Перемовчати, аби заговорити: Ліні Костенко 95 років

19 березня день народження святкує Ліна Костенко. Її присутність у літературі виформувала творчість не одного покоління письменників. Її історія — історія цілого покоління митців, які збунтувалися проти системи — уголос або показовою мовчанкою. Із вдячністю звертаємося до її постаті в знаковий день.

Епізод перший (насправді не перший)

із далеких і недобрих часів: рубіж 60-х–70-х минулого століття. У видавництві «Радянський письменник» має вийти збірка Ліни Костенко «Княжа гора». Вона вже у верстці, уже якось вдалося збалансувати загалом позитивні, навіть захоплені, рецензії Миколи Бажана та Леоніда Первомайського – із їхніми-таки застереженнями щодо «трагічності і розпачливості сучасного індивідуалізму» поетеси. Колись і Микола Зеров, і Сергій Єфремов вітали саме індивідуалізм поезій Лесі Українки – але в часи скандалу довкола «Княжої гори» самі їхні імена ніхто не вимовляв… Ті вірші, що їх радив зняти Бажан, і справді не могли з’явитися на світ у пам’ятний кадебістськими «покосами» 1972 рік. Ось цитата з одного, з «Балади моїх ночей». Ідеться про Дон Кіхота і про його вічне бажання допомогти:

…Стугнить земля. Ідуть великі юрми.

Ти думав – люди, глянув – барани!

Ти їм на поміч, лицар-недотепа.

Ти їх рятуєш, а вони у крик.

Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.

Не заважай іти їм на шашлик…

Новий директор видавництва обійняв посаду в розпал того скандалу зі  збіркою (яка була вже, пам’ятаємо, у верстці!). Він мав закріпитися на посаді, тож зайняв «правильну» позицію: гостро розкритикував ще не видану книжку. Спілка письменників відсторонилася, директор видавництва накатав доповідну до ЦК КПУ, і там уже були куди тяжчі звинувачення, аніж «індивідуалізм». Так «зарізали» ту збірку, як ще раніше «Зоряний інтеграл». Але були вже «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця» – і були вже віддані шанувальники, як-от я, вчорашня школярка. Відтоді все моє свідоме життя аж по сьогодні, даруйте за мимовільний патос, Ліна Костенко зі мною.

Лихого 1972 року вона подала до того ж видавництва роман у віршах «Маруся Чурай». То був, либонь, відчайдушний акт непокори. Книжка вийшла аж через сім років. Ще через вісім була відзначена Шевченківською премією.  

Епізод другий, чи просто наступний, вихоплений із пам’яті 

П’ятий Конгрес україністів відбувався в Чернівцях у 2002 році, Ліну Костенко увінчували почесним доктором Чернівецького університету. У якому вона колись училася, але дуже не довго, так що і біогафи не завважили, майже пішло в непам’ять, – а тоді згадали.

Хто був на тій церемонії в ошатному залі драмтеатру, напевно бачив: і мантія та була їй якась куца, і шапочка замала, і головне, що виглядало то символічно: саме тому, що така вона велична – багато з того, що відбувається, їй не по мірці.

Мені тоді навіяло ще давніший спогад: молода Михайлина Коцюбинська відвідала наш студентський науковий гурток на філфаці того ж таки Чернівецького університету, наступного дня ми з однокурсницею її проводжали. Рейс відкладався через погану погоду, і вона нам читала вірші із «Зоряного інтеграла», збірки Ліни Костенко, що  так і не вийшла: уже був набір, але його розсипали.

Дискурс мовчання вона зробила визивно промовистим, – як колись Володимир Свідзінський. Мовчання більш ніж у півтора десятки років: такий інтервал між збірками «Мандрівки серця» (1961) і «Над берегами вічної ріки» (1977)! Найдивовижніше в поетесі – її максимальна природність в усьому. Пам’ятаю, колись давно в статті про жіночу лірику я цитувала її кілька разів. А час був такий, що мені сказали: «Цитати хай уже залишаться, ім’я – не можна». Так воно й пішло у друк, і закінчувалося оцими «безіменними» рядками Ліни Костенко:

…Але поет природний як природа,

Од фальшу в нього слово заболить.

І це те, що вона підтвердила — а не тільки ствердила – усім своїм життям, поставою, кожним учинком. Я застала в Літературному інституті, де вчилася в аспірантурі, легенду про неї. А вже минув певний час, – тобто ще від перших кроків у літературі мала вона здатність лишати по собі невитравний слід.  Випало бути свідком суперечки двох старших уже викладачів, які її добре пам’ятали. Один перед тим викладав у Польщі, тоді такі випадки ще поодинокі були, але він так уже ревно проповідував там соцреалізм, що поляки посеред навчального року розірвали з ним контракт. Так от він казав: «да националистка она, вот и все». А другий, проректор-адміністратор, якось нітився й щулився, але все ж твердо заперечував: «нет, сударь, она настоящий поэт».

