Пані прем’єр-міністр: як Ґолда Меїр 5 років будувала Ізраїль

Ґолда Меїр, Інна Іоффе, Олександр Євсюков, Моє життя. – Наш Формат, 2021

«Моє життя» — автобіографія першої жінки, яка стала прем’єр-міністром Ізраїлю, Ґолди Меїр. Це відверта книга, що розкриває особистість та цілі авторки. Практичний ідеалізм Меїр можна побачити у таких проявах її політичних зусиль, як рішуча пропаганда допомоги безробітнім. Робота, яка  «найбільше хвилювала і цікавила», — пише вона, — це «проекція основних соціальних принципів у приземлену повсякденність життя».

В уривку з книжки ми дізнаємося про що думала і які виклики переживала Меїр у часи, коли стала прем’єркою.

Тож я знову переїхала, цього разу до просторої, але не дуже затишної прем’єрської резиденції у Єрусалимі, де до мене мешкали Бен-Ґуріон, Шарет і Ешкол, і почала звикати до невідступної присутності поліції й охорони, робочих днів тривалістю шістнадцять годин і мінімуму приватності. Ясна річ, траплялися й легші, коротші, не дуже напружені дні. Я не збираюся вдавати, що п’ять років на посаді прем’єр-міністра були суцільним великомучеництвом. Моє перебування у прем’єрському кріслі почалося з однієї війни й закінчилося з іншою, і тепер мені видається глибоко символічним, що перший же наказ на посаді я віддала своєму військовому раднику Ісраелю Ліору: я просила сповіщати мені, щойно надійдуть повідомлення про будь-які військові дії, навіть якщо це трапиться серед ночі.

— А ще сповіщайте, як тільки хлопчики повернуться із завдання, — наказала я йому. — Я хочу знати, як вони.

Слова «втрати» я не говорила, але Ліор зрозумів, і цей наказ його вжахнув.

— Ви що, серйозно хочете, щоб я надзвонював вам о третій ночі? Якщо будуть втрати, ви ж усе одно нічим не зарадите. А зранку я одразу вам зателефоную.

Але думка про те, що я солодко спатиму, доки наших солдатів обстрілюють чи навіть убивають, була мені нестерпною, тож я змусила бідолаху Ліора пообіцяти мені. Звичайно, коли надходили погані новини, я більше не могла заснути, і вже навіть не злічу всіх ночей, коли металася порожнім будинком, чекаючи ранку й детальнішої інформації. Коли охорона навколо дому помічала, що на кухні о четвертій ранку горить світло, то зазирала перевірити, чи в мене все добре. Я заварювала чаю, і ми говорили про те, що відбувається над каналом чи на півночі, доки я не відчувала, що можу повернутися в ліжко.

Ставши, так би мовити, повноправною прем’єркою, я мала надію докластися до розв’язання економічних і соціальних проблем, які створювали реальну напругу між різними прошарками населення Ізраїлю. Я багато років доводила Гістадруту й партії, що раз ми, на жаль, не можемо скоротити нашого гігантського бюджету на оборонку, то варто бодай спробувати скоротити дедалі ширший розрив між тими, в кого є все потрібне (хоча, можливо, й не все, чого вони хочуть), і десятками тисяч громадян, які й далі мали погані житлові умови, поганий одяг, обмежений доступ до освіти, а часом навіть харчів.

Цей сегмент населення з гіркотою прозвали «другосортним Ізраїлем» — йдеться про євреїв, які прибули до нас у 1948, 1950 і 1951 роках із Ємену, Близького Сходу й Північної Африки. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х їхній рівень життя ще потребував суттєвого поліпшення. Звичайно, ми могли поплескувати одне одного по плечу, — мовляв, ми молодчини, бо з 1949 по 1970 рік збудували понад 400 тисяч одиниць соціального життя, а в країні не лишилося жодного поселення, навіть серед найізольованіших сіл, без школи, дитсадка, а в більшості випадків — і ясел. Але виправдана гордість за досягнення не перекреслювала прикрих фактів. У Ізраїлі існувала бідність — і водночас було багатство. Ані бідність, ані багатство не були колосальними, але вони існували.

У ті часи, та й зараз, були євреї, які мешкали по десятеро у двокімнатному домі, а їхні діти кидали школу, хоча могли навчатися безкоштовно, чи ставали злочинцями, переважно через своє неблагополучне походження. Вони боялися назавжди залишитися упослідженими громадянами другого сорту й розглядали всіх новіших іммігрантів як загрозу власному становищу. А є й ізраїльтяни (хоча таких небагато), які живуть у відносній розкоші, їздять на великих автівках, влаштовують пишні прийоми, вдягаються відповідно до останнього писку моди й ведуть спосіб життя, імпортований з-за кордону і відірваний від нашого реального економічного стану чи обставин життя в країні. Поміж цими групами лежала маса кваліфікованих робітників і білих комірців, які жили від зарплати до зарплати, не могли підтримувати належного, нехай навіть дуже скромного рівня життя на одну зарплату й десятиліттями подавали шляхетний приклад самодисципліни, патріотизму й жертовності, але водночас влаштовували страйки й уперто наполягали, аби щоразу, як підвищують мінімальну зарплату, надбавки отримували й усі інші, аж до самої верхівки.

