Підліткова дружба та перша закоханість у книжці «Коли я вирощу крила» Саші Войцехівської

Події підліткового фентезі «Коли я вирощу крила» Саші Войцехівської розгортаються в останні дні грудня — саме тоді, коли книжка вийшла друком у Видавництві Юлії Сливки. Це історія з присвятою подрузі Лері Щиголь, яка і є головною чотирнадцятирічною героїнею тієї (не)реальності, яку авторка для неї створила й у яку, схоже, щиро вірить сама.

Оповідь присвячена дружбі, яка ніколи не минає, підлітковій закоханості, сепарації з мамою, особистому вибору і про те, що, можливо, у житті кожного є Лера Щиголь.

Візуально оформила видання Оксана Драчковська, упʼяте фіналістка міжнародної виставки ілюстраторів у Болоньї.

Читомо публікує уривок повісті, який надало видавництва Юлії Сливки.

Пагорби снів

«…Не встигла я подумати про маму, як пагорби виразно вкрилися ще густішим туманом. Я почала відганяти його руками, але він і не думав затримуватися на довго. Вже за мить розчинився. Разом із ним зникли й пагорби, і вся Янглія. Я кинулася до стіни, яка постала переді мною нізвідки. Штовхала її, аж поки не збагнула, що стою у нашій з мамою вітальні.

Я обтерла кросівку об пухнастий сірий килим. Сіла, щоб у темряві краще розгледіти, чи з’явилися на ньому сліди бруду.

— Ага, розмріялася! — кинула чистесенькому.

Хтось зітхнув із дивана, і я рвучко підвелася. Світла від лампочок на телевізорі, ноуті й роутері було достатньо, щоб бачити, але я все одно не могла повірити. Підійшла ближче й нахилилася так низько, ніби перевіряла її дихання.

— Ма… Чому ти спиш у вітальні, а не у своїй спальні?

Мені було байдуже чому, але я, не зволікаючи, пішла перевірити її спальню. 

— Тут спить зараз бабуся, так? — припускала, не чекаючи відповіді — просто чекаючи, поки очі звикнуть до ще густішої темряви. — Ти просто звільнила їй кімнату з гарним ліжком, так? Щоб у неї не боліла спина на дивані. Точно!

Я втупилася у порожнє ліжко. Не зводила з нього погляду, сподіваючись, що от-от на ньому хтось з’явиться. Вмовляла себе, що у темряві все проявляється не одразу, ніби на поляроїді. Вигадувала причини й далі стовбичити у маминій спальні.

Лише страх, що все це може раптово зникнути, змусив мене повернутися до вітальні. Щоб заспокоїтися, розглядала знайому кімнату. Перечепилася через крісло й ледве не впала.

— Навіщо мама підсунула його до ліжка? Для кого тут цей стілець поставили взагалі?

У квартирі було ідеально чисто. Усе лежало на своїх місцях. Якийсь аж надмірний порядок. Ніби тут тільки те й робили, що прибирали. Від цього квартира була мені чужою. Занадто штучною, наче тут ніхто й не жив. Мов це був лише музейний експонат. Щось на кшталт «квартири землян» у міжгалактичному музеї.

— Мам, я…

Вона навіть не розклала диван, ніби зовсім не збиралася тут спати. Скрутилася, підтискаючи під себе коліна. Зібране у хвіст волосся пасмами втікало з-під заколки. Вкривало її дбайливіше за тоненьку ковдру.

Поряд із нею на тумбочці стояли пігулки, які вона приймала, коли не могла спати. Мої фотографії витіснили з полички за склом усі статуетки, навіть мамину улюблену з Хорватії. Тепер там жила лише я. На кутику найбільшої рамки — чорна широка стрічка. Я скривилася й перевела погляд на маму.

Я ніби вперше бачила, як вона спить. Уві сні мама мала ще більше бабусиних рис обличчя. Вона зітхнула й витягнула руку у мій бік.

— Мамо.

Я поклала свою руку зверху, але не відчула дотику. Тоді стала на коліна й опустила голову на її розкриту долоню. Заплющила очі й згадала, як часто вона гладила моє волосся. Як своїми довгими гарними пальцями, мов гребінцем, розправляла мої недокучері, поки водій віз нас у ресторан на вечерю. Як цілувала мене в маківку й затримувалася на мить. Казала, що так перевіряє, чи я не гаряча.

Мама відвернулася обличчям до стіни. Я пішла до своєї кімнати, але двері були зачиненими. Ніби до підземелля з монстром. Ангели можуть проходити крізь усе, але я не хотіла бути ангелом у нашій з мамою квартирі.

Почула мамин стогін і забігла назад у вітальню. Мама знову перевернулася на інший бік. Нога повільно сповзала з дивана, і я підхопилася, щоб зловити її. Коли та перехилилася надто сильно, мама зітхнула. Я побачила, що в неї розплющуються очі.

— Ма! — вже голосніше крикнула я, дихаючи так нерівно, ніби мене щойно вдарили в груди.

І все зникло. І повернулися пагорби.

Не знаю, скільки часу минуло, але навколо стало ще темніше, а нічні запахи та звуки змінились на передранкові. Я не ворушилася. Ніби сиділа на концерті й чекала продовження. Подумки кликала маму на біс.

— Як же це працює? Як я це зробила? — шепотіла, метушливо роздивляючись ближчі до мене пагорби й галявину між ними.

Знову сіла на те саме місце. Крутилася, відкидалася назад, лягала на живіт, на спину й на обидва боки, але ніщо не працювало.

— Мамо, повернися. Я залишуся з тобою, чуєш? Буду дивитися на тебе, хочу знати про тебе геть усе! — молила вголос, але мама не з’явилася…»

Купити книжку можна на сайті видавництва.