Письменник з Тайваню Кевін Чень про емансипацію, виживання в умовах бідності й колоніалізм

Наприкінці цього року в Україні з’явиться роман одного з найбільш відомих сучасних тайванських письменників Кевіна Ченя, у перекладі українською Олександри Беспалої. «Місто привидів» вийде у видавництві «Сафран». Тайвань був цього року країною-гостем Місяця авторських читань, і попри те, що до львівської частини фестивалю тайванські автори не змогли долучитися, директор львівської частини фестивалю Григорій Семенчук мав нагоду поспілкуватися з Кевіном під час фестивалю у Брно й обговорити його український дебют, теми, про які пише автор і багато інших речей: строкату біографію автора, його літературні смаки та навіть україно-тайванські літературні стосунки.

— Кевіне, я щиро тішуся, що скоро ваш роман «Місто привидів» з’явиться українською мовою, і моє перше питання буде про Україну. Світ активно цікавиться Україною, все більше пізнає її, але я хотів запитати конкретніше, чи знає щось відомий тайванський письменник про українську літературу чи книжковий ринок?

— О, Боже! Маю бути чесним. Ні, я нічого не знаю. Не хочу вам брехати, кажучи що щось знаю, бо мої зв’язки з Україною не є тим, чим я можу пишатися. Я не знаю нічого ґрунтовно про вашу країну. Минулого року я був на Техаському книжковому фестивалі й в одній публічній розмові зі мною брала участь українська письменниця Оксана Луцишина, яка викладає в університеті Остіна. Ми розмовляли, обмінювалися думками про політичну ситуацію в Україні та в Тайвані, тому що, наші ситуації дуже подібні. Це був цікавий захід і розмова, як і спілкування з Оксаною після нього.

І ще знаю, що існує чудове українське видавництво «Сафран», яке щойно купило права на мою книгу, що невдовзі побачить світ. Це все, що я знаю про літературу та книжковий ринок в Україні. Тому, вибачте, що мені багато про що невідомо. Думаю, це здебільшого пов’язано з тим, як важко мені, тайванському читачеві, знайти хоч якісь переклади української літератури. Їх майже немає… Після початку війни з росією у нас в Тайвані з’явилося багато політичних книжок про ситуацію в Україні. Але якщо говорити про художню літературу, то вона відсутня й оскільки я не володію українською, доводиться покладатися на переклади. З нетерпінням чекаю на майбутні книжки українських авторів, які з’являться в Тайвані, щоб я міг їх прочитати.

— Подібна ситуація й у нас з тайванською літературою, тож я хіба що можу перепросити навзаєм про наше незнання. Але невдовзі нарешті з’явиться ваш переклад українською. Чи могли б ви поділитися з українськими читачами відповіддю на питання: про що ваша книга і чому її вартує прочитати? Це одне з тих запитань, яке письменники, мабуть, дуже не люблять, бо відповідають на ці питання щоразу коли йдеться про їх книжку.

— Я був готовий до цього питання, але щоразу трохи гублюся, коли мені потрібно на нього відповідати, адже варто бути унікальним і не дуже повторюватися. Коли письменник пише книгу, то зазвичай він про неї небагато розповідає, а потім дописавши мусить, ще й придумувати, що про неї розповідати. Звичайно, я пораджу спочатку прочитати книгу, а потім уже слухати всю мою балаканину. По-перше, ця книга — автобіографічна, про мою історію і особистий досвід дорослішання в маленькому містечку у центрі Тайваню.

Ця книга про сексуальність, емансипацію жінок і сексуальні меншини. Водночас вона про те, як маленьке містечко може відображати у собі історію цілого острова.

Містечко, звідки я родом, називається Йондзін, дослівно переклад назви означає «вічний мир». Воно дуже маленьке. Більшість  тайванців ніколи не чули про нього, але я вважаю, що це дуже чарівна місцина. Одна з найбагатших родин Тайваню походить з цього містечка. Вони зробили свої статки на продажах локшини швидкого приготування в Китаї, володіють безліччю нерухомості в Тайбеї. І все це люди з мого містечка, мої сусіди. Навколо цієї родини завжди багато скандалів: хтось потрапив до в’язниці, хтось ще щось утнув. Оці всі історії, не тільки про них, а й інших мешканців нагромаджувалися в мені, як міський фольклор, і це стало одним з джерел мого натхнення. Коли мені виповнилося 33, я почав писати про це, а потім здався. Десять років потому, у 43 роки, продовжив, бо був вже достатньо дорослим, і дивився на все по-іншому. Для мене важливою є тема емансипації, виживання в умовах бідності, колоніалізму та білого терору в Тайвані. Про те, як у маленькому містечку попри важкі зусилля,  ніхто насправді й не емансипувався врешті-решт. Тож це дуже складна книга, але я вірю, що це історія, яка може бути близькою кожному. Попри все вона отримала велику популярність у всьому світі. 

