«Проводити роботу з мистецтва любові». Видавці й літературознавці про те, яким має бути перевидання

Український книжковий ринок упродовж останніх кількох років заполонили перевидання класичних творів. З останніх помітних спроб — серія «Неканонічний канон» від видавництва «Віхола» й інші подібні серії української класики в низки інших українських видавництв (Vivat, Pabulum, РМ та багато інших). Утім, текстами XIX-початку XX століття тенденція не обмежується. З тих видань, що нещодавно здобули популярність й активне обговорення, — жіночий альманах «Перший вінок» від Creative Women Publishing і збірка творів Ганса Крістіана Андерсена 1873 року в перекладі Михайла Старицького від Osnovy Publishing.

Кількість видавництв, що зацікавлені у перевиданнях, породжує таку ж кількість різних підходів до роботи із текстом: хтось вважає за необхідне роботу з архівами, хтось не уявляє книжки без передмови й приміток, хтось керується авторською волею, хтось зважає на рукопис, а хтось — на інше прижиттєве видання. Запитуємо в літературознавців і видавців про те, яким, на їхню думку, має бути правильний підхід до таких перевидань.

В’ячеслав Левицький

Літературознавець, поет, перекладач, один із упорядників книжок серії «Vivat класика».

Якісне видання має найповніше відображати творчу волю письменника з усіма її перипетіями. 

По-перше, це потребує уваги до змін у тексті, які могли мати далеко не лише ідеологічні причини. Кожен письменник і кожна письменниця прагне досконалості, отже, часом доопрацьовує твори. Якщо Іван Малкович у роки Незалежності радше реконструює первісні варіанти власних віршів 1980-х, відкидаючи заполітизовані редакторські втручання, то Юрій Андрухович нерідко огранює свою тогочасну поезію, шукаючи найкраще втілення давніших задумів. 

По-друге, крім цензурних втручань, варто враховувати й ознаки самоцензури. Наприклад, Юрій Яновський у чернетці «Чотирьох шабель» сам викреслив колоритний пасаж про росіян – крадіїв словʼянської історії, бо, на думку Мирослави Гнатюк, усвідомлював: таке не пропустять у друк. 

По-третє, дата виникнення певної версії твору – досить відносний показник. Скажімо, я нарахував девʼять варіантів поезофільму Михайля Семенка «Весна». Футурист оприлюднював їх від 1919 до 1936 року, і найвиразнішим у художньому розумінні варто вважати варіант початку 1930-х, тобто хронологічно зовсім не перший, але й не останній. Рукопис твору, на жаль, не зберігся, однак і публікації дають змогу скласти достатнє уявлення про рух тексту… Щоб дійти таких висновків, потрібно подаватись у літературознавчі пригоди. Дуже хотілося б, щоб видавці частіше благословляли на них упорядників і укладниць, кураторів та кураторок, редакторську команду загалом. 

Для перевидання слід обирати нецензуровану версію твору чи принаймні найменше позначену насаджуванням ідеологем. Фрагменти, які на різних етапах роботи над текстом вилучалися чи додавались, і є важливими для художнього світу, доцільно вміщувати до окремого розділу з іншими редакціями та варіантами. Примітки щодо цензорських правок, звичайно, також можуть бути доречними, утім, я б охочіше присвячував огляду цензурної історії вступне слово чи післямову. 

Видавництво має дбати про мистецтво любові. Безперечно, для початку не забуваймо: міксування різних редакцій і варіантів (сторінка з першодруку, два абзаци з рукопису, пʼять речень із журнальної прижиттєвої публікації, три сторінки – з посмертної книжкової тощо, і все поспіль) є забороненим прийомом. Це таке ж калічення тексту, як і цензура.

Слід розв’язати питання про засади орфографії, згідно з якими перевидається класичний твір. До речі, у нас їм зазвичай присвячують кілька речень у післямові, а от, приміром, у виданні міжвоєнних поетичних збірок Юзефа Лободовського (Варшава: Фундація графа Августа Цешковського, 2023) – понад 20 сторінок. Далі будь-який сценарій неможливий без великої любові до письменників, їхніх творів і своєї професії. Справді, що мене надихає як одного з упорядників у серії «Vivat класика» — це командна робота й невичерпна ретельність кожного та кожної, хто працює над виданнями. Буквально від кураторки проєктів Ярини Цимбал, яка вимогливо й доброзичливо стежить за всім процесом, до сканувальниці, що може поділитися дуже слушним, новаторським текстологічним спостереженням. 

Крім того, потрібно розважливо ставитися до пошуків джерела, на якому ґрунтуватиметься видання. Якщо у вихідних даних книжки Ніни Бічуї «Дрогобицький звіздар» (серія «Неканонічний канон» видавництва «Віхола») зазначено, що всі тексти для публікації надала авторка, можна почуватися спокійно. Письменниця явно не запропонує варіанти, котрі їй зіпсувала радянська редактура. Тож допомога самих літераторів чи їхніх родин, удавання до приватних архівів бувають не менш цінними, ніж походи до архівів державних. 

Передмова чи післямова не обов’язкова, але вона додає відчуття того, що класичний твір повертається огорнутим теплом чиєїсь читацької небайдужості; що це не якесь літературне потерча.

