відділу культури нижньосілезького маршалківського управління Ольга Хребор стверджує, що українські мігранти самі по собі є адвокатами української культури за кордоном і це так само важливо, як і побудова довгострокових партнерств між інституціями країн. Яців додає, що Україна не досягне успіху в цій адвокації, якщо на державному рівні не вкладатиме ресурси в допомогу українським митцям за кордоном. 

«Комунікаційна платформа не коштує великих грошей, але вона стане своєрідним “укриттям” для українських інституцій і митців за межами України. Є ще запит на грантову підтримку, і його впровадження — це правильний шлях», — підсумовує Яців.

Як просувати українську культуру за кордоном на прикладі проєктів

У межах дискусії «“Валізка на виїзд”. Практичні поради для менеджерок(ів), які хочуть презентувати свій проєкт за кордоном» представниці проєктів «Український Зріз», театру Лесі Українки та Music Export Ukraine — Ліда Савченко-Дуда, Вікторія Швидко та Альона Дмуховська — за модерації Євгенії Нестерович ділилися досвідом промоції української культурної сцени.

Альона Дмуховська є співзасновницею ініціативи Music Export Ukraine, що допомагає українським артистам розбудовувати міжнародну присутність та інтегрувати український музичний ринок у міжнародний контекст.

Вікторія Швидко — менеджерка театральних та культурних проєктів у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Вона зазначає:

Чим далі від України, тим складніше пояснювати наш контекст. Те, що видається емпатійним і чуйним тут, буде абсолютно чужим за кордоном. Репрезентаційний продукт, який ми презентуємо за кордон, — це важливо.

Ліда Савченко-Дуда — керівниця проєкту «Український Зріз». Це триєнале сучасного українського мистецтва, що представляє українське мистецтво насамперед за кордоном. Триєнале відбувалось у Любліні, Вроцлаві, Львові й Каунасі.

Вона розповідає про важливість співпраці з партнерами: «Коли є бажання представити проєкт за кордоном — шукайте партнерів. Вони допомагають фінансово. Дуже добра схема коли українська сторона оплачує всі видатки, які може, а решту оплачують партнери. Це дозволяє уникнути податкових і міграційних проблем. Але варто думати не тільки про партнерів, а й про потенційні ризики».

Серед практичних порад менеджерок:

• вивчати відмінність досвідів українців та іноземців, особливо тих, що, пов’язані з повномасштабною війною;
• орієнтуватися на різних партнерів — тих, хто був ще до повномасштабного вторгнення, нових і тих, хто випадково зацікавився;
• пояснювати партнерам український контекст, щоб зменшити кількість конфліктів;
• протоколювати всі розмови з партнерами, щоб уникнути можливих ризиків і непорозумінь;
• наперед прораховувати фінанси, щоб зрозуміти, чи проєкт має потенціал серед іноземної авдиторії;
• намагатися передбачати контекстуальні, бюрократичні й адміністративні перепони й виклики.

Читайте також: Най не вщухає. Чи втомились закордонні видавці від української книжки?

Фото: Конгрес Культури, Danylo Bedriy.

Ця публікація є частиною проєкту “Chytomo spotlights:Ukrainian culture on and after frontline”. Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2023 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. goethe.de