Саме до цього прошарку намагалася достукатися і я, хоча не дуже успішно. Мене лякали зміни в настроях пересічних членів Гістадруту й ізраїльських робітників, зазвичай славних своїм здоровим глуздом, і я не могла й не хотіла про це мовчати. Я, як ніхто, вірила, що профспілки не лише мають право, а й просто-таки зобов’язані захищати права робітників і оголошувати страйк, коли перемовини затягуються, а їхні вимоги не задовольняють. Але домовленості потрібно виконувати, а не висувати одразу нові вимоги; той, хто не опустився на дно економічної драбини, мусить зрозуміти і прийняти той факт, що першими підвищення зарплати отримають саме ті, хто найбільше потребує. Принцип диференціації не вибито на камені. Я багато років боролася з ним у Гістадруті й готова була боротися знову, але десь потрібно було провести межу. Бачить Бог, ізраїльські лікарі, медсестри та вчителі не розкошували, але мали засобів до існування, натомість групи з найнижчою оплатою потребували підвищення, бо інакше просто втонули б в інфляції і високій вартості життя. Тут усе дуже просто.

А ще мені геть не імпонували страйки на підприємствах критичної інфраструктури, особливо коли країна перебуває у стані війни. Зайве пояснювати, як важко мені далося рішення заборонити страйк медичного персоналу, але це був єдиний спосіб гарантувати збереження життів, тож я зціпила зуби й пішла на цей крок. Я пояснювала народу:

— Уряд не може зробити всього одночасно. Ми не можемо змахнути чарівною паличкою й задовольнити всі вимоги: знищити бідність, не підвищивши податків, виграти війну, інтегрувати іммігрантів, розбудувати економіку і всім належно платити. Жоден уряд не може зробити цього всього одночасно.

І питання стояло не тільки у грошах. Соціальну рівність самими тільки матеріальними ресурсами не забезпечиш. Щоб знищити бідність і її наслідки, потрібно два партнери, однаково готові йти назустріч, і я говорила про це відверто:

— По-перше, ті з нас, хто живе в бідності, не мусять дозволяти собі перетворюватися на пасивний об’єкт чиєїсь благочинності. Потрібно докласти зусиль самим. А краще облаштовані, заможніші прошарки населення мусять приєднатися до широкого волонтерського руху, націленого на соціальну інтеграцію. Розрив між тими, в кого є освіта, і тими, в кого нема, майже такий само великий і трагічний, як розрив між економічно забезпеченими й незабезпеченими прошарками.

Прогрес відбувався, але недостатньо швидко. Я сформувала прем’єрський комітет із проблем молоді з неблагополучних сімей. До нього ввійшли видатні педагоги, психологи, лікарі, соцробітники та інші спеціалісти, які працювали на добровільних засадах. Я сподівалася, що вони впораються за кілька місяців, але насправді робота зайняла два роки, зате багато з їхніх рекомендацій ми почали втілювати в життя ще до офіційного оприлюднення. Коли доводилося піднімати ціну на основні продукти харчування, ми зменшували податки для груп із найнижчим доходом, а ще продовжували будувати соціальне житло. Я ж невпинно воювала за будівництво будинків під оренду, на які, за потреби, можна оформити субсидію. Ясна річ, все це доводилося робити або в розпал бойових дій, або протягом періодів тероризму, і нам завжди не вистачало часу і грошей навіть на найнагальніші внутрішні потреби, зокрема за це я не могла пробачити наших сусідів. Я знала, що в мирний час ми, може, й не збудували б ідеального суспільства, але хоча б наблизилися до цієї мрії. Але де ж той мир?