Якщо висловлюватися менш образно, то добротний супровідний текст завжди є стимулом до глибшої рефлексії. Ну, і зауважмо: на щастя, українські літературознавці та літературознавиці стають медійними особами. Їхні голоси нарешті цікаві для широких кіл, причому тренд у самому дослідницькому середовищі – розповідати про нове дохідливо. Звісно, роль передмови чи післямови в книжці, яку підготовано без належної пошани до текстології, дуже символічна. Однак мене тішить думка про те, що нові видання класики дедалі більше нагадують авторські проєкти. У них творець передмови, зі спритністю Жана Паспарту, Сатурніна й Дживса, підіграючи письменникові, має шанс зберегти реноме, харизму й унікальний ракурс.

Гадаю, нам не завадило б розгортати практику з такими проєктами, ба навіть поширювати її на інших публічних інтелектуалів і митців (не лише професійних філологів, зате вдумливих читачів та читачок). Один з орієнтирів для мене – серія «поети у квадраті» польського Державного видавничого інституту (PIW). У ній сучасні лірики впорядковують томики вибраного своїх попередників, складаючи есей про доробки відповідних класиків. Ми мали схожі прецеденти (прекрасна антологія «Українська авангардна поезія (1910–1930-ті роки)» Олега Коцарева та Юлії Стахівської; залучення митців до написання післямов у серії «Подарункова класика» «Віхоли»).

Утім, хіба не цікаво було б прочитати, скажімо, збірку Миколи Вінграновського в упорядкуванні Дмитра Лазуткіна й кілька книжок філософської прози зі вступними статтями Антоніо Лукіча та Олександри Матвійчук?..

У цілому підхід до перевидання книжки має бути сміливим і креативним, а водночас фаховим у вивченні ринку й розумінні принципів роботи з текстом. Уже закінчився період, коли ні дня не минало без оголошення про чергову публікацію «Тигроловів» Івана Багряного. Помітно, як видавці (іноді вдало, інколи незграбно) поспішають випередити конкурентів у перевідкритті певного імені. Якби це стосувалося не лише художньої прози, а ще й класичних поезії, нонфікшну та зростання попиту на них, було б узагалі чудово… Наприклад, я мрію побачити на книжкових полицях нові видання лірики Тамари Коломієць і Володимира Лучука. Архіви, у тому числі родинні, й попередні публікації цих поетів, здається, лише чекають на діяльного видавця. Такі книжки не тільки пасували б теперішньому сплескові зацікавлення культурою 1960-х, а й посилили б його.  

Не можу не сказати: ще недавно я іронізував над обсягом своїх коментарів до «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича, однак у наш літпроцес реально проривається привид Василя Хрисанфовича Комахи. Деякі видавництва так захопилися приміткарством у його стилі, що дбають радше про кількість виносок на сторінці, ніж про старанність редагування й тлумачення тексту. У підсумку нічого дивного: навіть «Тринадцята чота» виявляється в них страшнуватою «Тринадцятою чортою» (і так на майже пів сотні сторінок)… 

 Але залишаймось оптимістами. Мене надзвичайно радують свіжість погляду та смак, із якими обирає твори для публікації команда видавництва «Ще одну сторінку». Завжди вражають нестандартні задуми Василя Ґабора (якраз недавно вийшла його антологія подорожніх нарисів міжвоєнної доби «Мандри сонячною Італією»). Захоплено очікую на збірку «Містянки» та інші книжки із серії «Жінки пишуть» видавництва «Книголав», адже це амбітний проєкт, яким опікуються досвідчені професіоналки. 

Ольга Дубчак

Письменниця, літературна редакторка, головна редакторка видавництва «Віхола».

Ми керуємося принципом «першодруку», тобто для звіряння намагаємося брати перше друковане видання того чи іншого тексту. Зазвичай вони ще не цензуровані, тому до них найбільше довіри. Наприклад, для звіряння тексту повісті Євгена Плужника «Недуга» ми розшукали першодрук 1928 року видавництва «Сяйво».

Працюючи з перевиданнями, ми шукаємо першодрук чи «взірцеве» видання, звіряємо кожне речення й кожне слово, пояснюємо в примітках діалектизми й незрозумілі моменти, якщо такі є, і замовляємо «Ключі до прочитання» фахівцям: літературознавцям, літературним критикам.

До тих перевидань, де немає приміток чи пояснень щодо змін, внесених цензорами, ставимося як до не надто фахових. Звісно, якщо при звірянні тексту виявили цензуровані моменти, варто на це вказати, щоб це було зрозуміло читачеві. Коли я звіряла за першодруками трилогію Ірини Вільде «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти», то виявила, що ім’я Івана Мазепи в пізніших виданнях було замінено дбайливим цензором на Богдана Хмельницького. Звісно, ми про це дали примітку у «Віхолівському» виданні. І самого Мазепу повернули на місце.

Як на мене, обов’язкова передмова, адже в цій структурній частині читач може прочитати інформацію, яка допоможе зрозуміти деякі моменти тексту, дізнатися щось із біографії автора, щось для себе відкрити нове. Але тут є й зворотний бік, адже час від часу ми отримуємо скарги, що передмови «спойлерять». Я в таких випадках раджу читати передмову вже після прочитання основного тексту, але усвідомлюю, що не всі так готові робити. Тому дедалі більше схиляюся до того, що краще в перевиданнях класичних текстів робити після-, а не передмови.

