Психологиня про те, як переписати життя і не шкодувати за втраченим часом

Олена Любченко. Переписати життя: як і що змінювати, щоби стати щасливою людиною. – Книголав, 2020.

Чи готові ви змінити життя, щоби стати щасливими назавжди? У виданні «Переписати життя: як і що змінювати, щоби стати щасливою людиною» психологиня Олена Любченко розповідає, де шукати причини, коли здається що все чудово, але відчуття щастя все одно немає. Вона пояснює важливість внутрішнього задоволення, балансу й адекватного розуміння щастя для гармонійного й усвідомленого життя. Авторка наводить приклади зі своєї психологічної практики та розбирає на реальних кейсах причини занепокоєння та поганого настрою. 

В уривку з книжки ми дізнаємося про психолоічний тип, який авторка називає «акваріумною рибкою» — людей, які живуть за уявним склом, що відділяє їх від зовмнішнього світу та занурює у стан перманентної втоми, знесилення та неможливості досягнути змін у своєму житті.

Я вже впізнаю їх — акваріумних рибок. Іноді в натовпі. Деколи в малознайомій компанії. Найчастіше — у себе в кабінеті. Я їх не вираховую, я їх відчуваю, адже сама була такою, як вони. Акваріумні рибки можуть бути жвавими, ошатними, активними, тільки мене не надуриш. Я відчуваю, що їхня енергія на нулі, що червона лампочка давно та безнадійно блимає: палива немає, з’їжджай на узбіччя, думай, як їхати далі.

Але вони вперто продовжують рух, намагаючись не помічати червоної лампочки і змін пейзажу за вікном — він уже не надихає. Паливо ось-ось закінчиться. Маршрут набрид (вичерпав себе, веде кудись не туди). Дорожніх знаків давно немає. А вони все продовжують їхати, гарячково вчепившись у кермо і майже непритомніючи від утоми. Акваріумні рибки настільки знесилені, що зводять свою взаємодію зі світом до набору найпростіших операцій: прокинутися — сходити на роботу — закупитися продуктами — подивитися телевізор — впасти на подушку. Їхній світ спрощується, їхнє життя ускладнюється. А для радості буття треба навпаки — щоби світ був складним, різноманітним, яскравим, варіабельним, а життя — простим і легким.

Рибка в акваріумі обмежена склом: своєю втомою, страхами, комплексами, думками. Скло нікуди не пускає, та рибці нікуди й не хочеться, і навіть якщо її випустити у відкрите море, вона з переляку заб’ється під найближчий камінь. У неї немає сил не те що радіти морю — у неї взагалі немає сил, аби щось змінювати. Нехай вже акваріум.

Він зрозуміліший. Звичніший. Надійніший. Нещодавно я дізналася, що увага людини, яка прокручує стрічку соцмережі, затримується на чомусь максимум на дев’ять секунд — це і є рівень уваги акваріумної рибки. Перевантажена інформацією (читайте: життям) людина виявляє зацікавленість протягом дев’яти секунд! І повертається до свого сумного акваріума.

[…]

Історія Маші

Маша дуже втомилась. У неї нова посада, про яку вона довго мріяла. Вона тільки вивчає суть справ, але розбирається в усьому вже краще за багатьох колег. Маша — перфекціоністка. Їй потрібно довести всім, а головне — собі, що «вона не дурна», «на неї можна покластися» і «вона впорається з будь-яким завданням». Маша приходить на роботу о 8 ранку і йде після 9 вечора, пізніше за всіх. Кілька разів її випадково замикали в офісі — нікому й на думку не могло спасти, що жива людина здатна стільки працювати, — і їй доводилося там ночувати. — А що, добре! На дорогу час не потрібно було витрачати! — із удаваною веселістю каже Маша, коли бачить мої круглі від подиву очі.

За цілий день Маші «нема коли» сходити в туалет, поїсти, пройтися: «Дуже багато справ!». Маша живе в постійній напрузі й тут, у кріслі навпроти, починає сповільнюватися, прислухатися і в найнесподіванішому місці — плакати. — Усе так швидко. І всього так багато. Я весь час біжу, стільки всього хочу зробити, і, здається, найголовнішого не встигаю, — схлипує Маша.

«Як точно ти все розумієш», — думаю я і мовчки подаю їй чергову серветку. Не дивуйтеся, будь ласка. Зі своїми клієнтами я на «ти», як і вони зі мною. Мій кабінет вони називають «таємною кімнатою» або «стіною плачу». А ще місцем, де можна побути без краваток, погонів, посад, статусів, рангів і масок.