— Тайвань відомий своєю розвинутою демократією, інноваціями, ліберальністю. Натомість ви обираєте тлом роману дію у провінційному, тихому, «глибинному» містечку. Це навмисно обраний контраст?

— З однієї сторони — так. Думаю, це стосується кожної країни. От між Києвом і іншими маленькими містами в Україні, я впевнений, є якась різниця в часі. Я відчуваю, наприклад, коли повертаюся, до мого рідного міста зі столиці, Тайбею, що є якась різниця в плинності часу — це не години, не хвилини, і не секунди. Відчуття, що все сповільнюється і навіть люди пересуваються інакше. Вони не поспішають… Вважаю це дуже цікавим, тому про це і написав. Коли я поїхав навчатися до столиці, то, думаю, було помітно, що я з іншого місця, де час йде повільніше. З мене насміхалися, з моєї «нестоличності», з мого акценту. Так, як люди з Праги, мабуть, жартують над людьми з Брно. Таке ж, мабуть, є й у вас в Україні? А мені хотілося показати що периферія теж має цікаве життя — смішне, божевільне, мистецьке, з ексцентричними людьми. Звичайно, у столиці всі кажуть, що жінки емансиповані, мовляв, погляньте, у нас уже жінка була президенткою. Та насправді у маленьких містах все не зовсім так. Повірте, я знаю, про що кажу. У мене сім сестер. Головний герой мого роману має п’ятьох сестер, тому ця книга теж про жінок. Тайвань і далі залишається дуже патріархальним суспільством, там домінують чоловіки. Тому ця книга і про контраст. Столиця вважає, що її життя краще, бо воно серед хмарочосів і розкоші, але я хочу написати не про гірше життя, а про інше, — яке відбувається серед невисоких будинків, проте не менш щасливе.

— Коли письменник в основу свого твору закладає власну автобіографію, завжди цікаво, як на таку книгу реагують його близькі?

— Це дуже кумедна історія. Я вже деякий час публікуюся в Тайвані, маю багато книжок і читачів. Моя сім’я, мої близькі та родичі завжди купували мої книги, щоб підтримати мене. Але вони вважали їх занадто «літературними», занадто складними для читання. Тому вдавали, що читають, але насправді ніколи цього не робили. Вони казали: «Боже мій! Невже, ти не можеш написати що-небудь для нас? Те, що ми б зрозуміли!». Це завжди мене веселило. А «Місто привидів» стало бестселером, раптом цю книгу почали читати усі. Зокрема і мої сусіди, які почали питати моїх родичів: «Чому ви не читали її? Там таке написано про вашу родину». Близькі почали шукати цю книгу, прочитали її та зрозуміли, що це не про них. Бо книжка все-таки художня.

В її основі реальні події, факти, які мали місце, проте, це такий собі жанр, як мені сказали у США, має назву «автофікшн». В основі книги реальні люди, але зрештою, коли вони перетворюються на персонажів у книзі, то стають вигаданими. Тож навіть мої сестри, прочитавши, вважають цей роман кумедним. Моя старша сестра, яка досі живе в моєму рідному місті, одного разу пішла на базар, і жінка, що продавали овочі та м’ясо, впізнала її й сказала: «Боже мій, ти сестра Кевіна Ченя?». Вона відповіла: «Так. У мене неприємності?» Вона відповіла: «Ні, я прочитала книгу. Вона мені дуже сподобалася. Вам не треба платити сьогодні». Спочатку в сестри відняло мову, а потім вона подумала: «Боже! Мій брат займається усім цим лайном, якого я ніколи не розуміла, і раптом я не мушу платити за себе, бо хтось любить книжки мого брата?». Тож тепер я маю безмежну повагу в родині, бо мене поважають інші, а це важливо для моїх рідних.

— Знаю, що ви неодноразово відвідували Китай, тамтешні читачі цікавилися вашими книжками, але після того, як ви стали всесвітньо відомим тайванським автором, ваші книжки під забороною у КНР.