Найосновніший етап роботи з текстом, який мають перевидати, — пошук першодруку або «взірцевого» видання, за яким можна звіряти текст. «Взірцеве» означає нецензуроване, бо ж не всі перевидання підлягали цензурі. Наприклад, коли ми звіряли тексти Євгена Гуцала, ми консультувалися з його дружиною Лесею Ворониною, яка, власне, і надала нам ті видання, щодо яких була певна, що вони є найоптимальнішими для цього. Робота з архівами потрібна в тих випадках, коли не можна знайти першодруку або коли є точна певність, що всі видання підлягали цензурі. У нас поки що є тільки досвід роботи з текстом В. Домонтовича в архіві, а саме з рукописом, у якому автор особисто дописував частину, на сьогодні ще не відому читачам.

Часом «вистрілюють» ті проєкти, від яких не надто очікуєш успіху на ринку, а ті, від яких очікуєш, навпаки, не «заходять» читачеві. Думаю, треба зважати на традиційні елементи: обсяг (великий обсяг здебільшого програє середньому), оформлення тексту і, звісно, ім’я автора. Якщо це відоме ім’я, «перевідкрите» сучасному читачеві, у нього більше шансів на успіх.

Ніка Чулаєвська

Філологиня, редакторка, коректорка, головна редакторка видавництва «Темпора», кураторка напрямів «Наші 20-ті» і «Європейський модернізм», співкураторка напряму «Центральна і Східна Європа».

Загалом перевидання заведено робити за останнім прижиттєвим виданням твору. Звичайно, можна уявити винятки: якщо, наприклад, достеменно відомо про ранішу нецензуровану і пізнішу цензуровану версію, то цінно буде видати нецензуровану. 

Чи адаптувати мову до сучасного читача, залежить від аудиторії, на яку орієнтоване видання. Якщо мета — представити текст для широкого кола читачів, актуалізувати його сьогодні, то мову потрібно адаптувати. Але це не значить редагувати, наче текст нині живого автора. Йдеться про адаптацію орфографії, пунктуації, типових мовних рис. Так ми працюємо з текстами серії «Наші 20-ті», перевиданнями старих перекладів Джозефа Конрада чи філософських текстів. Міняємо, наприклад, «де-який» на «деякий», «Европа» на «Європа», «кляса» на «клас», «зідхати» на «зітхати» тощо. Водночас лексика й синтаксис лишаться без змін. «Самольот» залишиться «самольотом», а «хінський» не стане «китайським». Це можна порівняти з тим, як на наших очах «проект» стає «проєктом»: тут нема авторського вибору, це просто більш чи менш усталені норми, які змінюються з часом. 

Сучасного читача повністю збережений правопис оригіналу переважно відволікатиме й заважатиме сприймати твір. Тим паче, що в оригінальному виданні може бути й немало помилок. Коли я почала працювати із перевиданнями, була вражена, наскільки невичитаними можуть бути (і то часто) видання 1920-х років. Йдеться саме про помилки, а не про відмінні норми, бо в них нема послідовності. Зважаючи на умови, в яких ці тексти видавались, це можна зрозуміти. Але точно нема сенсу тягнути ці помилки у перевидання. Так само в роботі з рукописами: нема сенсу пропускати кому там, де її в чернетці пропустив Володимир Винниченко. Всі роблять помилки в чернетках, письменники й перекладачі, які стали класиками, теж їх робили. Для академічних видань, навпаки, може бути важливо повністю зберегти мову оригіналу, бо текст тоді слугує і джерелом дослідження, зокрема мови.

Передмова чи післямова з поясненням історичного контексту і видавничих рішень дуже бажана. Я не уявляю якісного видання історично віддаленого від нас тексту без такого коментаря. Але обсяг і зміст можуть варіюватися: це може бути й короткий коментар про автора та особливості перевидання, і розлогий екскурс в епоху, який також пропонуватиме певні інтерпретації читачам. Це вже залежить від вибору видавництва. Допоможуть і примітки: пояснення слів, які застаріли чи вийшли з активного вжитку, коментування тогочасних реалій чи алюзій на твори, які тоді були широко знаними, а тепер забулися. Так само як і в роботі з перекладом, варто запитати себе: що ми маємо зробити, щоб теперішній читач не загубив нічого з того, що бачили перші читачі твору.

Читайте також: Тренд на українську класику: було, стало й кого забули видати

Ярина Цимбал

Літературознавиця і редакторка, кураторка серії «Vivat класика». Авторка проєкту «Наші 20-ті» у видавництві «Темпора».

Радянські цензори не втручалися в тексти, вони їх або забороняли, або дозволяли друкувати, тому слідів цензури в текстах виданих з 20-х по 90-ті ви не знайдете.

Запитання про те, за яким виданням звіряти тексти — це неправильне формулювання ситуації, в принципі. А що значить звіряти текст? У мене давно питання до цієї фрази у всіх новітніх перевиданнях: текст звірено за чим? А що ви звіряли? Звідки ви взяли текст, який звіряли? Текст з самого початку має бути або друкованого видання або з рукопису. І його ні з чим звіряти не треба.

Це все походить від того, що всі сучасні перевидання — це просто надруковані на папері і вшиті в палітурку тексти, взяті з ресурсу «Чтиво» у форматі вордівського файлу чи PDF, розпізнані і перетворені на інший формат, але це взагалі неправильний підхід до перевидання класичних текстів.

