Природа як повноправний персонаж – як працює екокритика?

Каховська катастрофа, забруднення водойм, замінування територій – лише частина з екологічних злочинів, які скоїли росіяни на території України. Тривала війна трансформує сприйняття середовища – й урбаністики, й природи. У сучасній українській літературі простір відіграє значну роль, часто стає повноправним персонажем – навіть коли не можемо сказати напевне, чи автори свідомо на цьому наголошують. 

Як ми осмислюємо те, що нас оточує? Як культурні процеси повʼязані з екологією? На що потрібно зважати, коли працюєш із простором у літературі, кураторстві чи студіях памʼяті?

14-15 травня в Луцьку відбулася друга ітерація інтенсиву EcoLab від Літературної платформи «Фронтера». До заходу долучилися одинадцять мовців з України, Канади, Іспанії та Польщі, аби поділитися своїм поглядом та досвідом роботи із ширшим баченням екокритики. Розповідаємо, про що йшлося на подіях та про думки, на які наштовхнув захід.

EcoLab 2.0. відбувся за підтримки Британської Ради, Інституту Адама Міцкевича, Центру довкіллєвої гуманітаристики Варшавського університету, Каталонського ПЕН та платформи «Алгоритм дій».

Про стосунок між людиною й природою

У той час як феміністична та постколоніальна критики активно розвиваються й розбудовують теоретичну базу, робота з екокритикою лише виходить із периферії в українському академічному полі. Водночас постійно зростає її актуальність у міжнародному науковому й публічному дискурсах, а з огляду на вплив війни на екологію – і в українському також.

Якщо коротко, то в центрі екокритики лежить прагнення встановити, які звʼязки існують поміж людиною й природою, яка її оточує і яку людина освоює.

Ідеться не лише про бажання осмислити великі природні катаклізми чи загітувати до усвідомлення впливу людини на природу – хоча й про це, звісно, теж. 

Сучасні науковці дійшли висновку, що передовсім екокритика працює з уявленням людини про себе в стосунку до природи: наскільки людина є її продовженням, якщо від початку історії змінювала (не завжди на краще) простір довкола себе? Ідеться про антропоцену – спосіб подивитися на історію Землі через вплив людини на неї. У вжиток цей термін ввів еколог та біолог Юджин Стормер у 80-х роках минулого століття. Початок періоду антропоцени важко визначити напевне, однак людина активно змінює екологічну ситуацію на планеті від моменту освоєння вогню – і цей вплив протривав через індустріальну революцію й продовжується в уже частково віртуалізованій реальності.

Літературознавці та літоглядачі Ілля Рудійко й Аріна Кравченко в матеріалі для медіа «Культ Критики», написаному в результаті першої ітерації ЕкоЛабу, пишуть: «Так вже історично склалося, що для людського пізнання чогось необхідне також людське втручання в це щось». 

Отже, людина, яка завжди перебуває в позиції щонайменше спостерігача, а щонайбільше агента дії, відокремлюється від того, за чим вона спостерігає – а тому ніби застрягає поміж «природністю» й «не-зовсім-природністю».

Пробуючи уявити щось недоторкане, людина все одно змінює його – хай не фізично, а ментально. І що менше бажання втрутитися виявляє автор, то більш міфологізованою стає уявна картина довкілля, і то відірваніша від неї людина. 

Водночас саме прагнення розповідати історії й можливість це робити – неймовірно природні за своєю суттю. Людина як біологічний вид із високорозвиненою нервовою системою та специфічним мовним апаратом була еволюційно запрограмована на створення мови. У цьому й полягає іронічність проблеми: розповідаючи про природу, людина відривається від неї, хоча сама мова – прояв належності до природи. 

Про природу, яка розповідає більше, ніж здається

У текстах простір – дикий, опанований або такий, що перебуває в конфлікті з людиною – значно певніше розповідає про людей, ніж навпаки. Людина не здатна перебувати у вакуумі, тож те, що оточує, невідворотно набуває додаткового змісту – за асоціаціями та досвідом, який був там пережитий. Тут водночас ідеться про природу як таку – що ми відчуваємо, думаючи про певний ландшафт, – і про природу в контакті з людиною – як ми освоюємо простір і чому з деякими місцями відчуваємо глибший контакт?

