Павло Коробчук: Україна — це те, що ми отримуємо від предків і передаємо нащадкам

Павло Коробчук — український письменник, військовослужбовець і публічний інтелектуал. Цього року він взяв участь у найбільш масштабній літературній події в Луцьку — V Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера». Спеціально до відкриття фестивалю Павло Коробчук виголосив вступну промову про спільність і пам’ять. Він наголошує, що «вся цілісність українця — в одному місці», а за своєю суттю спільність «там, де є відчуття української соціокультурної протяжності в часі, де є українська територія, де лунає українська мова».

Читомо публікує повний текст промови письменника.

Я маю казку!

Гриміло. Починалася гроза. Було вітряно і тривожно. Я сидів за селом під кущем серед величезного лугу і пас стадо корів. А навколо не було ні душі, і світ був такий стрімкий, грізний і неосяжний.

Було тривожно, проте я точно знав, що безпека — неподалік. Ось, переплисти на чайці через Стир, на горбку повернути за розваленою сусідньою хатою і прибігти до діда й бабусі — туди, де печуться пироги з цинамоном, де можна застрибнути під ковдру і солодко заснути на ясіку під найдрімучішу, найпотаємнішу казку, розказану бабусею.

Це спогад із дитинства, з років максимального втручання у Всесвіт. Ці прекрасні й загадкові часи, які є у пам’яті кожного з нас! Я ж не про себе, звісно, я про нас усіх. У когось такі спогади з Винників, у когось зі Старобільська, Виноградова, Миколаєва, Хмельницького, Сімферополя, Донецька, Львова, Одеси, Франика, Слобожанщини чи Закарпаття, Полісся чи Таврії, добре-добре, і з Києва теж).

З роками мій світ ширшав у дивний спосіб. Наприклад, виявилося, що в тій старій сусідній хаті народився і виріс письменник Валер’ян Поліщук.

Ще згодом я дізнався, що він був засуджений НКВД і розстріляний у Сандармоху разом із сотнями інших українських діячів в період «великого сталінського терору».

А нещодавно, кілька років тому бабуся розповіла, що мама Валер’яна Поліщука часто співала їй у дитинстві багато українських пісень і розказувала багато українських казок.

Моя бабуся розказувала мені казки, коли я був маленький, а моїй бабусі розказувала казки мама Валер’яна Поліщука, коли бабуся була маленька. Звісно, що і мамі Поліщука хтось у дитинстві розказував ті ж казки, але аж у дев’ятнадцятому столітті. І я точно знаю, що колись розказуватиму їх і своїм дітям.

Ось так усе й оприсутнюється.

Історії, культури проявляються тобі природним чином із дитинства, в той період вони просто приклеюються до тебе, як шматочки пирога до вуст. І вже з часом, з роками, десятиліттями, ми розуміємо, на якому глибокому, близькому, світлому, подекуди трагічному фундаменті вони передаються з вуст в уста і з покоління в покоління.

У кожного з нас у пам’яті є казки, історії, передані крізь тисячоліття. А до кожної з цих казок та історій є свої ключі осягнення, оприсутнення.

Часто ми навіть не усвідомлюємо походження тих чи інших елементів нашої культури — етимологій, ідіом, символів, образів. І як же прекрасно, коли сусідська розвалена хата набуває глибинного сенсу.

Ще, наприклад, місце, де ми в дитинстві купалися в Стиру, а він протікає і через мамине село, ми з пацанами знайшли сотні гільз і патронів. Там стояла кулеметна точка часів Другої світової.

А там, де ми побудували величезну халабуду на горбку і осягали підлітковий вік, тисячу років тому свій наглядовий пункт поставили варяги й русини на торгівельному шляху до Перемиля.

Там, де ми садили картоплю, тікали козаки після битви під Берестечком.

Там, де ми з дідом грабали сіно у скирти, були знайдені стоянки Черняхівської культури.

Ось і все. Вся цілісність українця — в одному місці. Нікуди можна не їздити, щоб її осягнути. Вся Україна тут.

Так само, як і у перерахованих мною вище містах і місцях, і у вашому рідному регіоні.

Кажу це впевнено, бо в Україні я був практично всюди. Наприклад, це речення я написав три тижні тому в Одесі. Це — два тижні тому в Харкові. А це — тиждень тому в Шостці. А вам їх читаю тут — у рідному Луцьку. І це лише місяць чергового пізнання нашої спільності.

І щоразу, коли мандрую Україною, я переконуюся, що всюди насправді так само, як у селі моєї бабусі. А в останні роки, як і тоді, в грозу — тривожно, але я точно знаю, що безпека — неподалік.

Отже, що таке наша спільність? Це там, де є відчуття української соціокультурної протяжності в часі, де є українська територія, де лунає українська мова.

Але мова — це лише вершечок, вишенька у найсмачнішому в світі, бо – бабусиному чи маминому пирозі. Тому що у нашій спільності є багато ознак, за якими ми впізнаємо одне одного. І зовсім не обов’язково мати всі ці ознаки, аби бути у спільності, як не обов’язково мати всі гроші, щоб вважатися багатим.

Ось лише кілька з них:
гідність, свобода, вітальність, життєдайність, стійкість, гумор, біль, культура, мова, географія, історія, військо, геополітика, інфопростір, судова система, валюта, економіка, кордони, бюджет, меми, герб, прапор, казки.

Накидав папірців з написами кожної ознаки у мішечок, дістав слово — а там написано — “спільність”. І так — на кожному нашому папірці.

Хоча, доста, це можна досліджувати й досліджувати. Ми ж не теоретики, ми люди.

Ми — спільні люди. Захочемо — виростемо зі скіфів, захочемо — з трипільців. Ніхто нам не може заборонити, звідки нам початися.

 

Україна — це те, що ми отримуємо від предків і передаємо нащадкам.

 

І це постійний процес, і він відбувається з нами просто в цю секунду.

із трави дзвенять голоси предків

із води шумлять майбутні покоління

із неба на нас дивляться загиблі побратими

а всередині нас —
ми з вами і з ними

одне цілісне

Це не просто один спогад із пам’яті. Це спогад, в якому можна відчути тисячоліття. 

Це не просто ваше життя. Це інструмент, який шукає спільників. 

Це не просто фестиваль. Це ті, хто світиться під кущем серед грози.

І війна як ще одна ознака спільності — це як холоднющий дощ у дитинстві, тільки у величезних, найтрагічніших масштабах. А бабусина хата і пироги — це як перемога. Найважливіше — знати, що перемога буде не колись. Вона Є постійно, передається з покоління в покоління, з вуст в уста.

Тож я точно знаю, що безпека — неподалік. Ось, переплисти на чайці через Стир, на горбку повернути за розваленою сусідньою хатою і прибігти до діда й бабусі — туди, де печуться пироги з цинамоном, де можна застрибнути під ковдру і солодко заснути на ясіку під найдрімучішу, найпотаємнішу казку, розказану бабусею.

Я маю казку.

Читайте також: Ія Ківа про поезію як оборону людяності

Фото: Володимир Хомич