Є поняття останньої волі автора. Переважно слід видавати текст, який вважається останньою авторською волею, або, якщо у вас є обґрунтування про те, що в авторську волю були втручання, то ви вибираєте якусь редакцію цього тексту. Зі свого досвіду скажу, що в мене таке було з «Майстром корабля» Юрія Яновського. З трьох прижиттєвих видань я вибрала друге, тому що що воно дороблене порівняно з першим, стилістично вдосконалене. Це видно буквально з перших сторінок, коли ви уважно читаєте. У третьому виданні є скорочення порівняно з першим і другим. Я їх пояснюю автоцензурою, тому я обрала для друку друге видання і пояснила це в примітках.

Кожне видавництво вирішує на свій розсуд, як працювати з текстом, яке готує до перевидання. Більшість перевидають файли, які вони знайшли на Чтиві, дехто більше роботи проводить і сканує книжки, і перевидає ці тексти. Ну, і вже мало хто взагалі клопочеться про якийсь науковий апарат. Нагадаю для випускників і випускниць філологічних факультетів, що існує три типи видання класики: наукове видання, науково-популярне і популярне. Обсяг приміток, передмови — все залежить від того, який тип ви обираєте. Я працюю, наприклад, в серії «Vivat Класика» із науково-популярними виданнями. Текст ми пристосовуємо до норм чинного правопису. Супроводжуємо текст примітками, до яких входить, зокрема, словник малозрозумілих слів та архаїзмів і передмова упорядника чи упорядниці, які дають контекст появи цього твору і ще якісь відповідну допоміжну інформацію читачам і читачкам.

Робота з архівами не є обов’язковою: багато текстів уже видані на належному рівні, вам абсолютно не обов’язково йти в архів. Звичайно, якщо видається текст, який досі не публікувався (а такі теж є в архівах — їх чимало у певних авторів і за певні періоди), то це інша річ.

Я як читачка хотіла б бачити в книжках супровідні тексти — передмову чи післямову — і примітки, які пояснювали б певні речі, яких я не знаю, бо жодна людина не може знати всього на світі.

Спостерігаючи цю хвилю перевидань, здебільшого неякісних, бо в них немає жодного наукового апарату, я називаю це файлами для читання, виданими у форматі книжки. Я не розумію, за що в такому разі платить гроші читач і читачка, адже набагато дешевше просто роздрукувати цей файл на принтері і почитати його так. Ось, наприклад, дуже популярна «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена — жодне видавництво досі не завдало собі клопоту узгодити її із сучасним правописом. Більшість цих текстів видають взагалі без вичитки і без порівняння. У віхолівському виданні зазначено: «звірено з такими виданнями». Це смішно, тому що в них ті самі помилки — помилки, яких немає у прижиттєвих виданнях Йогансена, але є у сканах, викладених для читання онлайн. Тому багато видавництв, перепрошую за прямоту, дурять своїх читачів і читачок. Це триватиме доти, поки читацька авдиторія не дізнається, що можна робити краще і якісніше.

Читайте також: Українських видавців звинувачують у публікації «неавторського» Йогансена

Олександр Савчук

Видавець, науковець, співзасновник резиденції «Слово». Засновник видавництва «Видавець Олександр Савчук».

Інколи ми не можемо знайти рукопис, інколи маємо лише друковані видання, а часом навіть різні друковані видання, доповнення або друге видання. Відповідно, загального правила немає, але, звичайно, в ідеалі видавати або перевидавати книжку з рукопису. Нам щастило: наприклад, книжка Стефана Таранушенка про дерев’яну архітектуру вийшла у 1976 році, але ми знали, що вона урізана, і нам вдалося знайти оригінальний рукопис. Ми перевидали текст, водночас звертаючи увагу на те, як це зроблено у 1976 році. Тобто все дуже залежить від конкретного видання. 

На основі нашої практики ми сформулювали принцип видання чи перевидання як «книга в книзі». Це означає, що якщо у нас немає рукопису, ми максимально використовуємо те, що можна витягнути з оригінального видання. Це є своєрідною серцевиною книги, навколо якої додається допоміжний апарат. Для нашого видавництва, яке позиціонує себе як частково наукове, не дуже личило б видавати книжку як чистий репринт. Навіть якщо це рукопис, який ніхто ніколи не бачив, ми не видаємо його без супровідних матеріалів. Ми завжди підходимо до цього так, що необхідно як мінімум мати передмову, а краще не одну, і післямову, які актуалізують цей матеріал. Друге — це примітки або хоча б зауваги, які актуалізують й створюють контекст, у якому текст написаний. І третє — це, зазвичай, покажчики: іменний, географічний або предметний.

Я можу назвати кілька наших видань, які були створені таким чином. Скажімо, це книжка Федора Вовка «Студії з української етнографії та антропології». Так само створена книга спогадів — двотомник Юрія Шевельова і збірка «Твердий ґрунт: нариси українського себепізнання». Це також збірка перевидань, тобто тих праць, які вже виходили друком, але зараз вони зібрані, упорядковані й, відповідно, потребують передмови, приміток і покажчиків. Так у нас вийшла книжка «Дніпрові пороги» Дмитра Яворницького. Тут має бути достатньо очевидною позиція, що ми завжди актуалізуємо попереднє видання.

Продовжуючи тему купюр, які вносилися цензорами, наведу приклад із виданням «Українських записів» видатного етнографа Порфирія Мартиновича. Його тексти були опубліковані в «Українській старовині», а згодом він написав великий лист до редакції з проханням виправити деякі помилки. Хоча книжка була перевидана як окреме видання, редакція не внесла ці правки. Коли ж ми працювали над цим текстом, то фактично внесли близько 1500 правок, щоб книжка вийшла такою, як цього хотів автор.

