Сам собі етнографічний матеріал і жайворонок з-під Карпат — Марко Черемшина

Марко Черемшина, Іван Семанюк, Марко Легіт, Василь Заренко — все це імена однієї людини, яка поєднала кілька іпостасей. Письменник, що уявляв себе жайворонком, передбачив власну смерть, мав два дні народження і справжнього двійника. Писав про рідкісні гуцульські обряди (від деяких — мороз шкірою), не мав міри в любові (ні до життя, ні до власної дружини).

Здобув ступінь доктора права у Відні, належав до золотої доби галицьких адвокатів. Що в політиці, що в приватному житті не терпів песимізм і лінощі. Місцем сили вважав дідовий ліс. Від першого до останнього дня свого життя залишився в душі гуцульським хлопчаком із серйозним чоловічим обличчям. Понад усе любив природу. Всі його псевдоніми (Легіт, Заренко, Черемшина) походять від стихій сонця, повітря і води.

«Народжений двічі»

Іван Семанюк, якого згодом знатимуть як Марка Черемшину, прийшов у цей світ у селі Кобаки — на порубіжжі гуцульської, покутської та буковинської культур у 1874 році. Його називають «співець Гуцульщини», з легкої руки Івана Франка зараховують до «Покутської трійці», а в листах до письменника та видавця Осипа Маковея Марко Черемшина підписується: «буковинський Гуцул». Все просто і складно: і гуцул, і покутянин, і буковинець…

Єдине збережене фото Марка Черемшини у Вишитій сорочці

Народився майбутній письменник у родині Анни Олексюк та Юрія Семанюка, він найстарший і найулюбленіший з трьох дітей. Прийшов у цей світ хлопчик «етнографічно»: його рідна тітка Єлена була повитухою (мошею), добре зналася на зільництві, замовляннях, народній мантиці. Саме вона приймала пологи в Анни, матері майбутнього письменника Марка Черемшини. 

А мама Анна була для своїх дітей всесвітом колисанок, легенд і переказів, а дід Марка Черемшини Дмитро Олексюк навчить згодом улюбленого онука танцювати гайдука та аркана, навчить грати на сопілці-денцівці та щовечора розповідатиме про народну культуру. Згодом Марка Черемшину (тобто дорослого вже чоловіка) запитають, де ж він записав стільки звичаїв, звідки у нього такі глибокі знання етнографії. На що Черемшина відповість у «Автобіографії»:

…етнографічних матеріалів не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, казок та сопілок, вдихав їх в себе і видихав ними. 

Батько Марка Черемшини, Юрій Семанюк, був також людиною вельми непростою: горянин-романтик, залюблений у книжки, який пробував віршувати, але письменником так і не став. Колекціонував книжки (тоді, коли й одна чи дві книжки були рідкістю, мав дві шафи добротної літератури). Приятелював з Юрієм Федьковичем. Ініціатор і співзасновник відкриття хати-читальні (першої публічної бібліотеки на стику ХІХ і XX століття) у селі Кобаки. Невгамовний жартівник, який всі свої мрії «інвестував» у сина Івана, який завдяки безмежній любові батька і діда єдиний з трьох дітей здобув освіту. Батько мріяв учитися? Вивчив сина. Хотів спробувати сили в літературі? Чим тільки міг — підтримав сина. 

І ось малий Івась стає учнем школи у Кобаках. Спрагло поглинає шкільну програму, багато книжок позичає додому і просить про додаткові заняття. Батьки бачать по дитині: треба, аби він вчився далі. Тож далі — Коломийська гімназія. 

І тут виринає перша біографічна загадка Івана Семанюка — дата народження. У його свідоцтві про народження зазначена дата «13 червня 1874 року», щоправда, виданий цей документ 1889 року, тобто коли юнакові вже 15 і очевидно дані писалися зі слів. В автобіографічних матеріалах і в листах Марко Черемшина згодом чітко напише: народився він 13 липня. Тож ці дві дати — 13 червня і 13 липня — так і йдуть в його житті поруч. Документальна дата і та, яку письменник засвідчує особисто. 

Тут же, в Коломийській гімназії, майбутній письменник отримує болючий урок життя і гідності. Він прибуває у пишній парубоцькій народній одежі (треба зазначити, доволі дорогій): але учні-міщани та вчителі сміються з хлопця, кажуть у такій одежі добре гній возити. І жартують з того, що «приземистий гуцулик» не знає польської мови (хоч добре знає німецькі та російську з іноземних). Іван Семанюк зробив доволі оригінальні висновки з цього уроку: за пів року з принципу вивчає польську так, що ровесники-насмішники записуються до нього на платні приватні уроки з польської. Можливо, саме тоді зародилася тяга хлопця до вивчення іноземних мов?

