Руйнація, яка все змінює: журналістика у повоєнних Чернівцях

Шварц, Арнольд. Ревю одного журналіста / Арнольд Шварц ; переклад з німецької та упорядкування Сергія Осачука. – Чернівці : Видавництво 21, 2018. – 176 с.

Арнольд Шварц, чернівецький журналіст, шеф-редактор «Czernowitzer Allgemeine Zeitung», написав «Ревю одного журналіста» ще 90 років тому. Це підсумок 25-ти років його життєвого шляху, безпосередньо пов’язаного із журналістикою. Ця оповідь цікава не лише тим, що висвітлює стан чернівецької і загалом буковинської журналістики приблизно перших 30-ти років ХХ століття, становленням і розвитком нової модерної преси, а й показом життя журналістів, репортерів, історій почасти таких неймовірно-фантастичних або кумедних, що в них легше повірити як у художні, ніж як у реальні.

Із сьогоднішнього уривка ми дізнаємося про те, яким чином руйнівна сила війни впливає на життя журналістів, їхню професію та долю видань XX століття, за якими стоїть велика друкарська інфраструктура.

Великі плани. – Стяги кличуть на військову службу. – Військовий журналіст. – Керівник державного інформаційного бюро. – Відбудова зруйнованих друкарень. – Нова зустріч із рідною газетою.

Тим часом мій фах розширився. Я опанував графічну спеціальність в усіх її складових компонентах: технічному, адміністративному, комерційному й організаційному. Я збагнув якості та цінності великої пропаганди. Озброєний цими навичками, я підняв «Czernowitzer Tagblatt» із її технічним виробництвом до респектабельних висот. Уже тоді суспільство довірило мені посаду шеф-редактора цього часопису, що, певне, мав високу репутацію та численних читачів.

Незадовго перед війною, через раніше досягнуті домовленості та зобов’язання, завершується й цей період. Рішення прийнято швидко. Я організовую друкарню «Gutenberg» і укладаю з домом Гайнріха Мерсі у Празі договір, що мав запропонувати місту Чернівці нову газету, яка б виходила далеко за рамки та технічні можливості «Allgemeine Zeitung» і «Czernowitzer Tagblatt».

Ця угода з Мерсі створювала новий тип преси, який був придуманий мною і перевірений великими фахівцями газетної справи у Празі, а згодом став взірцем для газетно-видавничого бізнесу в Празі.

Щоправда, плодами мого власного проекту я не зміг насолодитися. Війна знищила мої сподівання повністю. Друкарські складачі залишили гранки, службовці давно вже пішли, редакторів частково мобілізували, частково вони були зі своїми сім’ями, і тільки я залишився на місці й тримався. У цій біді громадськістю опанував справжній психоз. Єдиною розрадою в ті нещасливі, критичні дні була газета. Двічі видання було змушене перериватись. Настала моторошна тиша, коліщата друкарської машини стояли непорушно, з останнім потягом я подався до військової лінії відступу на Південь. Друкарні були віддані на волю долі.

Підрозділ військової пресової інформації прийняв мене на службу. Моїм бажанням було залишитися на буковинському фронті, спочатку в Дорна-Ватрі, згодом у головному штабі в Сигіті-Мармароському. Там я ретельно писав допустимі повідомлення та описував події. Їх охоче приймали для друку на шпальтах «Neue Freie Presse», «Pester Lloyd», «Berliner Tagblatt» та інші світові часописи. Уже скоро на роботу військових кореспондентів наклало свою ненаситну руку військове керівництво. У кого були здорові руки й ноги, змушений був поміняти перо на гвинтівку.

Я був відправлений до Марош-Вазарелі в розпорядження військової газети. Людвіг Біро, угорський письменник, який тепер здобув особливу славу після екранізації його твору «Готель “Місто Львів”» і сидів зі мною в головному штабі в Сигіті-Мармароському, став моїм наступником у Марош-Вазарелі й відрекомендував мене угорському Телеграфно-кореспонденційному бюро в Будапешті. Там активно шукали стенографістів для зовнішньої телефонної служби. Нікого не могли знайти. Кандидатів обіцяли звільнити від військової служби, настільки високо й важливо цінилися їхні якості.

Тут, у Будапешті, я провів п’ятнадцять місяців і познайомився з великим апаратом інформаційно-розвідувальної служби, який мав своє головне завдання в тому, щоб забезпечувати Хорватію, цілі Балкани, Болгарію та Туреччину тощо й, крім цього, переправляти інформаційні повідомлення закордонним виданням. За кілька днів я здобув першу посаду в цьому агентстві. Цей період неймовірно збагачує мої журналістські та політичні знання. Виявилося, що ми, буковинці, опинившись на посаді за кордоном, на якій ми ще ніколи не були і її вимог не знали, проявили себе так, що мені було висловлено високе визнання моєї служби.

Читайте також: Художній репортаж: факт чи вигадка

Коли телеграмою віденського пресового штабу на вимогу уряду я змушений був у липні 1917 року вирушити до Чернівців, щоб відразу після взяття міста знову активізувати «Allgemeine Zeitung», керівник кореспонденційного бюро, вже покійний надвірний радник Радо, журналіст старої школи, просив мене, щоб я не повертався, а залишився, бо я був незамінним. Але робота в кореспонденційному бюро зовсім зруйнувала мені нерви.

Щоденна служба з 11-ї до 2-ї пополудні й потім із 7-ї вечора до 4-ї ранку. Піт буквально стікав на папір і розмазував стенографічні тісно написані рядки, але як на фронті мусиш концентруватися на ворога, так і тут усі нерви мусили бути сконцентровані на телефонному проводі з Відня та Берліна. Крім цього, я знаходив поміж тим час, щоб написати серію статей на прохання «Pester Lloyd».

Об’їзними шляхами я відправився з Будапешта до Калуша. Тут мене зустрів офіцер генерального штабу і взяв мене у свій автомобіль у дорогу через зруйнований Станиславів до Чернівців. Ми прибуваємо 7 серпня 1917 року до міста. Попереднього дня місто відвідав цісар Карл. Моя поїздка і враження від побаченого глибоко закарбувалися в моїй душі й не дозволили насправді відчути радість від зустрічі з рідним містом: спустошені війною місцевості, де лежали ще не поховані тіла вбитих солдатів, переїзд через Прут понтонним мостом до Чернівців, безлюдні та зруйновані вулиці, вступ на поріг моєї старої, сплюндрованої росіянами квартири, візит до трьох мені близьких друкарень.

Друкарня «Allgemeine Zeitung» не мала ні дощечки, ні букви, лише попіл і уламки, у друкарні «Czernowitzer Tagblatt» були лише залишки колись передового обладнання, а з друкарні «Gutenberg» по вулиці Кароліни, 4, де перед війною були змонтовані найновіші друкарські машини, вони були викрадені.

Це було моїм особистим завданням – із розвалин трьох друкарень реконструювати одну єдину, але згодом знову поволі відбудувати кожну окремо і з часом упродовж років зібрати всі компоненти. Коли 25 серпня 1917 року знову вийшов друком зовсім маленький, мініатюрний часопис «Allgemeine Zeitung», населення відчуло прихід нової епохи, лише тоді воно відчуло, що місто було знову вирвано з кігтів росіян. Преса в той час була джерелом розради. Порив до передплати, привітання втраченому і знову віднайденому часопису – все це зможе збагнути насправді лише той, хто, як журналіст, відчуває міцне єднання між громадськістю і собою, єднання душевною спорідненістю.

Читайте також: Пьотр Ібрагім Кальвас про Єгипет, країну без самотності й без блиску Шарм-ель-Шейха