Щодо цензорів — власне, видання Таранушенка «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» показало, як працювали цензори. Вони видаляли передмову, вирізали згадки про церкви, що розташовані на території сучасної Брянської області країни-агресора, і через це вони були викинуті з книжки, але це українські церкви, українська архітектура. Для нас це знайомо, коли бачимо складну ситуацію, в якій необхідно докопуватися до першоджерел, максимально наближати текст до оригіналу або принаймні коментувати такі втручання.

Також бувають випадки з двома рукописами, де в різних примірниках автор робив примітки, які теж необхідно зберегти. Такі записи на берегах ми часто переносимо у примітки, щоб читач мав повну картину рукопису.

Я думаю, що основна стратегія полягає в тому, щоб знайти, відшукати оригінал, рукопис, а також правки, які могли вноситися автором. Далі необхідно розв’язати питання збереження мови й оформлення тексту. Скажімо, тексти Порфирія Мартиновича в оригіналі були надруковані ярижкою (зневажлива назва російського дореволюційного правопису, що використовувався для написання та друку творів українською мовою в Російській імперії — ред.), і в рукописі також використовувалася ярижка, адже українська абетка була заборонена. Щоб обійти заборону використовувалася російська абетка, але слова писалися українською, тобто як вони звучать фонетично. Це ускладнює ситуацію, бо ми не знаємо, як виглядав оригінальний текст, але, з іншого боку, етнографи й фольклористи працювали бездоганно, точно передаючи фонетичне звучання українською мовою через російську абетку. Тут важить питання збереження мови оригіналу. Зазвичай зазначають, що мова збережена відповідно до правопису 20-х років або до мови оригіналу. Не завжди є сенс приводити мову до чинного правопису, і я думаю, що частіше правильно залишати її як пам’ятку історії.

Далі слід працювати над історією видання або створення рукопису. Це обов’язково, адже рукопис може бути розкиданий по різних архівах, можуть бути відсутні фрагменти або ілюстрації. Такі речі часто досліджуються через листування, що дуже допомагає. 

Наступний етап — підбір ілюстрацій. Зазвичай авторам не вдавалося підібрати всі ілюстрації, і вони лише залишали перелік того, що планували. Так було з виданням рукопису Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу».

Хоткевич лише встиг створити перелік запланованих ілюстрацій, але ми з великою точністю їх віднайшли, адже Хоткевич працював у тих самих бібліотеках Харкова, що й ми, і мені вдалося знайти видання, позначені олівцем його рукою.

Вони були пронумеровані так само як у його переліку. Це велике щастя — знайти підтвердження того, що саме ці ілюстрації автор хотів додати до видання. Це був рукопис 1937 року, а в 1938 році Хоткевича репресували.

Далі — верстка. Інколи ми зберігаємо структуру верстки, тобто розміщення тексту по сторінках. Це потрібно для того, щоб читач бачив, як виглядав оригінал. Так ми зробили у книзі «Дніпрові пороги» Дмитра Яворницького або «Історія Слобідської України» Дмитра Багалія. При цьому текст не просто сканується, а розпізнається, підбирається шрифт. Для «Дніпрових порогів» ми навіть залучили шрифтознавця, який розробив шрифт, максимально схожий на оригінальний. Завдяки цьому вдалося переверстати текст так, що символи й розміщення на сторінці залишилися майже ідентичними до оригіналу. Часто в таких виданнях використовується подвійна нумерація: спочатку римські цифри, потім арабські, або навпаки. Це відповідає концепції «книги в книзі».

Після цього створюється нова обкладинка, але водночас зберігається і попередня для того, щоб читач мав більш-менш повне враження про стилістику видання. Ступінь репринтності залежить від конкретного видання.

Я вважаю, що передмови й післямови абсолютно необхідні, адже відстань між попереднім і новим виданням може становити 50 і більше років. За цей час змінюються покоління, і деякі речі можуть бути незрозумілими читачам.

Передмови й післямови мають бути точковими й конкретними. У них ми розповідаємо про історію видання, підходи, які використовували під час перевидання. Зазвичай ми використовуємо жанр «від упорядника» або «від видавця», де пояснюємо, як створювалася книжка, про що вона, і яке місце займає в доробку автора. Також може бути детальний аналіз: що вдалося автору, що ні. 

Важливо розуміти, що в наукових текстах є певний розвиток. Те, що 100 років тому вважалося відкриттям, зараз може бути хрестоматійним, базовим знанням, але не актуальним науковим проривом. Відповідно, передмови добре працюють із цими аспектами. Вони показують, що змінилося за 100 років. Наприклад, у «Студіях з української етнографії та антропології» Федора Вовка його антропологічні роздуми уже переосмислені й навіть розкритиковані, а от етнографічна частина, зокрема праця про шлюбний ритуал в Україні, досі є однією з базових. Жоден український етнограф не може ігнорувати цю працю у своїх дослідженнях і вважатися етнографом без її знання. І якщо це науково-популярне видання, то важливо доступною мовою пояснити, про що йдеться, і яке місце автор займає в українській і світовій науці й культурі.

Читайте також: Як працює «Книгоукриття». Видавець Савчук про захист від ворожої ідентичності

Михайло Назаренко

Літературознавець, письменник, упорядник книжок серії «Vivat класика».

