Ревізія радянського спадку: роман Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР»

Ніна Кур’ята. Дзвінка. Українка, народжена в СРСР. — Київ: Лабораторія, 2023.

Перевідкриття свого минулого — одна з центральних тем, яка цікавить українців зараз. Це добре видно по популярності книжок з історії України й української культури. Вдумливі видання з історії Плохія й Грицака розходяться як гарячі пиріжки, з’являються й інші цікаві та популярні видання, як от «Історія для дорослих» чи «Архіви КДБ». Художня література теж намагається задовольнити цей інтерес.

Слідом за нашумілим романом Анастасії Левкової про Крим «За Перекопом є земля» видавництво «Лабораторія» випустило книжку журналістки й медіаекспертки Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР». «Дзвінка» — повільний документальний роман, що, як і книжка Левкової, на перше місце ставить не сюжет, а епоху. Це роман про виклики історії і формування української самосвідомості в героїні, що народилась на Одещині, а тоді поступово перебралась до Одеси й Києва. Часові рамки роману — від пізнього Брежнєва і до початку повномасштабного вторгнення.

У цій книзі немає захопливого сюжету — історію рухає не стільки життєвий шлях головної героїні, скільки загальна українська історія з усіма її несподіванками й різкими змінами. Це книжка не про Дзвінку як персонажку з її потенційними драмами й захопливим життям. Підзаголовок тут набагато краще передає суть роману — це справді книжка про українку в СРСР.

Зародження української самосвідомості

Міф шістдесятників є доволі потужним в українській культурі і водночас він дещо викривлює реальність. Інколи через нього здається, що виховані в українській мові й культурі люди автоматично ставали свідомими борцями за свої права і свою незалежність. Та, вочевидь, не всі українці в останні десятиліття радянського союзу мали розвинену самосвідомість.

Роман «Дзвінка» показує життя більшості українців, які були носіями української мови та культури, але абсолютно не усвідомлювали цінність і важливість збереження своєї ідентичності. Вони просто жили, пристосовуючись під тренди сучасності, якими б ті не були. Для малої Дзвінки носити куртку кислотних кольорів чи говорити в зросійщеній Одесі російською — речі одного порядку. Українська мова щоденного вжитку не давала щеплення від пропаганди. Вона не перетворювала героїню на бунтівницю й нонконформістку. До цього ще треба було дорости.

Дзвінка, як і її бабця, в дитинстві щиро боїться, що в разі чого погані американці скинуть на її город смертоносну бомбу. А російська мова здається їй благородною. Ще б пак, адже саме цією мовою говорять на радіо й телебаченні. А українська мова й українські вірші, які пише Дзвінка, йдуть в комплекті з народним одягом і гопаком. Їй відведено місце в маленькому і добре контрольованому імперією просторі резервації. Щоб ця мова в жодному разі не вирвалась за дозволений їй ареал проживання і не почала ширитись світом і розвиватись.

Свого часу Василь Стус нарікав на зросійщення шкіл у Донецьку. Зокрема, він писав про сумний феномен, коли українці вибирають російськомовну освіту. І от Дзвінка — це та сама україномовна дівчина, яка цілком свідомо вибирає вчитися в російській школі. Бо їй треба думати про майбутнє і пристосовуватись до робочої мови великого міста і великої імперії.

Побутовий терор

Чималий шмат літератури про ХХ століття створювався з інтенції не дати забути про ті страшні історичні моменти, які наша психіка витісняє. «Дзвінка» містить досить лайтовий матеріал, проте вона теж є книжкою про все те, що нам не можна забувати.

«Дзвінка» весь час робитиме вам боляче, гидко і гірко. І робитиме це повільно й послідовно. Скажімо, кілька сторінок поспіль Ніна Кур’ята описує той гастрономічний терор, якому піддавалися діти в радянських школах. Коли ти не маєш права вибирати, смачно тобі чи ні — твоя вчителька насильно запихатиме в тебе недоїдену котлету. Звісно, це відбувається на очах в усієї їдальні. І, звісно, нікому навіть на думку не спаде заступитись за тебе. 

Ця книжка відкриває портал до пекла радянських і пострадянських шкіл. Тих самих шкіл, де всі мають виглядати однаково, рухатись і мислити синхронно, дослівно повторюючи слова вчителів, щоб отримати гарну оцінку. Адже не думати самостійно і бути однаково правильними та зручними — єдине, на що благословляла учнів радянська шкільна система.

Дівчина, якої нема

Свого часу класик української літератури ХІХ століття Іван Нечуй-Левицький написав про Одесу роман «Над Чорним морем». Нечуй-Левицький не сильно заморочувався над тим, щоб передати автентичне мовлення своїх персонажів. Він просто створив україномовні діалоги, час від часу ставлячи примітки, що персонажі говорять то грецькою, то російською, то українською з сильним акцентом чи помилками. На сьогодні роман «Над Чорним морем» знають хіба літературні задроти. І тим не менш, цей класик зробив свою справу: він показав, що україномовна Одеса існує.

Дзвінка є україномовною дівчиною в Одесі. А такого, як казав сумнозвісний російський літературний критик Бєлінський, не було, нема і бути не може.

І це одна з центральних проблем у книзі — Дзвінка весь час зіштовхується з проблемою, що її, на погляд знайомих дівчини, існувати не може. Притому це говорять героїні і проросійські знайомі, і проукраїнські. Україномовні люди натягують на Дзвінку стереотип про те, що Одеса української знати не може. Тоді як російськомовні стверджують, що українською мовою у здоровому глузді взагалі ніхто не розмовляє.

Для обох категорій їхнє твердження — давно засвоєна аксіома. А те, що перед ними стоїть жива україномовна дівчина нічого їм не говорить. Вони впритул не помічають її існування.

І це дуже прикметний момент, від якого віє технологіями пропаганди. Якщо переконати одних людей в тому, що ніякої української чи українців не існує, а іншу — що українців в Одесі й на Одещині нема, то й виходить, що на цю територію можна зайти переможним імперським маршем.

Героїнь на кшталт Дзвінки бракує українській літературі. І не важливо, чи будуть вони художніми, чи документальними. Головне робити їх видимими. Наповнювати ними мистецтво й інформаційний простір. І український, і закордонний.  

Проблема української документалістики

В Україні склалась химерна традиція неписання документальної прози. Навіть мемуари поета Володимира Сосюри «Третя Рота» мають жанрове визначення «роман». Вочевидь, у радянський час випустити роман безпечніше, ніж мемуари. Завжди можна сказати, що це просто «художня вигадка», і тим самим уникнути проблем і покарання.

Оскільки «Дзвінка» теж має визначення «роман», ми можемо думати, що щось із викладеного тут — художня вигадка. Але основна частина цієї книжки все ж мемуарна. Авторка не бавить нас інтригами і захопливим сюжетом, а склеює шматки спогадів в цілісну оповідь. Це ретельний щоденник кліматичних змін епохи й вдумлива ревізія щоденного життя українки в останні десятиліття радянського союзу й перші десятиліття незалежності. Для генерацій читачів, що не застали цю епоху особисто, Ніна Кур’ята розгортає цікаву деталізовану панораму. І цю панораму варто тримати перед очима, щоб пам’ятати про випробування й ціну, яку ми заплатили за збереження української ідентичності.