Пішла з життя Валентина Попелюх — дружина Василя Стуса

5-го березня, на 84-му році життя, померла Валентина Попелюх, дружина українського поета-класика Василя Стуса. Про це повідомила письменниця Тетяна Стус.

«Валічка, я щаслива, що ми торкалися життями одна одну. І що провели поруч жаскі дні кінця лютого – початку березня, коли Душа Твоя так ніжно прощалася з цим виміром…. Люблю безмежно. Дякую, Господи, що дав мені шанс встигнути Тобі це сказати, мила моя», — написала Таня Стус.

Валентина Попелюх народилася 19 червня 1938 і одружилася з Василем Стусом у 1965 році. У 1966-му в них народився син Дмитро – письменник, літературознавець, директор Національного музею Тараса Шевченка у Києві.

Разом із сином Дмитром вона була відповідальною за передачу більшості рукописів свого чоловіка до Інституту літератури ім. Шевченка після здобуття незалежності України у 1991 році. Попелюх працювала як інженер на авіабудівельному заводі Антонова.

В інтерв’ю Надії Кир’ян для видання «Слово Просвіти» Валентина попелюх розповіла, як познайомилася зі Стусом: «Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось — раз! — опустив руку на моє плече — і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся — ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся — стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку».

Також Валентина Попелюх зазначила, що не знала, що Василь Стус поет: «Зустрічалися майже рік. Вірші почав читати через деякий час після знайомства. Спочатку Пастернака, то був період його захоплення цим поетом. Потім присвятив вірш мені, тоді зізнався. До речі, цього вірша у книжках не знаходжу».

Валентина розповідає, що сперечалася з Василем здебільшого з приводу виховання сина, бо Стус дотримувався, на її думку, «крайніх» поглядів – вважав, що його син повинен бути таким, як і він, особливо це посилилися, коли дисидент повернувся з таборів.

«У ті жахливі дні Дмитрик якраз був у війську під Москвою, в “стройбаті”, я дуже хвилювалася і поїхала до нього. Ночувала у якійсь хаті з тарганами. Наступного дня (саме на початку вересня) прийшла до сина — і сидимо як укопані, не можемо ні про що говорити. Якесь дивне відчуття порожнечі: ні він мені нічого не каже, ні я йому. Потім кажу: “Знаєш, Дмитрику, я, мабуть, поїду додому”. Хоч могла ще день побути, однак поїхала. Приїжджаю, а там телеграма: “Ваш чоловік помер”, – згадує Попелюх. – Я в розпачі. Подзвонила до Євгена Пронюка. Даю телеграму: “Я виїжджаю”. Замовила труну, квитки. Узяла Риту Довгань і сестру. Заїхали дорогою по Дмитрика, його відпустили з армії. Приїхали. Викликає мене начальник і каже: “Ми вже поховали! Можемо Вас відвезти на цвинтар”».

19 листопада 1989 року тіло перепоховали на Байковому цвинтарі. Вшанувати Василя прийшли майже 100 тисяч людей. Валентина Попелюх розповідає, що влада довго не хотіла віддавати труну, посилаючись то на карантин, то на якісь інші причини. Тіло поета допомагали забирати друзі, родичі, письменники: «Робили все друзі самі: викопували, перевозили… Молоді були, сподівалися на краще. Тепер можна було б добре жити, вільніше. Якби всі зрозуміли, що потрібно чесно працювати для України, мали б гідне життя».

Читайте також: Що більше, дужче любиш – то розумнішаєш: з листів Василя Стуса до сина

Фото: Тетяна Стус