Перевидання української класики — це дуже серйозна проблема, насамперед текстологічна, зокрема тому, що в Україні мало видавців, і, на жаль, не так багато філологів розуміють, що текстологія завжди пов’язана з викликами. 

Перше питання полягає в тому, за яким виданням і варіантом тексту друкувати твір. Часто беруть перший-ліпший варіант: інколи радянський цензурований, інколи дореволюційний, вважаючи, що він повніший за радянський. Але це не завжди так.

Наприклад, «Кайдашева сім’я» чи «Хмари» Івана Нечуя-Левицького в останніх прижиттєвих виданнях мають цензурні купюри, які були поновлені в радянських виданнях за першими публікаціями або, в деяких випадках, за рукописами. Тому в кожному випадку потрібно звертатися до фахівців, які знають, із яким варіантом працювати. Навіть ті видання радянського часу, які були дуже добре підготовлені, наприклад, зібрання творів Тараса Шевченка, за яким із деякими змінами передруковували його твори вже в пострадянський час, або тексти Нечуя-Левицького чи Панаса Мирного, відповідають науковим уявленням того часу — 1960-80-х років. Мову авторів — не кажучи вже про орфографію — послідовно й досить штучно наближали до літературної норми. У деяких випадках робота була відверто халтурною: скажімо, твори Івана Франка за п’ятдесятитомником не можна ані передруковувати, ані цитувати, бо в них безліч помилок, не кажучи вже про кількість редакційних виправлень.

В ідеальному випадку при підготовці нових видань слід звертатися до першодруків або останніх прижиттєвих публікацій — чи до рукописів, якщо вони є. Звірка з рукописами — це значна наукова робота, яку не завжди доцільно робити для масового видання. Однак, якщо така можливість існує, то гріх нею не скористатися.

Незабаром, сподіваюся, у серії «Vivat класика» вийде збірка Олекси Стороженка, яку я підготував. Колеги допомогли ознайомитися з рукописами письменника, що лежать в Києві та Одесі. Завдяки цьому будуть поновлені деякі фрагменти, які в XIX столітті виправляли тодішні редактори або викреслювала цензура. Але навіть ті сучасні видання Стороженка, які нібито ґрунтуються на прижиттєвих текстах, насправді передруковують радянські, разом з усіма їхніми помилками. Це не обов’язково цензурні правки, але зайві редакторські виправлення чи навіть хибодруки, які повторюються десятиліттями. 

Наступна проблема: що робити з мовою? І тут серед сучасних філологів немає консенсусу. Я — прихильник того, щоб особливості мови, навіть почасти на рівні фонетики й пунктуації, не кажучи вже про лексику й синтаксис, зберігати максимально. Але не до літери, бо орфографія наших класиків була абсолютно хаотичною, у XIX і на початку XX століття існувало безліч правописних систем, зокрема індивідуальних, тому певна міра адаптації все ж потрібна. Якою має бути ця міра — часто доводиться вирішувати окремо для кожного випадку. Це залежить і від цільової аудиторії: чи це масовий читач, чи фаховий.

Принагідно зауважу, що існує потреба в перегляді навіть творів Шевченка для нових видань. Радянські редактори не завжди цензурували Шевченка (пізні — хіба заміняли «нехороші» слова трьома крапками), але часом змінювали його текст більше, ніж це було необхідно. Я не так давно дізнався, що навіть «Заповіт» друкують із пунктуаційним виправленням, яке дещо змінює сенс (після «реве ревучий» у Шевченка стоїть кома, а не крапка).

У виданнях класики (а класикою я вважаю все, що старше п’ятдесяти років) обов’язковими є передмова чи післямова та коментарі. Ми не маємо адаптувати твір під сучасного читача, ми маємо наближати читача до твору.

Одна з найсерйозніших і найпоширеніших читацьких помилок — це апріорна віра в те, що в тексті все зрозуміло і що філологічні інтерпретації, коментарі та пояснення непотрібні. От же ж є текст, він начебто промовляє до нас, що тут може бути незрозумілим?

А все — від дрібних деталей (чому Голохвостий і Проня читають саме ці книжки й в чому різниця між їхніми колами читання?) до загальної концепції твору. Наприклад, «що хотів сказати» Котляревський в «Енеїді»? Для чого він написав цей текст? Що саме він хотів сказати, ми не знаємо, але для чого — міркувати можна і треба. Як учить Умберто Еко (чий нонфікшн злочинно мало представлений українською), не інтенція автора, але інтенція тексту є доступною для нас.

Коментатор — це найуважніший читач, бо він звертає увагу на такі деталі, які можуть бути ключовими для розуміння тексту. Цих деталей навіть не помітить непідготовлений читач, відповідно — він і не спробує їх загуглити. І це одна з причин, чому потрібні коментарі.

Хто такі Вільям Шекспір, Іван Виговський чи Джеймс Джойс — це можна нагуглити, навіть якщо ви не знаєте цих імен. Але приховану алюзію, натяк, деталі побуту, особливості літературного й історичного життя того часу, відображені в тексті, читач легко може проґавити. Йому навіть не спаде на думку, що тут є щось неочевидне або що ось тут треба дещо пошукати. Саме тому фаховий коментар — абсолютно необхідна річ.

Найгірше, що можна робити у післямові чи передмові, — це підганяти твір під наші сучасні уявлення або політичні потреби. Автори минулого писали не для нас.