Читайте також: Із цитатами з віршів Ліни Костенко випустили серію хустин

Епізод третій

Той досвід тривалого мовчання, ті табу на ім’я, на професію – таке не може не накласти свій карб. Часом нарікали, що складно з нею спілкуватися, а хіба ж після всього може це бути інакше? Вона ж усіх нас бачить наскрізь, знає, що ми думали й говорили і тридцять, і сорок років тому. Пригадую, у Театральному інституті зверталися викладачі сценічної мови: підкажіть хороших поетів, чиї тексти варто давати студентам. Я називала першою Ліну Костенко.

І дуже добре пам’ятаю таку мізансцену: одна моя співрозмовниця здригнулася, друга відсахнулася, а третя мені потім наодинці порадила: «більше нікому такого не кажіть».

Уже згодом, як стало можна, то вони залюбки ті тексти брали.

Мені ж раз по раз у лекційному курсі (російської, до речі, літератури!) ставали в пригоді ті вірші. Якраз вийшла збірка «Неповторність», а треба було за якихось чотири години все про давню літературу розповісти, то мені допомагав цикл «Ікси історії». Ефект був дивовижний, бо це давало «на доторк» давню історію людям, які її дістали в дикій перверсії. Страшенно далекі образи, «згорнуті» й «замкнені» в літописах, раптом упритул наближалися – поезії давали «ключ» до давньої літератури, відмінної та своєрідної, розширювали «сектор свободи» в розумінні буття. А ще – це була протиотрута від тієї нехоті, майже ненависті до віршів, яку бідолашні діти виносили зі школи.

Епізод четвертий

«Маруся Чурай» на певний час стала книжкою, яку читали всі. Це була для багатьох спасенна література, бо була вона справжня – у часи, коли від такої, здавалося, уже мало що заціліло. Легендарна народна піснярка, уже багато разів оспівана, тут уперше постала на такому разючому тлі української історії з її драматизмом, героїкою, піднесеннями й падіннями. Доля героїні невіддільна від цієї заграви, історія її в переказі Ліни Костенко зроджує потужний емоційний відгук.

І трагічний стоїцизм Марусі Чурай – від її інтуїтивного розуміння відповідальності за свій пісенний дар.

«Це ж все життя стоятиме між нами, А з чого ж, Грицю, пісню я складу?» Такою постає і ромська поетеса Папуша з поеми «Циганська муза», котра — крізь усю неможливість реалізуватися, крізь усі забобони — до себе самої пробилася, котра так любила свій народ і так хотіла цю любов висловити — а народ її за те катував нерозумінням.

…Але ж, але ж, але ж! – Народ не вибирають.

І сам ти тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають, –

Ох, не тому, що він найкращій на землі!

Пригадується читання «Марусі Чурай» на Прип’яті, там, де потім настала зона, — коли по наметах стукав дощ… Усі, здається, на той час роман уже читали — і як же всі раділи цьому перечитанню! І коли найменші діти щось там трохи вовтузилися, то пес Брут на них тихенько гарчав: він ніби розумів, що діється щось важливе і воно має бути в повній тиші.

З лірикою Ліни Костенко мої ровесники дослівно виростали. Вона повертала світові первозданність, єднаючи при цьому радісний подив із нещадною тверезістю та прямотою. Ті вірші — і ніжні акварелі, і жорстка графіка, і той неповторний колорит старих майстрів, де фарби сяють крізь патину часу. Не цитую — не можна процитувати все, що живе в пам’яті, у душі, і не знаю, як віддати перевагу чомусь одному. Тепер люблю, як колись «Білу симфонію», ті стрімкі повернення в країну дитинства, те загострене й активне відчуття часу, заклопотаних бджіл, мураху, птахів із «далекого вирію». Й етичну силу тихих віршів про кохання, той цикл із «Неповторності», що зветься «Тихе сяйво над моєю долею»; тепер по-новому відчуваю ту гіркоту на денці навіть радісних поезій, котра є платою за звичку додумувати до кінця невтішні думки, ламати стереотипи і взагалі ставити крапки над «і». Люблю «Берестечко» і те, як воно потужно, до сліз, резонує із сьогоденням… Відкрила навмання:

…Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити – Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, – 

Така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

Останній час приніс щедрі дарунки: перевидана «Скіфська одіссея» (як ми колись читали її разом! – ми, дорослі, любили в ній щось своє, а діти своє), перевиданий «Бузиновий цар», книжка чарівних дитячих віршів, що вперше вийшла 1987 року. І є в серії «Українська поетична антологія» бузковий том, що зветься просто «ЛІНА». Маємо щастя і честь бути її сучасниками.

Читайте також: Сюрреалістка, захисниця упосліджених і чайлдфрі: Емма Андієвська в 10-ти фактах