Розпад 101: Джим Льюїс про творчість Мітча Калліна

Читомо продовжує серію публікацій перекладного проекту видавництва «Вавилонська бібліотека» – це переклади літературної критики, рецензій, аналітики та інтерв’ю з письменниками за виданнями The New York Times, The New Yorker, Paris Review, The Independent та інших. Мета проекту: ввести українських читачів у контекст творчості автора та звернути увагу на найкращі зразки американської та європейської літературної критики.

Переклади виконували студенти профільних факультетів під наглядом викладачів та професійні перекладачі на громадських засадах.

Цього разу читаємо статтю Джима Льюїса про американського письменника Мітча Калліна.

Желізі-Роуз 11 років. Її батько – старіюча рок-зірка жанру рокабілі, а мати – колишня його фанатка. Вони обоє залежні від героїну. Коли мати вмирає від передозування, батько забирає свою дівчинку і перевозить її з Лос-Анджелеса в ізольований фермерський будиночок у Техасі. Невдовзі після їхнього переїзду він теж помирає від передозування. Ми на сторінці 43 третього роману Мітча Калліна «Країна припливів»; решту книги Желіза-Роуз безцільно тинятиметься будинком та його територією, розмовляючи з головою улюбленої ляльки Барбі на ім’я  Класік, намагаючись ігнорувати труп свого батька. З часом вона потоваришує з хлопчиком на ім’я Дікенс, що є таким же диваком, як і вона сама. Результат призводить до катастрофи, з якої ніхто не робить ніяких висновків.

Шериф Бранчес – страж закону в окрузі Кінг, штат Техас, хоча його моральність не краща, ніж у Желізи-Роуз. На початку його книжки – другого роману Калліна «Бранчес» – він стоїть на межі своєї ділянки, слухаючи крики свого пасинка з дна закинутої криниці. Під час цього він роздумує над шляхом, що привів їх до цього: епідемія отруєних собак, його теорії забезпечення правопорядку, його ненависть до пасинка та пасинка до нього.

Ці дві книжки Калліна  випущені з різницею у місяць. Порівняйте самі.

Для початку, «Країна припливів» та «Бранчес» – це проза, замаскована віршами: жвава манера оповіді, розмовний стиль та відсутність у більшості випадків вираженого ритму чи послідовної рими. Місце дії першої книжки – центральний Техас, другої – Західна Вірджинія: місцевості настільки різні, наскільки це можна собі уявити. «Країна припливів» дещо нагадує творчість Карсона Маккаллерса, а «Бранчес» – «Зібрані твори хлопчака Біллі» Майкла Ондатже.

Але вони досить подібні у тоні та настрої.

Обидві книжки балансують на межі брутально жорстокої, готичної гіперболи: трупи, секс і насилля, світ, що стає все огиднішим із кожною сторінкою.

У «Країні припливів» маленька Желіза-Роуз наносить макіяж на обличчя мертвого батька, щоб виправити втрату кольору, спричинену розкладанням тіла. У «Бранчесі», шериф убиває мексиканців згідно з власними збоченими принципами, ґвалтує жінку і чоловіка та вчиняє ще купу різних злочинів. Подібні крайнощі завжди ризиковані, бо можуть видатися сміховинним, проте Каллін уникає того, щоб його книга перетворилась на кліше за допомогою стриманого стилю оповіді, і переважно, йому це вдається. Автор максимально рідко використовує порівняння, а його герої ніколи не опускаються до роздутих глибокодумних роздумів над обставинами. Натомість тон оповіді переважно максимально сухий, дуже простий.

Така проза геніально і прекрасно висловлює власні погляди Калліна через його героїв. Створена ним 11-річна дика дівчинка має якраз достатню дозу вишуканості у своєму голосі та словах, щоб бути цікавою читачу, не будучи при цьому надто дурною. Коп середніх літ бурмотить, наче виконує одноманітну та похмуру пісню, і ніколи не говорить неправильно. Не маючи справжніх сюжетів, і «Країна припливів», і «Бранчес» повністю будуються на голосах своїх оповідачів, які самі по собі є ритмічними історіями, що переповідають деталі їхніх днів.

«Обережно. Майже готово»,  каже Желіза-Роуз, наносячи макіяж на батька у порожньому будинку. «Смертельні губи смачні, наче яблуко. Познайомився з лялькою Желізи-Роуз. Коли помада торкнулася кутиків рота, довелось зупинитися: було важко акуратно нанести яскраво-червоний у кутиках». «Я знав хлопця, / який розсмішив свою матір», каже шериф Бранчес. «Не варто мені було дарувати йому / 9-ий калібр. / Краще би купив йому / натомість собаку». Читач перегортає сторінку, аби лиш вони не переставали говорити.

І якщо їх розмови ні до чого не приводять, це стає величезним полегшенням: трохи недоречної сентиментальності і обидві книжки були би значно менш цінними. Однак це пара маленьких жорстких речей, наче камінчики, які випадково знаходиш у кишені, які виявляються дорогоцінними, хоч вони і є дивно огранені та брудні.

Переклала Ярослава Панко

Переклад за публікацією The New York Times, «Decomposition 101», by Jim Lewis, September 24, 2000