Вони існували в контексті, який для нас уже не зовсім зрозумілий, а якщо й зрозумілий, то не завжди близький. Саме наближення до того, чим текст є насправді, має бути головною метою перевидань. Це стосується усіх рівнів: від максимального відновлення авторського задуму, авторського варіанту тексту — до пошуку неочевидних сенсів у деталях, де, як відомо, ховається чи то Бог, чи то диявол.

Так, ми читаємо тексти 1920-х років, ми читаємо, хоча й менше, на жаль, тексти нашої діаспори, ми перечитуємо відому або напівзабуту класику XIX століття, але якщо ми робимо це лише для того, щоб підтвердити свої сучасні погляди, смаки, уподобання чи схильності, то в цьому немає сенсу. Ми маємо побачити навіть у знайомих творах те, чого не знаємо, те, чого насправді не розуміємо або не помічали раніше, і прочитати їх так, ніби вперше. Нова текстологія, нові передмови й післямови, новий коментар — це те, що абсолютно необхідно для такого підходу. 

Такі видання вже існують, їх мало, але вони є. Тут я б назвав передовсім повне зібрання творів Пантелеймона Куліша, яке вже два десятиліття публікує «Критика». Це видання передусім для фахового, філологічного читача. Але є й кілька видань, призначених для широкої авдиторії. Такі книжки виховують вміння читати, позбавляють нас читацького егоцентризму, дозволяють по-справжньому зрозуміти, чим є українська та, ширше, світова культура.

І це значно краще, значно важливіше, значно актуальніше, ніж чергове перевидання за радянським виданням із передмовою, такою ж радянською по духу, от тільки замість «X був другом трудящих» пишуть, що «X був палким українським націоналістом». Ким був насправді X? Або, точніше, чим був (і є!) його текст? Це питання. І саме відповіддю на нього має стати нове, якісно підготовлене видання.

Ірина Ніколайчук

Літературна критикиня, літературознавиця, лекторка, літературна редакторка. Співзасновниця і головна редакторка видавництва Creative Women Publishing.

Перевидання жіночого альманаху «Перший вінок» 1887 року — це перший книжковий проєкт нашого видавництва, що передбачає перевидання класичного чи вже виданого тексту. Проте аж ніяк не останній. Саме зараз у нас у роботі два перевидання класичних праць з історії українського фемінізму: «Білим по білому» Марти Богачевської-Хомяк та «Минуле заради майбутнього» Людмили Смоляр. Також в планах — перевидання художніх творів українських письменниць, що вже стали класикою, а деякі з них не було перевидано з моменту першої публікації (часом ідеться про більш як століття тому).

Перевидаючи «Перший вінок», ми працювали саме з оригінальним виданням 1887 року — нам надзвичайно пощастило і з тим, що це видання дійшло до наших днів, і з тим, що наступне перевидання відбулося аж 1987 року в США, тож уникнуло втручань цензури. Що ж до перевидання, наприклад, праці Марти Богачевської-Хомяк, яка вперше вийшла англійською мовою, — працюючи над перевиданням, ми зверталися і до англомовного тексту, і до першого видання українською 1995 року, і до перевидання 2018 року. 

Саме так по змозі плануємо працювати і з наступними нашими перевиданнями: звертатися до прижиттєвого нецензурованого видання (у разі якщо воно доступне), до всіх наступних перевидань (якщо такі були), а також залучати науковиць та дослідниць відповідної тематики. Робота в архівах також може виявитися необхідним етапом підготовки перевидання — і якщо з’ясовується, що це так, ми проводимо цю роботу.

Якщо йдеться про історичні праці — часом трапляється так, що в оригіналі допущено певні фактологічні помилки, і виявити це можливо, лише коли разом із командою додрукарської підготовки над текстом працюють компетентні фахів_чині. Те саме можемо сказати й про художню літературу: якщо йдеться про значну часову дистанцію між текстом і сучасними читачками й читачами, деякі реалії можуть потребувати пояснення.

Уже після виходу нашого перевидання «Першого вінка» ми чули зауваження: мовляв, не варто було супроводити оригінальний текст сучасною передмовою (її авторка — докторка філологічних наук, дослідниця жіночої історії Алла Швець).

Проте ми переконані, що додавання супровідних текстів (передмов/післямов), а також окремих приміток допоможе сучасному читацтву краще зрозуміти текст, підсвітить окремі акценти, важливі для нас як для видавництва.

До того ж ніхто не змушує читати передмов і післямов: якщо хочеться зануритися безпосередньо в тексти й зробити власні висновки, ці супровідні матеріали можна пропустити (або ж прочитати їх після опрацювання тексту й зіставити власні враження з інтерпретацією науков_иць).

Так само, пишучи в своїх соцмережах про роботу над перевиданням «Першого вінка», ми неодноразово чули від читачок і читачів прохання адаптувати мову текстів до стандартів сучасної літературної мови. Знаємо, що деякі видавництва вдаються до цієї практики — втім, ми вирішили, що перше перевидання літературного артефакту такої ваги точно не мусило б містити подібних адаптацій, і надалі щонайменше перші наклади наших перевидань не матимуть таких нововведень. Правду кажучи, ми у видавництві ще не вирішили остаточно для себе, чи справді полегшить сприйняття сучасним читачкам і читачам подібна адаптація — гадаю, частково відповідь на це запитання нам дадуть відгуки на наше перевидання «Першого вінка» (перший наклад якого вже майже скінчився у нас на складі, попри те, що надійшов у продаж лише в середині січня 2025 року).