Тут, у гімназії, він зустрічає людей, які будуть його друзями на все життя — майбутній отаман Легіону УСС та УГА Сень Горук, майбутні письменники Василь Стефаник та Лесь Мартович, майбутній засновник снятинської «Просвіти» Василь Равлюк. З Сенем Горуком Іван Семанюк жив у одній кімнаті та багато спілкувався. Згодом це буде єдина людина, з якою він все життя листуватиметься на світоглядні теми. А ось зі Стефаником та Мартовичем заприятелювали не одразу — між хлопцями три роки різниці у віці. А це в юнацтві, мабуть, багато. 

отаман Сень Горук

Іван Семанюк вже у гімназії робить перші літературні спроби (в основному під іменами «Василь Заренко» та «Марко Легіт»). Передплачує багато періодики та мріє: ось би й собі стати письменником. 

Читайте також: Особисті історії на тлі спільної боротьби: 6 книжок воєнної мемуаристики

Віденська школа Марка Черемшини

Наступна сходинка — Відень. Вступає на юридичний факультет (один із найдешевших тоді), хоч юриспруденцією не цікавився. Каже: вчився «для хліба», аби мати освіту і заробити грошей для себе і родини. 

Марко Черемшина – випускник Віденського університету

На період студентського навчання припадає і початок літературної слави Марка Черемшини. 1896-й — це і рік вступу до Відня, і дата першої публікації у газеті «Буковина» — оповідання «Керманич». Саме тоді письменник вперше підписався псевдонімом «Марко Черемшина». І є дві версії, що ж означає це літературне ім’я: Марко — через непосидливу вдачу (йому з дитинства казали, що крутиться, як Марко в пеклі), а Черемшина — або від Черемоша, з його рідних Кобак, або від черемхи. Серед ранніх творів письменника виокремимо тільки один — казку-билицю «Райска Птиця», яка побачила світ у львівському журналі «Дзвінок» у 1897 році. У цій казці на алегоричну птицю напосідаються два сусіди, один із сусідів — Гадина зі Сходу, який «цілий світ бажав би пожерти». Цю казку згодом не включать до жодного з видань творів Марка Черемшини, навіть у фрагментах не опублікують. А коли до 100-річчя Марка Черемшини вдова письменника та редколегія (Федір Погребенник, Олекса Засенко, Олексій Мишанич) таки включили казку до двотомника, їх викликали у партійні органи та погрозами змусили прибрати цей твір і новелу «Йордан» з уже заверстаної книжки. Така ось казочка…

1901 рік. Іван Семанюк закінчує Віденський університет  і видає свою першу книжку «Карби». Михайло Грушевський у рецензії згодом скаже: Марко Черемшина є одним із найвиразніших постатей молодої української літератури. 

«Український адвокат»

У літературному житті Марка Черемшини настає тривала пауза і на перший план виходить іпостась «Іван Семанюк — правник, правозахисник». Справді, якщо вдуматися — часовий проміжок між першою і другою книжкою Марка Черемшини складає понад двадцять років (1901 і 1925), проте це було не мовчання. Марко Черемшина стає спочатку помічником адвоката Миколи Лагодинського у Делятині, згодом відкриває свою адвокатську канцелярію у Снятині, і це той період, коли він з головою поринув у громадсько-політичну роботу. Багато спричинився до організації осередків товариства «Січ» у краї, виступав на вічах, розчинявся у приватному консультуванні. Казав, що в селах його знали всі — що старші, що малі діти. Був дорогим адвокатом, але багато кого з ідейних міркувань боронив безплатно і навіть брав на себе судові витрати (особливо, якщо справа стосувалася українського національного питання). 

У Снятині, місті, яке змінило його життя, Марку Черемшині казали «український адвокат». Річ у тім, що він перший і довгий час єдиний адвокат-українець, окрім нього тут працювали єврейські та польські правозахисники. І одного разу оце розрізнення «український адвокат» допомогло зустрітися із власним двійником.

Як напише згодом у спогадах снятинчанин Яків Гандзюк (а спогади ці так і назве — «Двійник Марка Черемшини»), одного разу йому пробували віддати гроші, які насправді позичили в «українського адвоката». Чесний пан Яків пішов віддати гроші й, коли переступив поріг канцелярії Марка Черемшини — таке враження, що подивився у дзеркало. Вони направду були дуже схожими. 

У Снятині також Марко Черемшина зустрічає «найкращу панночку на всю Галичину» — красуню з роду Карп’юк Наталю. У них різниця у віці 17 років. Вона — яскрава і талановита молода вчителька, якої «скрізь багато». Він — знаний письменник, чиї твори Наталі Карп’юк колись батько подарував на день народження. Марко Черемшина закохався відразу і наполіг на негайному одруженні. Наталя спочатку полюбила навіть не його — поезію його зізнань, листів, його дієвість, надійність. А аж відтак зрозуміла: він — цілий її світ. «Жінку свою любив я без міри», — зізнається згодом письменник, і це буде правда. 