— Так, у Китаї опублікована одна з моїх книг і я неодноразово там бував,  але після 2018 року все почало змінюватися. Цензура стала сильнішою, і так чи інакше для людей культури, для письменників, для режисерів, для всіх, хто займається творчістю в Китаї, стало важко публікувати свій доробок. Думаю, що багато китайських видавництв хотіли б опублікувати мою книгу, але вони не можуть, тому що я ідентифікую себе саме тайванським автором. І хоча я не пишу про політику, вони все одно вважають що я чимось загрожую. Взагалі, я миротворець і попри всі політичні розбіжності, дискусії та думки, вірю у взаєморозуміння. Я ніколи не хотів би воювати з Китаєм. Але як нам уникнути воєн? Тільки спілкування може допомогти. Комунікація між Тайванем і Китаєм дуже погана. Існує багато непорозумінь і заперечень одне одного. Як на мене, нам потрібно більше дізнатися і зрозуміти про Китай, а їм — більше дізнатися про нас. Вважаю, що культура на відміну від політики є простором діалогу. От зараз ми тут, у Брно, на літературному фестивалі, і хоча кожен автор так чи інакше говорить про політику, все одно завдяки літературному обрамленню, ця інформація не сприймається вороже, бо культура — це простір дискусії, в першу чергу. Тому, думаю, це ганьба, що я не можу публікуватися у Китаї, бо знаю, що багато проблем у наших суспільствах спільні, попри інші разючі відмінності між нами, і ми могли б побачити ці спільні проблеми у моїх книжках.

— Кевіне, з ваших соціальних мереж, складається враження, що ви постійно подорожуєте. Коли знаходите час власне на творення нових текстів?

— Так, цього року дуже багато поїздок. Я погодився відвідати щонайменше п’ять літературних фестивалів і, на додачу до цього, у мене є ще й особисті подорожі. Все важче знаходити час для писання — я дуже нудна і консервативна людина. Лягаю спати десь о десятій чи дев’ятій годині, прокидаюся рано, десь о п’ятій. Не займаюся йогою, розтяжкою, молитвою чи медитацією. Мій ранок починається з писання.

Я дуже дисциплінований письменник, але мені потрібно писати там, де відчуваю себе найбільш комфортно. А це мій стіл, моя кімната в Берліні — це моє місце. 

— Ви вже згадали про Берлін, тому моє питання буде про це місто. Ваш чоловік — німець, ви разом обрали для життя велике місто. Чому саме Берлін? Чи важко було повністю змінити життя і почати його з нового аркушу на іншому кінці планети?

— Так, це було викликом, але це чудовий виклик у моєму житті. Це про втечу, всі хочуть втекти. Я впевнений, що ви теж, чи не так? Все наше життя — це втеча. Ми хочемо втекти з рідного міста, з сім’ї, з країни, просто бути десь в іншому місці, і це був мій випадок. Завжди відчував себе комфортно у Берліні — навіть ще тоді, коли не знав німецької мови. 

Попри всі стереотипи, Берлін доволі хаотичне місто і це мені подобається. Тут не обов’язково бути людиною з великими грошима, але тут ти завжди можеш знайти спосіб вижити. В цьому різниця з іншими великими столицями. Я був у Лондоні минулого тижня. Ви повинні бути багатими, щоб бути щасливими там. У Лондоні, якщо у вас немає хорошої роботи з хорошою зарплатнею, або у вас не багаті батьки чи щось подібне, життя може бути дуже важким, тому що все до біса дорого. Це місто дійсно з’їдає вас, якщо у вас немає достатньо грошей на банківському рахунку. А у Берліні ти завжди можеш знайти свої місця, власні безпечні куточки.

Я люблю Берлін з фінансових, і з багатьох інших, божевільних, причин. Я щодня його люблю. Це ніби якесь місце, якому я не належу, і водночас — належу і залежу від нього.

Я все ще можу вдавати, що не розмовляю німецькою і уникати багатьох ситуацій. Завжди можу грати невинного іноземного туриста з Азії, що часом і роблю. Можу бути і близько, і далеко, у мене є свої куточки, улюблені книжкові магазини, улюблена книгарня, улюблена бібліотека, друзі, яких у мене не так вже й багато. Мені подобається усамітнення, подобається гуляти містом наодинці, ніхто зі мною не розмовляє, тож і досі я б сказав, що це мій Берлін, моє обране рідне місто, і досі улюблене. 

— Ви також є доволі відомим актором у Німеччині? Як сталося так, що ви займаєтеся і цим?