Андрій Вишневський   

Співвласник та головний редактор видавництва Osnovy Publishing.

На запитання про те, за яким виданням варто звіряти текст, навряд чи існує єдина правильна відповідь. Кожен видавець має до цього свій підхід, який залежить від місії видавництва. «Основи» у пошуку відповідей на це питання виходять з двох цілей. По-перше, ми прагнемо ідентифікувати й відтворити текст, який з високою ймовірністю найповніше відображає волю автора — іноді для цього потрібна професійна текстологічна реконструкція з декількох джерел (прижиттєві видання, журнальні видання, рукописи). По-друге, ми повертаємо до культурного обігу тексти певних історичних видань класичних творів, насамперед їх першодруків, оскільки вони є цінними літературними памʼятками, культурно-історичними артефактами, відбитками свого часу. У будь-якому разі, виходячи з цих двох цілей, у кожному конкретному випадку ми орієнтуємось на професійну думку текстологів і літературознавців.

Відсутність приміток чи коментарів до класичних текстів, на думку деяких видавців, здешевлює виробництво, а насправді — дещо знецінює видання. Примітки відіграють важливу роль, допомагаючи подолати барʼєр між автором і читачем, який виникає природним чином через плин часу, зміну історичного, культурного, політичного контексту, зміну способу мислення і сприйняття людини. Крім пояснення тексту і полегшення його сприйняття сучасними читачами й читачками, примітки виконують також і не менш важливу просвітницьку функцію. Коментований текст засвідчує повагу видавця і до автора, і до читацтва, створює нове знання, додаткову вартість.

Працюючи з текстами класики, видавець має бути відповідальним перед памʼяттю автора чи авторки і читачами, а отже — уважним до кожного слова і розділового знаку авторського тексту.

Для цього видавець повинен залучати професійних текстологів та відповідні академічні інституції і за потреби звертатись до публічних та приватних архівів. Треба вдумливо підходити до літературного редагування та коректури, метою якого має бути максимальна якість і точність відтворення тексту, збереження його духу. Іноді може бути потреба у науковому редакторі чи редакторці. 

Навряд чи має сенс говорити про обовʼязковість чи необовʼязковість передмов і післямов. Радше варто говорити про доцільність. Доцільною передмова є тоді, коли вона є глибоко експертною, фаховою, і пояснює читачам і читачкам окремі аспекти основного твору, особливості саме цього видання, на які варто звернути увагу, відкриває нові, раніше не відомі факти, висвітлює контекст написання твору або його сучасного сприйняття. В «Основах» ми віддаємо перевагу післямові, коли йдеться про перевидання класики, підкреслюючи цим сутнісну першість основного твору. Це наша свідома етична позиція. Післямові при цьому ми віддаємо допоміжну роль у сприйнятті основного твору, але разом з тим підкреслюємо самостійне значення і окремішню цінність післямови як професійної літературознавчої статті. Чим, на наше переконання, не мала б бути ні післямова, ні, тим паче передмова — то це сценою для самопрезентації чи перформансу їх автора чи авторки моральним коштом автора чи авторки основного тексту. 

Щодо адаптації ненового тексту до сприйняття сучасного читача, крім професійно підготовлених приміток, добре працюють експерименти з візуальними мистецтвами та акціонізм, поєднання тексту з сучасними мистецькими рішеннями.

Минулоріч ми вперше з 1929 року перевидали текст другого прижиттєвого видання роману Валерʼяна Підмогильного «Місто», зберігши мову автора, але привівши пунктуацію у відповідність до норм сучасної української літературної мови. Післямову спеціально до того видання написала Ярина Цимбал. Цього року, через десять років після першого основівського ілюстрованого видання «Кайдашевої сімʼї» Івана Нечуя-Левицького, ми перевидали цю повість, вперше за всю історію її видання, — у повному, нецензурованому вигляді. Для реконструкції та наукового редагування цього тексту ми запросили Михайла Назаренка. Він запропонував надрукувати текст за останнім прижиттєвим виданням повісті 1906 року, доповнивши і виправити його за безцензурною журнальною публікацією 1879 року. Цей, по суті, наново перевідкритий для читачів і читачок текст знайомої зі школи повісті Нечуя-Левицького Михайло Назаренко супроводив власною літературознавчою післямовою. Тепер у продовження цієї ж серії ілюстрованої серії української класики ми готуємо до видання «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича з малюнками випускниці харківського Худпрому Ольги Селищевої. У цьому виданні, крім тексту першого і єдиного прижиттєвого німецького видання роману 1947 року, ми вміщуємо два історичних літературознавчих тексти: післямову Ігоря Костецького до прижиттєвого видання та передмову Соломії Павличко до першого українського видання роману 1998 року. До всіх трьох текстів готуються примітки та нова фахова післямова.

Ключове слово, яке мало б охарактеризувати підхід до роботи з перевиданням класичних текстів, — делікатність.

Особливо це стосується зразків модерністської літератури «наших двадцятих», які були на кілька десятиліть вирвані з культурного контексту, недоступні для кількох поколінь українців, а їхні автори фізично знищені або психологічно зломлені. Перед видавцем у цьому разі стоїть складні й часом взаємосуперечливі завдання: гідно віддати шану авторові, не втратити автентичну атмосферу тексту і зробити його при цьому актуальним для сучасного читацтва.

Читайте також: Які культові книжки потребують перевидання? Відповідають письменники і літературознавці