Ми навчилися протистояти терору, захищати наші літаки й пасажирів, перетворювати посольства на маленькі фортеці, патрулювати шкільні подвір’я й вулиці. Я йшла в похоронних процесіях і відвідувала згорьовані родини жертв арабського терору, і щоразу пишалася, що належу до нації, яка під цими ницими боягузливими ударами не каже: «Годі. З нас годі. Дайте терористам, що вони хочуть, бо ми так більше не можемо». Інші країни піддавалися на вимоги терористів, видавали їм літаки й випускали їх з-за ґратів. Закордонна преса й нові ліві називали їх «партизанами» чи «борцями за свободу», але для нас вони залишалися не героями, а злочинцями. Кожен похорон краяв мені серце, тож я не розуміла, в чому ж «заслуги» бандитів, які ховають вибухівку в супермаркетах чи автобусах; у чому «принади» священної війни, для якої треба вбити сімох старих євреїв у будинку для осіб похилого віку в Мюнхені. Мене буквально нудило, коли арабів, які вбили одинадцятьох ізраїльських спортсменів на Олімпіаді 1972 року, вже за шість тижнів випустили з в’язниці під спалахи фотоапаратів і переправили в Лівію. Арабські держави й далі постачали терористам гроші, зброю і підтримку, а тоді волали до небес, коли ми влаштовували наліт на базу терористів у Сирії чи Лівані, показуючи, що покладаємо відповідальність за терор на уряди цих держав.

Протягом п’яти років на посаді бували моменти, коли я радо втекла би світ за очі — не тому, що мені забракло сили, й не через шалений ритм життя, а передовсім тому, що стомлювалася весь час повторювати те саме знову і знову й топтатися на місці. А ще я стомилася вислуховувати про мої комплекси від людей, що нав’язували нам стратегії поведінки, в результаті яких Ізраїль опинився б у руках як не Садата, то Арафата. Вони хотіли, щоб я забула уроки минулого й переконала громадян Ізраїлю, що якщо в наш національний дім уже вривалися бандити, то треба покинути оселю й переїхати, а не встановити залізні ґрати на вікнах і міцніші замки на дверях. Ага, в мене комплекси. І з’явилися вони якщо не в Києві, то на Евіанській конференції 1938 року, а все, що сталося по тому, їх тільки посилювало. Навіть у самому Ізраїлі знаходилися люди, які заявляли, і то гучно, що уряд «недостатньо старається» знайти спільну мову з арабами, але не пропонували жодного нового варіанта.

Нечисленна, але дедалі голосистіша група постійно обурювалася такими рішеннями уряду, як, скажімо, дозволом певній кількості євреїв оселитися після Шестиденної війни в місті Хеврон на Західному березі Йордану (десь за 35 кілометрів на південь від Єрусалима). За юдейською традицією, там поховано біблійних патріархів, а ще саме це місто було столицею царя Давида, доки він не переніс столицю до Єрусалима.

Хрестоносці прогнали євреїв з Хеврона, але в османські часи певна кількість євреїв повернулася. Єврейська громада існувала там аж до страшної арабської різанини 1929 року, коли останні вцілілі полишили місто. Після 1948 року йорданці не дозволяли юдеям навіть помолитися у священній печері Махпела, на могилі патріархів, але Хеврон залишався для нас святинею.

На Песах 1968 року, коли місто вже перебувало під ізраїльським контролем, група молодих і войовничих ортодоксальних юдеїв заселилася в поліцейський відділок у Хевроні й залишилася там без дозволу, всупереч офіційній забороні селитися на Західному березі. Безперечно, вони поводилися неналежно й завдали шкоди «іміджу» Ізраїлю. Араби відразу здійняли галас про «єврейську анексацію» Хеврона, й думки ізраїльської громадськості розділилися. З одного боку, поселенці явно намагалися поставити ізраїльський уряд перед фактом і схилити до необдуманих рішень про майбутнє заселення Західного берега євреями. Я, звісно, засуджувала те, що вони взяли закон у свої руки, ніби жили на Дикому Заході, однак, з іншого боку, насправді йшлося не про їхні дії. Ні, насправді справа була значно серйозніша.

Я питала в колег: чи світ і наші «голуби миру» мають право вимагати, щоб єврейський уряд забороняв євреям селитися у будь-якому місці на землі? Ніхто не знав, що буде з Хевроном далі. Але припустімо, — казала я, — що колись ми з Божою ласкою таки підпишемо мирний договір із Йорданією й «повернемо» Хеврон. Чи це значитиме, що ми погодилися з довічною забороною євреям селитися в місті? Звичайно, жоден ізраїльський уряд не заборонить євреям селитися будь-де на Святій землі. І Хеврон — це не якесь-там базарне містечко, а дуже важливий центр для юдеїв.

Ми багато місяців дискутували, обговорювали й вивчали всі «за» і «проти» та нарешті у 1970 році дозволили збудувати обмежену кількість житлових комплексів для євреїв на околиці Хеврона, яку поселенці назвали «Кір’ят-Арба» (Місто чотирьох — друга назва Хеврона івритом), після чого буря стихла. Але з подальшими спробами заснувати нелегальні поселення розбиралися жорсткіше, хоча уряду і боляче було віддавати ізраїльським солдатам наказ виганяти євреїв із місць на Західному березі, де ті вирішили оселитися. Ми дозволяли євреям селитися в певних точках підконтрольних територій, але лише в тому разі, якщо поселення задовольняло політичні й воєнні потреби.

Купити книжку.