проза

Парад внутрішніх демонів: 5 прозових новинок від українських авторів

17.11.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

На Гелловін у північній Америці заведено декорувати будинки різноманітними страховиськами, а в Мексиці приблизно в той же час відзначають День мертвих, згадуючи померлих і підгодовуючи їх ритуальною їжею. 

По закінченні цих демонічних святкувань не зле згадати про побутових українських демонів – щоденні родинні кошмари та жахи, які живуть у замкнених стінах міських багатоповерхівок. Їх теж незле вшанувати літературним харчем – може, тоді не так дійматимуть у повсякденному житті. Тим паче, що цьогорічна українська література багата на такі сюжети.

Павло Матюша. Кокліко

Чернівці : Книги – ХХІ, 2020. – 304 с.

Час від часу на полицях сучукрліту виринають книжки про добряче забезпечену молодь, яка займається якоюсь дуже важливою, але від цього не менш туманною діяльністю. Вони ніяк не второпають, як опинилися в статусі дорослих і що їм із цим робити. Тож вони недбало гасають до далеких країн, прогулюються парижами, прагами та безладно споживають інші життєві смаколики. Мовляв, хіба не цьому нас вчили Ремарк із Гемінґвеєм? 

 

І хоч за формою це не найвдаліший спосіб описати ініціацію, трансформацію й народження з інертної особи Героя й Особистості, зате віддзеркалює реалії часу. Хіба сучасна молодь не намагається знайти себе в таких самих безладних сексуально-подорожньо-алкогольних пригодах? Саме такий пошук-становлення відбувається у дебютному романі Павла Матюши. 

 

Протягом усього роману герой «Кокліко» лишається безіменним, що цілком пасує його особистості – він подорослішав, але так і не пройшов своє становлення. Він не зацікавлений у жодній серйозній справі й доволі інертний. Серед списку його нереалізованих планів і обіцянок – допомогти другу з відкриттям пекарні «Кокліко» і вирішити свої стосунки з колишньою дівчиною Веронікою.

 

Герой не може змиритися з тим, що вона лежить у комі (а за її життя він не міг змиритися з тим, що вона успішніша за нього). Вероніка як сукуб з’являється його в мареннях про смерть, повторює, що він належить їй і всіляко домінує над героєм в його голові.

 

Але цією сплячою красунею перелік демонів головного героя не вичерпується. У нього непрості стосунки з мамою, яка дозволяє собі порпатися в усіх аспектах його життя (включно з брудною білизною), фантомний брат і держслужба (до якої в героя рівно нуль цікавості). Здається, що попри всю свою освіченість, дорослість і серйозну посаду, він не вирішує у власному житті абсолютно нічого. 

 

Такий інертний і психологічно хворобливий герой римується з психологією великого прошарку людей на час початку війни на Сході. Він ще не починав розбиратися в собі, відповідати за власні вчинки, він ще нічого не знає про себе. Тож ми спостерігаємо за його болісним становленням, яке має в романі «Кокліко» форму такого собі трипу – у сни, алкогольні стани, подорожні спогади. 

 

Попри цікаву тематику книжки, автору ще належить пошукати свою форму і повправлятися в стилі. Що є цілком нормальним процесом для всіх дебютантів.

 

Читайте також: Паризькі штуки, плинність і сплінність у поезії Павла Матюші

Марина Гримич. Юра

Київ : Нора-Друк, 2020. — 352 с.

Тогорічний роман Марини Гримич «Клавка», про життя й пригоди секретарки Спілки письменників УРСР, мав неабиякий успіх. І хоч поява сиквелів у сучасному українському літпроцесі – явище поодиноке, продовження «Клавки» хочеться окремо відзначити. 

 

Час дії нового роману – 1960-ті роки, час відлиги й дисидентів. Клавка на цей момент втратила свій флер наївності й навчилася гарно крутитись у видавничій сфері. Вона майстерно опанувала мову номенклатурних ритуалів і може просунути крізь лещатка цензури майже будь-який хороший роман. 60-ті – час нового покоління дітей Клавки та її партійних сусідів, проте знайома нам героїня та її амурні справи не пасуть задніх. І хоч в назву книжки винесене ім’я сина Клавки, вона не зовсім про нього. Здається, роман навмисне залишає постать героя як такого за дужками. Зрештою, діячів 60-их і без того задосить героїзують. 

 

Гримич окреслює всі знакові події 60-х, але залишає їх за кадром. Так, Клавка водила Юру на той самий показ «Тіней забутих предків» Параджанова, але це не стає якоюсь знаковою подією в житті персонажів. Лише епізодом. Всі важливі історичні події лишаються на периферії.

 

Вони доходять до героїв лише у захоплених чи знервованих оповідях їхніх друзів – як-от розповідь Рити про події у Чехословаччині 1968-го. Це дає змогу олюднити партверхівку і стерти межу між мучениками й героями. Збити німби дисидентам, стерти демонічні роги забезпеченій партверхівці. 

 

Власне, там де в нашій уяві мали відбуватися супергеройські сутички між партверхівкою, греко-католицькою церквою, галичанами та іншими, цього не відбуваються. Діти сильних світу цього збираються за слуханням бітлів і захищають неблагонадійних. Цензори говорять про людський бік цензури й пророкують, що прізвища їх самих одного дня теж накажуть замалювати. Відхід від правил зразкового громадянина СРСРу Юри є не його ідеологічною позицією, а швидше підлітковою зухвалістю і бунтом. Тож «Юра» – це про повернення людських облич катам і героям. 