Зображення ландшафту в мистецтві часто є проєкцією або сублімацією певного почуття на середовище – способом випустити його поза межі власного тіла. Комплексні відчуття, які можна раціоналізувати, але важко назвати єдиним словом, оприявнюються в природі – завдяки кількості подразників, до яких можна звернутися і які поєднуються між собою, і сплутаності сприйняття органами чуття. 

Тому, наприклад, описи ріки й дикого лісу в «Серці пітьми» Джозефа Конрада на емоційному рівні можуть наштовхувати на передчуття кризи європейського імперіалізму, а контраст між містом і селом у «Місті» Валер’яна Подмогильного – не лише про соціальний устрій, а й про екзистенційний вибір, який оприявнюється через вибір простору. 

Про Чорнобиль як одну з ключових тем української екокритики

Літературна критикиня й одна з мовиць ЕкоЛабу Тамара Гундорова у «Післячорнобильській бібліотеці» пише про те, що саме з потреби осмислити аварію на ЧАЕС як екологічну трагедію розпочався український постмодерн. Чорнобиль спрацював на кількох рівнях: це катастрофа рукотворна, тобто причиною стала людина; аварія перетворила довколишню територію на зону відчуження, тобто цілком вивела людину зі стану контролю; радіація стала гострим нагадуванням, що людина – її тіло – природне й вразливе. Це історія про те, як вплив людських дій на природу докорінно змінює модель світу – і, звісно ж, викликає реакцію культури. 

Тамара Гундорова розповідає, що осмислення Чорнобиля пройшло через кілька фаз, перша з яких – апокаліптичний погляд. Однак вона пропонує іншу модель бачення катастрофи: «Якщо говорити про апокаліпсис як про модель катастрофічного мислення, то він говорить не про кризу, не про кінець – а про спасіння. І в цьому сенсі Чорнобиль і нуклеарні загрози загалом, із якими ми зустрічаємося дедалі частіше, не зовсім покривається апокаліптичною символікою. Мені більше подобається уявлення, про яке говорить Поль Віріліо: нуклеарна катастрофа змушує “поглянути в лице Медузі”. Може бути знищений цілий біологічний вид – це смерть не однієї людини, а цілого виду людини».

Радіація не проводила межі між тими, хто винен, і хто не винен, – вона просто вражала тих, до кого дотягувалася. Це історія про несправедливість, яка породжує недовіру. «Чорнобиль – це криза модерну, раціональності, прогресу. Підстави прогресу й лінійного безкінечного розвитку підриває ідея атомного вибуху й небезпеки знищення цілого людського роду», – каже Тамара Гундорова. А саме недовіра й відсторонення від усього – зокрема, від прогресу, загальноприйнятих теорій та «норми» в цілому – лежить в основі постмодерну. 

Осмислення Чорнобиля та його майбутнього в українському контексті триває, хоча підхід до нього знову змінився протягом війни – ця територія стала ще недоступнішою. Артменеджер та мовець ЕкоЛабу Павло Гудімов розповідає про свій підхід в одному з раніших проєктів, повʼязаних із Чорнобилем: «Один із принципів був такий: ми нічого не малюємо на стінах, нічого не ставимо в тому просторі. Просто дивимося, фотографуємо і ділимося думками. Ми не знищуємо цей простір умовними графіті. Я вважаю, що в контексті Чорнобильської зони щось змінювати – це ризикований хід».

Про війну й соластальгію – передчуття й усвідомлення втрати

Соластольгія – це термін, запропонований австрійським філософом-екологом Гленном Альбрехтом, на позначення болю від втрати звʼязку з важливим місцем, здебільшого через його зміну, яка безпосередньо впливає на уявлення про майбутнє. Чорнобиль став лише черговою причиною соластальгії, яку українці переживали чимало разів протягом власної історії. Історикиня, викладачка, перекладачка й мовиця ЕкоЛабу Юлія Юрчук пояснює це так: «У минулому ми мали звʼязок із природою, і це давало нам можливість із впевненістю дивитися в майбутнє. Тут ми втрачаємо віру в майбутнє, наші уявлення про нього хибні – тому що зміни, які ми побачили, позбавляють нас надії». У контексті всіх епізодів, коли українці вимушені були розстатися з власним простором або спостерігати за тим, як він змінюється через чужі впливи, пейзажна лірика починає звучати інакше – як спроба зафіксувати щось змінне саме по собі, ще й в умовах постійного передчуття втрати.