Марко Черемшина з дружиною Наталею

Ревнував також без міри, як і Наталя, хоча у біографові Марка Черемшини складно знайти натяк хоча б на одну іншу жінку. Сварилася пара багато (а були за темпераментом двома вогнями), але тут же і мирилися. 

Читайте також: Зачудований хлопчик, наполегливий юнак та непересічний дорослий: панорамний роман про Франка

«Село вигибає»

1914 рік, мабуть, найконтрастніший у долі Марка Черемшини. Щасливий — бо це рік весілля з Наталею. І трагічний — бо почалася Перша світова війна. 

Як тільки над Снятином нависає загроза воєнного часу, Марко Черемшина забирає Наталю та двох її молодших сестер — Ольгу і Марію — до своїх батьків у село Кобаки. Але війна наздожене їх і там. Новели про Першу світову війну згодом складуть основу його збірки «Село вигибає». Літературні критики скажуть: це найсильніша і найстрашніша книжка у Марка Черемшини й одна з найсильніших з усіх, написаних українцями про війну. 

Ще по-іншому захищається від війни Марія Карп’юк, одна з сестер дружини Марка Черемшини. Вона, дівчина-підліток, аби не думати про те, що змінити не може — малює. Так вона намалювала портрети дєді і нені (тата і мами) Марка Черемшини, це на сьогодні єдині зображення батьків письменника. Згодом вже знаною художницею Марія перенесе ті образи на папір, але творила їх вона на грубому полотні — там, у Кобаках.

Портрет Юрія Семанюка, батька Марка Черемшини. Робота Марії Карп’юк

Портрет Анни Олексюк, матері Марка Черемшини. Робота Марії Карп’юк

Згодом Марко Черемшина таки повертається до Снятина, поринає у волонтерську роботу, допомагає родинам воїнів відстоювати свої права на компенсацію, а після війни його ціллю стає політика українізації. Щоби освіта, мова паперів велися українською мовою. Входить до повітової ради в краї, обраний бургомістром міста Снятин, але сам через деякий час зрікається посади на користь снятинчанина Семена Зінкевича: по щирості зізнається, що і літературу, і громадську роботу, і політику поєднати складно, а робити щось «пів-напів» він не звик. 

Фото на паспорт Марка Черемшини. Він сфотографований з дружиною

Попереду один болючий шрам для Марка Черемшини. Він і його батько отримують обоє одночасно травми на все життя (за різних обставин, проте кривдник — той же). У 1919 році Іван Семанюк (Марко Черемшина) був делегований від ЗУНР вести переговори з румунською стороною, яка навесні окупувала Покуття. Перемовин не вийшло — румуни відкрили вогонь, і Марко Черемшина, аби врятуватись від куль, застрибнув у рів з крижаною водою, і там мусив перечекати. Як наслідок — до кінця свого життя письменник мав проблеми з нирками. Того ж, 1919 року румунські війська ледь не на смерть побили його тата в Кобаках «із-за рушниці». А 20 лютого 1920 року Юрія Семанюка прибиває кагла у власному домі й він помирає від удушення чадним газом. 

Символізм раптової смерті

Останні роки свого життя Марко Черемшина йде проти бурі. В його домі час від часу ведуться обшуки (нова, польська  влада політику українізації йому аж ніяк не пробачила), відчуває Черемшина чимраз гостріше проблеми з серцем і нирками. Але помирати аж ніяк не збирався. Принаймні, у 53. Збирається він бричкою до мами в Кобаки на Великдень, з ним — дружина Наталя. У великодній понеділок у Кобаках відбувається поминання предків, в часи Марка Черемшини це було трапезування та обдаровування на могилах, називається цей обряд «накривання грібків». І хоч Марко Черемшина передав сестрі достатньо грошей, аби вона закупила великодній хліб і горнята для обдаровування, вона бідними дарами його дуже засмутила. Він схилився на палицю, заплакав і … помер від розриву серця. На етнографічному обряді пошанування предків. Ніби посередині власного сюжету помер.

Чи його «вбили» черстві паски й надщерблені горнята? Враховуючи, що мав перед тим мінімум два інфаркти у залі суду, а між тим — обшуки вдома, навряд… Але то було останньою краплею.

І в цей момент у кімнату його мами залітає жайвір. А птиця, яка у шибку вікна вдарилася, кажуть, нещастя віщує… Колись Марко Черемшина у «Автобіографії» написав, що коли б дозволено йому перемінитись у птаха, то вибрав би він собі стать жайвора. Звідки ж він знав?…

Читайте також: Не лише мати Лесі Українки. Олена Пчілка в українській культурі