Порахунки з радянським минулим у трилері «Спадок на кістках»

Минуле українського народу встелене жертвами геноциду і великих трагедій. Голодомор, Великий терор, репресії, депортації — ті історичні події радянського часу, про які відомо переважній більшості українських громадян. У літературних творах ці масові злочини теж певною мірою висвітлені. Інша річ — трагедії меншого масштабу. Страта кількох тисяч осіб десь на віддалі від великих міст — це для нас, українців, подія, знана загалом лише локально. Салінська трагедія — одна з таких. До неї привертає увагу Юлія Чернінька у романі «Спадок на кістках» — містичному трилері, в якому теперішнє пов’язане зі скоєним у період Другої світової війни жахливим злочином радянської влади.

Міст понад часом

Центральним образом книжки, завдяки якому події вісімдесятирічної давнини оприсутнюються у наш час, виступає художнє полотно — триптих «Пороги вічности» живописця Роланда Свенціцького. (Прізвище художника, очевидно, вибрано як знак пошани до Іларіона Свенціцького — мистецтвознавця, славіста, довголітнього директора Національного музею у Львові. На цій посаді, опікуючись культурними надбаннями, він пережив дві світові війни. Його постать можна вважати символом живучости української культури. «Музей Свенціцького» — фраза, яка трапляється на сторінках роману, — звучить цілком природно, так ніби йдеться про Національний музей, хоча насправді йдеться про фіктивний музей художника Роланда Свенціцького в Америці.) Авторка роману застосовує мотив містичного зв’язку між видивами на картині художника та клієнтурою психоневрологічного санаторію в містечку Добромиль на Львівщині, територія якого є місцем масових страт: у червні 1941 року совєти тут розстрілювали людей, трупи та ще живі тіла скидали у стометрову соляну шахту. Зв’язок між картиною і цим санаторієм зауважує персонаж, на ім’я Маркіян Вишневецький — тележурналіст й експерт-мистецтвознавець. Він — єдиний чоловічий персонаж, що розкривається на сторінках книжки, втілення раціональности серед романної жіночої галереї. Те, що ключове у романі спостереження про цей загадковий зв’язок походить від нього, агностика (так він сам себе називає), має дещо врівноважувати містичну стихію сюжету.

Чернінька Ю. Спадок на кістках: Роман. — Львів: ВСЛ, 2024. — 232 с.

У сприйнятті Маркіяна та низки інших дійових осіб роману образи персонажів триптиха трансформуються у їхніх знайомих, між якими є одна спільність, що стосується походження: усі вони нащадки «асвабадітєлєй» — червоноармійців і працівників радянських спецслужб, залучених до окупації Галичини 1939 року.

Виявляється, що довкола Маркіяна — самі потомки асвабадітєлєй. Маркіян же навпаки походить з репресованої родини, його дідусь чудом врятувався, а дідусеві батьки та сестра стали жертвами Салінської трагедії.

Та сестра, убита ще дитиною, згадується у книжці, здається, лише один раз, проте акустичне відлуння її образу проходить упродовж всього роману. То з нею і тільки з нею спілкується Юля — наймолодша представниця нащадків радянських окупантів, яка живе у світі своєї уяви. У розв’язці сюжету авторка знаходить спосіб, як позбутися цього привида і дати йому нове життя, вже не примарне, а цілковито реальне. Перфектна розв’язка, з нею історична і любовна сюжетні лінії сягають свого логічного завершення. 

Читайте також: Воїн і війна: сучасна художня комбатантська проза

Чистилище

Назва книжки «Спадок на кістках» влучно відображає центральну ідею твору, що її можна сформулювати як неприйняття нащадками осіб, які скоїли політичні злочини, батьківського спадку і примирення нащадків антагоністичних таборів (жертв і катів). Злочини минулого повинні бути розкритими та морально засудженими, діти-онуки злочинців проходять певну еволюцію, внутрішнє очищення, в процесі якого звільняються від відповідальности за поведінку своїх предків. Інший шлях — використання ними ж місць пам’яти як зони комфорту — прирівнюється до зневажання пам’яти про злочин і викликає спалах покарання, як це і сталося в одному з передостанніх розділів роману. Видива на триптиху, вважаймо, були передбаченням такого очисного вогню.

Моделі

Належно продуманими, на мій погляд, є і моделі поведінки жінок чотирьох поколінь, предок яких брав участь у масовій страті невинних людей. Найбільш політично підкована серед персонажок — Софія Семенівна, найстарша з них, донька того самого енкаведиста. Це той випадок, коли діти, немов спокутуючи гріхи батьків-окупантів, стають найбільшими патріотами і приходять до ідеології націоналізму. У випадку Софії Семенівни поштовхом до цього стали не лише її політичні погляди, а й сімейна ситуація. Образ пані Софії сприймається без жодної ідеалізації, її патріотизм видається демонстративним, виходить із бажання заперечення. Думаю, що саме з останнім пов’язаний той факт, що при заміжжі жінка чомусь не перейшла на чоловікове прізвище, а зберегла батькове, але при цьому його дерусифікувала. В її мовленні можна зауважити певний потяг до деконструювання радянської спадщини: з метою схвалення процесу дерадянізації вона вживає радянське кліше «правильним шляхом крокуєш». На відомому плакаті часів СРСР ця фраза, написана російською мовою, приписувалася вождеві пролетаріату. 

Донька пані Софії Вероніка — аполітична, не намагається зрозуміти свою матір. З якогось часу вона опікується нею, при цьому вважаючи себе найважливішою фігурою у домі, яка за все відповідальна і якій усі мають бути вдячними. Цікаво, що її матеріальним фундаментом є спадок. Вдова рекетира, вона десятиліттями живе з його прибутків, а згодом розраховує і на спадок предків. Її меркантильні інтереси заважають мені уявляти її в ролі інструкторки з йоги, бодай онлайнової (просто досі не мав справи з такими). Та все ж — саме вона, Вероніка, формулює заголовну тезу трилера — «Спадок на кістках», — а це значить, що вона приходить до усвідомлення того, що багатство, яке їй дісталося, отримане злочинним шляхом. Насамкінець вона вдається до відчайдушного протестного вчинку. Неоднозначного, як і образ Вероніки загалом, та в будь-якому разі це вияв того, що й у її ієрархії цінностей доля матері важливіша за цінності матеріальні. Складність образу Вероніки проявляється й у її стосунках з донькою Яною та Маркіяном.

Опора й опір

Пропустимо характеристику Яни — вона хоч і в центрі всього сюжету, без неї нічого б не відбулося, та як персонажка не дуже колоритна, — і спробуймо підсумувати. На прикладі образів Вероніки, її матері Софії та її онучки Юлі Юля Чернінька показує вплив історичного минулого на ментальність особистости, хапання за нього і його відштовхування, пошук опори в минулому та опір перед його диктатом. І в цьому, безумовно, актуальність роману «Спадок на кістках» у наш час, коли триває війна за визволення українського народу від минулого, нав’язаного злочинною системою північно-східного сусіда, проти якого борються нащадки не лише бандерівців, а й колишніх радянських кадрових офіцерів. Роман Юлі Чернінької має великі шанси зацікавити тих читачів, які шукають в художніх творах історичних подій, сюжету, що інтригує та містики.

Купити книжку

Читайте також: Син загинув на війні. Горе та гордість у книжці «Лемберґ: мамцю, ну не плач»