Соластальгічність літератури – річ, яку автори не завжди закладають свідомо. Радше йдеться про неможливість передати бажане відчуття в інший спосіб – лише через зображення конкретного простору, осмислення його зміни, роздум про його майбутнє. Чимало текстів сучасних українських авторів легко надаються до погляду через екокритичну лінзу – від Макіяна Комиша до Тараса Прохаська. Але як ілюстрацію хочеться взяти дебютну книжку Романа Буданова «Стаханівський рух» – насамперед, тому що вона дебютна, а отже, радше за все, багато прийомів у ній є інтуїтивними, напівсвідомими.

У книжці яскраво вчувається соластальгічність – радше закладена мимоволі. В інтервʼю для Читомо автор розповідає, що, хоча насправді міста з роману не існує, воно частково списане з його рідного. Так само, як шахтарські реалії – частково спогади про власний досвід. У центрі сюжету не стоїть екологічна проблематика – однак саме загроза затоплення шахт на деокупованих територіях збирає персонажів в одному місті. Юлія Юрчук розповідає:

Ми маємо здатність шукати смисли в минулому та своєму досвіді. Наші переживання й уявлення про майбутнє в контексті змін, які вже сталися, також мають відношення до памʼяті й минулого. 

Читайте також: Мандрівка з ретро-Києва у шахтарські нетрі Луганщини: 4 нові українські романи

Протягом усього сюжету нависає тривога потенційної екологічної катастрофи. Тобто весь текст так чи так обертається навколо думки про території – наразі недоступні – до яких потрібно буде наново звикнути, наново освоїти їх – й автор пише про них як про напівзнайомі: щось від того, що було раніше лишається, але водночас усе навколо змінюється. Природа у цьому сенсі не є відірваною від міста – ідеться про нове звикання до всього водночас: поствоєнної культури, яка впливає на довкілля, і поствоєнного довкілля, яке впливає на подальше життя.   

Середовище, яке вривається в текст і починає керувати сюжетом, – повторюваний, радше за все, часто неосмислюваний сюжет сучасної літератури.

Він спрацьовує зокрема на відповідності до реальності, у якій простір явно впливає на відчуття безпеки і захищеність. Ідеться про простір, який стає важливим персонажем, замість просто декорації. 

Що почитати, щоби дізнатися більше? 

На жаль, українськомовної літератури на тему екокритики бракує. Однак, організатори ЕкоЛабу підготували список англомовних праць, якими – з їхнього дозволу – ділимося з невеликим доповненням від себе. 

1. Chakrabarty, D. (2009). The Climate of History: Four Theses. Critical Inquiry, 35(2), 197–222.
2. Chakrabarty D. (2021). The Climate of History in a Planetary Age. Chicago: The University of Chicago Press. Pp. 296.
3. Morton, T. (2007). Ecology without Nature: Rethinking Environmental Aesthetics. Harvard University Press.
4. Morton, T. (2010). Ecology as Text, Text as Ecology. Oxford Literary Review, 32(1), 1–17.
5. Bergthaller, H. (2015). Introduction: Ecocriticism and Environmental History. Interdisciplinary Studies in Literature and Environment, 22(1), 5–8.
6. Bate, J. (1996). Living with the Weather. Studies in Romanticism, 35(3), 431–447.
7. Oppermann, S. (2006). Theorizing Ecocriticism: Toward a Postmodern Ecocritical Practice. Interdisciplinary Studies in Literature and Environment, 13(2), 103–128.
8. Massumi, B. (2015). Ontopower: War, Powers, and the State of Perception. Duke University Press.
9. Hand, Felicity. (2016). Ecocriticism on the Edge. The Anthropocene as a Threshold Concept. A Journal of English and American Studies.
10. Д. Цимбалюк. (2025). Ecocide in Ukraine: The Environmental Cost of Russia’s War. John Wiley and Sons Ltd.
11. І. Рудійко, А. Кравченко. Екокритика: між природою, людиною і текстом. Культ Критики.

Фото: Микола Цимбалюк

Читайте також: Мисли глобально, дій локально: книжки, що порушують проблеми забруднення водойм