— Я б не сказав, що аж такий відомий актор… З дитинства я любив бути на сцені. Не те, що я б боровся за будь-яку можливість бути на сцені, але щоразу, коли мене просять, наприклад, виголосити промову чи щось інше, я завжди погоджуюся. Ніколи не боявся цього і не маю страху втратити своє обличчя. Тому що в Тайвані важливо зберегти обличчя, щоб люди не сміялися з вас. Спочатку, я вивчав англійську літературу, а потім захопився театрознавством. У театрі мені подобалося не лише як актору, а і як людині, що вивчає історію, драматургію і все довкола театру. І раптом, вже пізніше в Берліні, мене запросили на кастинг у кіно. Я погодився, і після цього довгий час моє життя було пов’язано з акторством. Я грав на телебаченні, знімався в німецьких серіалах і у фільмах. Це було дуже цікавим досвідом, поки одного дня я не зрозумів, що повинен зупинитися. Зрозумів, що мені, як азійцю у Європі, постійно пропонуватимуть якісь жахливі ролі. Це завжди мафія, чи контрабандисти, чи щось дурне — дурний турист або божевільний багатій. Це дуже тупо, ці стереотипи. І я втомився від цього. Зрозумів, що як письменник ти більше контролюєш свій наратив. Я вже на той час багато написав, але ще не називав себе професійним письменником. І, на щастя, мій видавець в Тайвані звернувся до мене з дуже хорошим контрактом. Я погодився, бо з цим контрактом я справді можу зосередитися на писанні, і після цього припинив прослуховування у кіно. На одному з останніх таких прослуховувань кастинг-директорка попросила мене зробити сальто назад, а я відмовився. Ця німкеня щиро була подивована, чому я не можу цього зробити, адже кожен актор з Азії має таке вміти. Тоді я просто пішов сказавши, що нам з нею не по дорозі.

— А чи можемо ми уявити, що ви отримали кінопропозицію, від якої не можливо відмовитися. Що б це було?

— Я б хотів попрацювати з легендарним тайванським режисером Енгом Лі, який зняв багато фільмів: «Горбату гору», «Життя Пі». Звичайно, тому що він тайванець, який підкорив світ. Потім він повернувся на Тайвань, щоб знімати чудові малобюджетні фільми, і я люблю їх більше, ніж його великі голлівудські фільми. Також хотів би попрацювати, скажімо, з Квентіном Тарантіно, тому що він божевільний і я люблю його фільми. Хто ще? Хотів би знятися в Кена Лоуча, тому що його фільм про реальних і сумних людей. Стоп! Зараз я говорю лише про чоловіків. Це жахливо. Мені потрібно сказати про жінок-режисерів. Їх завжди згадують менше, просто тому, що їх у цьому світі менше. Грета Гарвіг, режисерка «Барбі», зробила фантастичну роботу і я б мріяв опинитися з нею на знімальному майданчику.

— Чи була у вас нагода попрацювати в театрі?

— Я мав справу лише зі студентським театром. З професійним поки не склалося. Хоча зараз одна з театральних груп в Тайвані робить постановку за романом «Місто привидів». Вони звернулися по допомогу, але я сказав, що не хочу заважати їм і дав повну свободу в інтерпретації тексту, адже знаю наскільки важливою в театрі є саме свобода. Тепер, коли цей текст стане виставою, я вже не можу диктувати нічого — хай над цим працює професійний драматург, актори, режисер. Я буду лише тихим вболівальником.

Для мене театр — це магічне місце, проте це місце, яке потребує всього тебе, якщо ти вже з цим працюєш. По-іншому не буває. Дуже люблю театр, але поки що тримаю його на віддалі. Можливо, колись мені вдасться поринути й у цю творчу стихію.

— Повернімося до літератури. Хто у вашому каноні улюблених письменників?

— З дитинства обожнював Ернеста Гемінґвея. Так, звичайно, зараз можна сказати, що він людина, повна проблем: лютий алкоголік, в нього проблеми з жінками, насильством, самогубство врешті-решт. А з іншої сторони, він мав надзвичайно цікаве життя — був на війні, подорожував, писав, отримав Нобелівську премію, і для мене в юності він був взірцем. Важливими для мене в останнє десятиліття є Маргарет Етвуд і Еліс Манро. Дуже жаль, що Етвуд не виграла Нобеля, але я вірю що в неї все попереду. Манро ж, писала на схожі теми як мої — малі люди, периферія. Ці дві канадійки мають важливий вплив на мене зараз.

— Наостанок, кого, крім себе, ви б порадили почитати з тайванських авторів?

— У першу чергу назвав би Ву Мін’ї. Його книги — це щось, я завжди їх рекомендуватиму. Вони перекладені різними мовами, українською теж, здається. Окрім того, він чудова людина, активіст. Я справді дивлюсь на нього і захоплююся, тому що ти знаєш, що він чесний, має дивовижну внутрішню етику. Він професор і фермер, і все, за що він береться, виходить добре.

 
Передзамовити роман «Місто привидів» можна на сайті видавництва «Сафран».

Читайте також: Аліса Гаврильченко: Про Кременчук багато стереотипів, але обмаль художніх книг