Підкори свій Еверест: інколи потрібно здатися, щоб перемогти в майбутньому

Яловчак Т. Підкори свій Еверест. Як поразку перетворити на перемогу. – К.: Наш формат. – 144.

На що ви готові, щоб досягнути своєї мети? Тетяна Яловчак продала квартиру, щоб стати першою українкою, яка піднялася на Еверест. Ви дізнаєтеся, яка справжня ціна Евересту: що відбувається з тілом на висоті більш ніж 8000 м, як вижити 40 днів в експедиції за мінусових температур і не спати 72 години. Авторка з гумором розповідає про труднощі на своєму шляху, а також подає найголовніше правило підкорення вершини — залишитися живим.

У сьогоднішньому уривкові ви дізнаєтесь, чому за крок до перемоги вона не стала влаштовувати перегони з конкуренткою. Утім Тетяна не здалася і таки дійшла до вершини другою. А через рік стала першою українкою-рекордсменкою, яка підкорила найвищі точки всіх континентів.

Снідали повним складом дві наші групи. Абрамов оголосив, що попередньо погодне вікно випадає на 20, 21 і 22 травня, а це означає, що завтра, 15 травня, стартує на фінальний вихід до Вершини перша група. Друга виходить на день пізніше. Я слухала уважно, ані на секунду не сумніваючись, що виходжу завтра в першій групі, бо жодних інших варіантів бути не може. І ані гадки не мала, що буде зі мною через пів години, за добу й у найближчий тиждень — і як я з усім цим упораюся.

Народ почав розходитися, хтось іще допивав чай, хтось теревенив, а хтось просто дивився вдалину через панорамне вікно намету на гору. Я вже виходила, як мене зупинив Абрамов і запропонував поговорити. Зазвичай нічого хорошого такі моменти не віщують. Але тоді я відігнала цю думку від себе.

«Таню, завтра виходить перша група, як ти знаєш, але я подумав і вирішив, що тобі краще йти з другою. Так буде безпечно для всіх».

Тобто?! Що значить «для всіх»?! Я точно знаю, що Галай іде завтра, а я? А я — ні?!

«Як ти почуваєшся? — спитав Абрамов. — Зрозумій, я не хочу, щоб ви влаштовували гонку й бігли одна за одною. Це неприпустимо на висоті, і ми не знаємо, як поведеться мозок чи тіло. Може загинути вона, можеш загинути й ти. А можете й обидві. Не варто ризикувати. Я знаю, що таке жити зі смертю, а ти — зможеш? Якщо вона загине, ти із цим житимеш? У моїх експедиціях гинули люди, і я хотів усе покинути, але зрозумів, що прийдуть новачки і знову робитимуть ті самі помилки, втрачаючи життя. Будь ласка, повір мені. Тобі варто йти з другою групою, так буде безпечніше. Шансів, що Галай дійде, мало. Але невідомо, чи зможеш дійти ти сама. Нам не потрібен не виправданий ризик. Але вирішувати тобі. Як скажеш, так і буде. Подумай до завтра, час іще є».

Відповіла я, м’яко кажучи, не надто літературно. У перекладі це було приблизно: «Сашко, ти взагалі при тямі?! Як я можу йти в другій групі? А що я робитиму, якщо вона підніметься? Ти розумієш, що я продала квартиру, аби бути першою?! Я поставила на кін усе, у мене немає альтернативи! Я мушу стати першою! Ні, звісно, ні. Я виходжу завтра».

На що Абрамов знову відповів: «Як скажеш. Подумай до завтра, час є».

Розвінчання міфів про Еверест: Реальність і вигадка в романі «Пік» Роланда Сміта

Але що тут було думати? Відповідь була однозначна: я виходжу завтра в першій групі, і це не обговорюється.

У мені все просто клекотіло, коли я вибігла з намету. Якби в ньому були двері, я грюкнула би ними так, що луна розійшлася би по всіх Гімалаях.

Залізла у свій одомашнений намет, аби відволіктися, схопила книжку (Пітер Мейл «Ще один рік у Провансі»), але це не допомогло. Переживання просто захопили мій мозок. Що робити? Як правильно? Хто мені підкаже? А ніхто. Сама, Таню, сама вирішуй. Почала збирати рюкзак, у голові крутяться слова Абрамова: «Я знаю, що таке жити зі смертю. А ти — зможеш?». Жену їх від себе. Мені байдуже. Мені все одно, що з нею буде. Хай вона йде пізніше, а не я! Чому я маю поступатися? Я не хочу, я не звикла! Я маю бути першою!


 

Жодній людині я не зможу пояснити, яку образу й біль тоді відчувала. Загалом я дуже запальна, і якби вміла часом порахувати до тридцяти перед прийняттям рішення, багатьох проблем можна було б уникнути. Зараз я працюю над собою, а тоді зовсім не знала, що робити. Оскільки на висоті 5200 метрів є інтернет, то я подзвонила мамі, сказала, що в мене все добре, просто кілька днів буду поза зв’язком, попросила її, аби вона знала: усе буде якнайкраще.

А коли завершила розмову, замислилася: якщо я загину в цій гонитві, кому буде легше?

Читайте історію вченого-океанографа Слави Курилова, який  наважився на відчайдушну втечу з борта совєтського круїзного лайнера і переплив океан

Життя таке прекрасне, удома зараз усе квітне, таке гарне й ароматне — травень. А в нас тут каміння, сніг і лід, хіба лише в банному наметі травинка проросла. Вона єдина тішить, і як їй вдалося тут утриматися, у цій холодній пустелі? Це не моя територія, я тут лише гість, я не хочу зоставатися тут навічно. Лишилося зовсім трохи, якийсь тиждень, — і я зійду на Вершину. Права на помилку в мене немає.

Так у скаженій розмові із самою собою і внутрішній боротьбі я провела вечір, аж поки згадала, як Сергій Ковальов перед вильотом порадив: «Таню, раптом що — слухай Абрамова й роби так, як він каже. Інших варіантів немає».

Пішла прогулятися на кладовище альпіністів, розглядаючи таблички загиблим, думала: а чи варта Вершина такої жертви, як людське життя?

Усі ці люди колись були дуже замотивовані й цілеспрямовані. Це добре, що я туди пішла. Таке враження, що думки стали на місце, мозок і емоції порозумілися. І я прийняла рішення: піду з другою групою. Буде, як буде.


 

Можливо, вас зацікавить рецензія на книжку Янна Мартеля «Життя Пі»