 

Читайте також: Ніч, вино, Ірпінь: як пила і про що говорила українська інтелігенція 60-х

Поліна Кулакова. Усі їхні демони

Вінниця: Дім Химер, 2020. – 208 с.

Зерно зла, як і смерть Кощія у відомій казці, – це матрьошка. На острові є дуб, під дубом зарита скриня, в скрині заєць, в зайці качка… Ну, ви зрозуміли. Те саме відбувається з нещастями трилера Поліни Кулакової. Роман розкриває хірургічним скальпелем соціальні проблеми, викладаючи на стіл уражені органи, а заодно показує, як можна було цього не допустити.

 

Допоки Лесин тато не зник на Майдані, в родині все було добре. Але мама Лесі не витримує зникнення чоловіка й ховається на дні чарки й аб’юзивних стосунків із Вітьою. Далі не витримує брат Лесі, Дмитро. А слідом за ним і наймолодша героїня ланцюжка, Леся. Власне, демони – це її спосіб захиститися від дійсності. 

 

Цей текст цікавий більше з психологічного, ніж з художнього погляду.

 

Щоб захиститися від нестерпної дійсності, Леся, вигадує, що коли її мама і вітчим напиваються, в них вселяються демони. Реальність дівчинки викривляється, і ось вона розділяє дійсність на реальну й містичну.

 

Такого ж не може бути, що близькі люди Лесі не захищають її, а кривдять. Ні, то не вони, а злі демони. І демонів можна вигнати! Цей аспект книжки нагадує «Дім, в якому…» Маріам Петросян. Втеча дітьми від нестерпної дійсності у фантастичний світ – гарний матеріал для художнього опрацювання. Але для авторки цієї книжки було важливішим зосередитися на тому, як зло й нещастя породжують інше зло. 

Роксана Харчук. Подорож

Київ: Санченко: Електрокнига, 2020. – 320 с.

Центральний текст збірки «Подорож» – «Все про мого сина». В героїні повісті діагностують рак під час вагітності. Але щасливе одужання й народження сина на початку книжки аж ніяк не означає гепі-енд, навпаки. З цього починається мученицький шлях героїні. Її син стає дуже складною дитиною, а шлюб тріщить по швах і розвалюється. Щоб впоратися з дійсністю, героїня мислить себе мученицею. Вона гарує для своєї родини з почуття абсолютної релігійної любові й розповідає про всі свої хрестові походи во ім’я родинного добробуту. Її оточують такі собі заблудлі вівці – підліток-син б’є її, краде гроші, не ходить на навчання, колишній чоловік звинувачує в усьому її гени, а ще є мама із депресією та інші родичі. Тож героїня проносить через весь текст свій терновий вінець страждань, а її релігійність тільки підсилює емоційний рівень тексту.

 

Що ж, оповідачка і справді є мученицею. Тільки не тою з житійної прози, а тою, що носить в собі серйозні психологічні негаразди.

 

Вона і справді віддає всю себе задля блага родини й нічого не робить, щоб зробити щасливою себе. Її любов повільно вбиває її сина, а її благі настанови його ранять. Якби в сина було трошки цікавості до історії, він би міг слідом за Яном Гусом повторити своїй матері: «О, свята простота!». Бо ж це матір повільно підсмажує його у вогні своєї любові й своїх життєвих правил, а тоді повертає в руки батька, який з не менш благими намірами планує виховати з нього мужика і поламати його. 

 

Це сильний емоційний текст, який може відгукнутися багатьом читачам знайомими у пострадянському просторі обставинами й психологічними проблемами.  

Ксенія Фукс. 12 сезонів жінки

Чернівці : Книги – ХХІ, 2020. – 240 с.

Ринок дитячої літератури пропонує різноманітні історії жіночих досягнень і успіхів, історії для дівчатбунтарок, книжку про стосунки двох принцес із випробуваннями, але без усіляких принців, а також низку іншої літератури для проходження складних етапів. А як щодо дівчат, які вже виросли, добряче травмувалися і тепер ловлять на кожному кроці тригери?

 

Цю збірку хочеться відзначити тим, що її героїні не б’ються проти типових репрезентацій зла – мучителів народу, загарбників, маніяків та суперпоганців. Їх посунуло реальне, щоденне зло – психологічні травми, наслідки батьківської холодності та інші негаразди.

 

Героїні оповідань проходять кризові періоди і протистоять власним негативним емоціям, які псують життя не менш серйозно за зомбі-апокаліпсис.

 

Ксенія Фукс створила гарну галерею різних життєвих моментів із життя жінок. Родинне насилля, одержимість своєю фігурою, безладний секс, травма від розриву стосунків, одержимість своєю кар’єрою й впорядкованістю свого життя та інше. Водночас ці історії оголюють серцевину життя жінок – недостатня увага матері чи знецінення свого негативного досвіду. Дівчата із цих текстів не опрацьовували власні травми, применшували свої страждання і втрапляли в дуже складні психологічні ситуації. Але чи вдасться їм вийти з власних щоденних кошмарів?

 

Читайте також: Поезія часів карантину: нові збірки від Іздрика, Жадана та Малковича