Максим Бутченко. После огня

Чи уявляли ви, як звучить космос? Певно, ви спершу подумаєте про «Space Oddity» Девіда Бові. А може, кожної миті Всесвіт розширюється звуками «Блакитного Дунаю» Штрауса?
2084 рік, людство досі спостерігає в телескопи за Марсом – у надії, що одного дня таки пощастить висадитися на поверхні червоної планети і вдихнути на повні груди кисень чужої атмосфери. У відповідь на оптимістичний запит земної цивілізації у скронях гупає кров – так звучить порожнеча, глибини й виміри якої досліджує у своїх оповіданнях Сергій Рибницький. Його герої блукають вулицями Вінниці, поверхнею Марса, губляться між кільцями Сатурна та на периферії української залізниці, щоразу виринаючи з химернішої й небезпечнішої пригоди – або ні (не виринаючи). Бо коли прокручувати реальність у зворотному напрямку, Хепі Енд може стати катастрофою космічних масштабів. Ви коли-небудь слухали «Місячну сонату» навспак?
Ground control to Major Tom – подорож от-от почнеться.

«Місцева психлікарня знайшла прихисток у колишньому гуртожитку технічного університету нашого міста. Дивно. Ще студентом, коли навчався на радіофакультеті, я жив у цьому гуртожитку, ще й як жив. Політех (як називали навчальний заклад мешканці міста) кілька років тому потрапив «під каток» реформ, і левову частку приміщень віддали в оренду фірмам і в користування іншим організаціям. Один із навчальних корпусів «окупувала» обласна податкова, а інший — державний реєстр нерухомості вкупі з місцевим ЖЕКом, які безсоромно стирали історію сезонними чергами громадян. Мій рідний гуртожиток на чотири поверхи став божевільнею із заґратованими вікнами. Із цих вікон на мене дивилися такі ж заґратовані лиця. Це навіяло мені дуже давні спогади, і я злякався їхньої сили. Тієї сили, що раптом могла мене виказати, якщо я хоча б затремтів від невловимого відчуття космічного жалю. «Політех…» — тихо і зловісно мовили жителі міста, маючи на увазі саме божевільню, а не навчальний заклад. «Політех…»