[…]

У моєму житті теж була ситуація, коли я відчувала себе рибкою та плавала в акваріумі, наповненому кавою, — тому що іншого способу хоч якось збадьоритися не знаходила. Життя здавалось мені нескінченним сірим кошмаром, і я пояснювала свою млявість постійно низьким тиском. Багато разів на день кава була мені за друга, брата, батька з матір’ю і коханця. Та попри кавову оргію, мені все одно хотілося прилягти всюди, де тільки можна, сховатися з головою в чомусь звуконепроникному, спрямувати погляд вглиб себе, у тишу й темряву, яка поглинає всі звуки, кольори і заспокоює… Завмерти десь під водоростями.

У такому стані мотивація не працює. Жодна. Про які цілі може йтися? Чого досягати? Чого прагнути? І, головне, хто зараз здійснюватиме всі ці героїчні плани із досягнення результатів? У рибки немає сил. Я знаю, що такі дні, тижні й місяці бувають у всіх, а не лише в мене, зацикленої на внутрішніх станах психологині. Акваріумною рибкою стає мама трьох дітей (мама однієї дитини теж цілком може). І директор туристичної фірми — рибка, і амбітний молодий маркетолог у міжнародній компанії, і власниця мережі магазинів. Навіть сяйливі зірки шоу-бізнесу, навіть найсмішніший і найдрайвовіший ведучий комедійного шоу.

Так, і вони теж бувають схожі на повітряну кульку, яка ще вчора була святковою та ошатною, а сьогодні здулася й тихо лежить на стільці. Ви теж, читаючи ці рядки, напевно пригадуєте такі періоди — коли життя завмирає. Ні, я не кажу про вигорання. Я кажу про різного ступеня горіння, про природні ритми життя, про неможливість нескінченного підйому і зльоту, про те, що схопитися й побігти — далеко не завжди найкраще з того, що саме зараз варто зробити саме вам. Я маю на увазі важливість життя — вашого і тільки вашого, а не схваленого вашим оточенням й успішного з точки зору соціуму. Ви запитаєте: до чого тут схвалення оточення, якщо я не в змозі поворушити рукою-ногою? Який зв’язок між моєю особистою вселенською втомою і успішністю з точки зору соціуму? Найбезпосередніший.

Якщо у вас не лишилося сил на те, щоби жити своє життя, дуже ймовірно, що ви живете не своє життя.

А чиє ж? — запитаєте ви, — ось же я, ось моя робота, моя сім’я, мій будинок і мій собака, чиє ж усе це? Я запитаю у відповідь: а навіщо вам усе це, ви знаєте? Ну хіба-що за винятком собаки — тут у мене питань немає. Усе інше — ваша робота, ваша родина, ваш будинок, ви самі — усе це достоту таке, як ви хочете? Чесно?

[…]

У моїй роботі багато дивовижного. Люди — дивовижні істоти, правда. Наприклад, багато з тих, хто до мене приходить, не розуміє, що таке «хочу».

На запитання «Чого ви хочете?» найчастіше реагують так:

• «Ну, я, наприклад, хочу, щоб усім було добре. Як це, чого для себе хочу?»
• «Як зрозуміти, це я хочу або це я начиталась і тепер мені здається, що я цього хочу?»
• «Хочу просто лежати й нічого не робити, але ж так я можу стати ледарем і деградувати. А я так не хочу!»
• «Я завжди якоїсь дурні хочу! Навіть думати про це соромно. Краще розумних людей послухати».
• «Хотіти — це егоїзм. А я не хочу бути егоїсткою!»
• «Хочеш — не хочеш, користі небагато…»
• «Забаганки до добра не доводять! Потрібно хотіти в межах розумного».
• «Яка різниця, чого я хочу? Є слово “треба”!»
• «А ти як думаєш, чого я хочу?»

Останнє зі списку — моє улюблене. Звідки я можу знати, чого ви хочете? Запитайте свій внутрішній голос, він ніколи не помиляється і «знає», що для вас правильно. Але для початку дозвольте собі чути й розуміти, чого ви хочете. Коли ви почнете чути свої справжні «хочу», це означатиме, що акваріумна рибка збунтувалася. Звичайно, ви можете відмахнутись і від мене, і від власного внутрішнього голосу — вибір за вами. Нагадаю лише про те, що в житті кожного з нас настане момент, коли внутрішній голос буде головним, а може, й єдиним, до чого ми будемо дослухатися.

5 речей, про які шкодують наприкінці життя

Бронні Вер, медсестра з Австралії, зараз відома на весь світ. Працюючи у відділенні паліативної терапії, Бронні протягом кількох років записувала передсмертні одкровення вмираючих у своєму блозі Inspiration and Chai. Блог став настільки популярним, що жінка вирішила написати книжку під назвою «П’ять головних речей, про які шкодують перед смертю» (The Top Five Regrets of the Dying). У цих спостереженнях немає нічого приголомшливо нового. Однак вони облетіли світ і стали частиною роздумів про сенс життя всього людства з однієї причини: живі й цілком здорові люди побачили, наче у дзеркалі, головні помилки свого життя.

«Шкода, що в мене не вистачило сміливості залишатися вірним собі, а не жити так, як від мене очікували інші».

За словами Бронні, саме про це люди шкодують найчастіше. Розуміючи, що їхнє життя от-от закінчиться й озираючись назад, вони бачать, як багато їхніх мрій залишилося нереалізованими. Більшість людей за все життя не можуть здійснити навіть половини своїх задумів, і тільки на смертному одрі розуміють, що це стало наслідком їхнього власного вибору.

Дивно: я працюю з дуже молодими, здоровими й успішними людьми, але саме цей «жаль» приводить їх до мого кабінету, позбавляючи таке «успішне» життя смаку, повноти, кольорів і радості.

«Я живу якесь не своє життя», — часто кажуть мені вони.

«І чудово!» — ловлю їхній ошелешений погляд.

Чудово, що є ще ціле життя, аби це виправити!

«Шкода, що я занадто багато працював».

«Я чула це практично від усіх чоловіків, за якими доглядала, — пише Бронні. — Вони шкодували про те, що пропустили юність своїх дітей і проводили недостатньо часу з дружинами. Жінки теж нерідко зізнавалися, що шкодують про це, однак, оскільки багато з них належало до старшого покоління, більшості моїх пацієнток не потрібно було брати на себе обов’язки головної годувальниці сім’ї. Усі чоловіки, за якими я доглядала, щиро жалкували про те, що витратили левову частку життя на роботу».

Ну що я можу сказати? У наш час трудоголізм і життя на роботі — прерогатива і чоловіків, і жінок. Мені навіть важко сказати, який ґендер потерпає від цього більше.

«Шкода, що мені не вистачало сміливості відверто висловлювати свої почуття».

Багато хто придушує свої почуття, щоб зберегти мир у стосунках із близькими. Через це люди ведуть досить посереднє існування, й у них так і не виходить стати тими, ким вони могли би стати. У багатьох розвиваються хвороби, причинами яких є переживання гіркоти й незадоволення. Тому переважна частина моєї книжки — підсумований професійний досвід того, як навчитися розуміти себе та… всі свої почуття: страхи, бажання, прагнення; використовувати їх собі на благо, а не ігнорувати і не пригнічувати.

«Шкода, що я так мало спілкувався з друзями».

«Часто люди не усвідомлювали справжню цінність старих друзів, аж поки не опинялися на смертному одрі або в ситуації, коли друзів уже неможливо відшукати. Багато з них були настільки стурбовані подробицями і проблемами власного життя, що в певний момент припиняли підтримувати стосунки з найкращими друзями. Вмираючи, люди часто глибоко шкодували про те, що не приділяли дружбі тієї уваги, на яку вона заслуговувала, — розповідає Бронні Вер. — На смертному одрі всі відчувають тугу за своїми друзями».

Багато досліджень підтверджують той факт, що близькі люди — той життєвий капітал, який робить наше життя по-справжньому наповненим. На відміну від матеріальної забезпеченості та «зв’язків».

«Шкода, що я не дозволяв собі бути щасливим».

Дивно, але перед смертю люди досить часто шкодують про це. Багато хто аж до кінця не розуміє, що щастя — це питання вибору. Вони весь час дотримувалися старих засад і звичок. Так званий «комфорт добре знайомого» просочував їхні емоції та фізичне життя. Страх перед змінами змушував їх вдавати перед іншими людьми і перед собою, що вони задоволені своїм життям, хоча глибоко в душі їм дуже хотілося щиро розсміятись та почати приймати рішення, не озираючись на інших. Ось цими змінами, які ведуть до повноти вашого щасливого життя, ми й займатимемося. Щоб жити, а не шкодувати про життя.