Самвидав: «Сам пишу, сам друкую, сам поширюю, сам за це сиджу в тюрмі»

У межах 25 Book Forum відбулась відкрита лекція українського журналіста, публіциста, історика Вахтанга Кіпіані про український самвидав. Слухачі дізналися про те, як виник феномен самвидаву, яким чином він поширювався та який реальний вплив мав на суспільство. Читомо також відвідало лекцію й занотувало для вас найголовніше.

Декілька дат з історії самвидаву

Цензура існувала протягом всієї історії людства. На території України першим списком забороненої літератури, який зберігся до сьогодні, є «Список відречених книг», що датується 1073-м роком. Із того часу механізми цензурування тільки вдосконалювалися. Оскільки кожна дія викликає протидію, завжди існували контртексти, які друкувались і поширювались всупереч заборонам.

Окремої уваги заслуговує явище самвидаву ХХ століття. Існує думка, що цей термін вперше з’явився як «Самиздат» і завдячує цим російському поету Миколі Глазкову. Він своїми силами друкував книжки і замість назви видавництва вказував «СамИздат». Така назва була відповіддю на офіційні радянські видавництва, в назві яких завжди була присутня частка «-издат» («Политиздат», «Медииздат» і т.д.).

Появу українського терміну «Савмидав» пов’язують з харківським письменником Іваном Багряним. У 1929-му році автор своїми силами видав збірку «Ave Maria», тому замість назви видавництва вказав «Сам». Автор роздавав книжки в невеличкі магазини, а потім розказував друзям, де їх можна купити. Та згодом радянська влада все одно дізнавалась про ці примірники й конфісковувала їх.

У 1964-65 роках на Івано-Франківщині група активістів на чолі з Зиновієм Красівським створила журнал «Воля і батьківщина». Журнал складався з 13-22 сторінок машинописного тексту і видавався щоквартально. В умовах підпілля випуск подібного тексту був складним процесом не тільки через тиск влади, а й через технічну складність верстки примірників.

1 травня 1989 року відбувся парад, на якому вперше, хоч і нелегально, замайоріли жовто-блакитні прапори і прозвучали українські гасла, що стало початком для нового етапу в розвитку самвидаву. За декілька днів у Львові з’явилися перші примірники нових газет «Поступ» і «Голос відродження», згодом вони перестали бути самвидавними і стали джерелами масової інформації.

У 1989-1991 роках явище самвидаву стало настільки масовим, що кількість таких видань було важко підрахувати. За деякими даними в цей період світ побачило понад 1300 назв самвидавних публікацій.

Читайте також: Від визвольної боротьби до візуальної комунікації: перевтілення та інші пригоди самвидаву

Самвидав в Україні

Тотальна цензура спричинила творення самвидавної літератури на релігійну, спортивну, політичну і навіть жартівливу тематику.

• Самвидав релігійних громад

Церква пішла в підпілля через антирелігійну політику радянської влади, тому поширювати своє слово вона могла або усно, або власноруч виданими матеріалами. Самвидав релігійних громад якісно відрізнявся від інших. Твори випускались на цупкому папері, з твердою обкладинкою, часто були присутні навіть ілюстрації. Наймасовішим був самвидав релігійної громади баптистів, але не відставала за кількістю виданого матеріалу й громада католицької церкви.

• Спортивний самвидав

У підпіллі існувала й спортивної періодики. Можна згадати відомого українського журналіста та політика Віталія Федоровича Шевченка, першими самвидавними досвідами якого були шкільні футбольні газети змагань між кількома будинками у Фастові.

• Музичний самвидав

Радянська влада доволі критично ставилась до проявів західної музики, тому, наприклад, рок-музика в радянській періодиці майже не згадувалась. Найвідомішим прикладом самвидаву такого жанру став машинописний «Рок-кур’єр», що з’явився в 1986 році. У той час маловідомі навіть у вузьких колах назви «Аквариум», «Кино», «Машина времени» звучали тільки там.

• Політичний самвидав

Власноруч видані публікації були чи не єдиним способом висловити опозиційну до радянської влади думку. Анонімно створені статті та примірники давали змогу уникнути репресивної машини. Серед українських самвидавних публікацій найвідомішими є: «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби та «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола.  

• Гумористичний самвидав

Список дозволених тем для жартів у СРСР був доволі вузьким і обмежувався «вічними» темами: крадіжки з заводу, подружні зради, релігія, НАТО. В кінці 80-х років з’являються люди, здатні жартувати не тільки над комуністичним режимом, а й над проукраїнськими політичними рухами, тобто над собою. Прикладом самвидаву на жартівливу тематику була львівська газета «Сальтисон». Період випуску збігся з періодом активної діяльності Народного Руху України, тому на сторінках газети з’являлися сатиричні матеріали на кшталт «Руху народів України за ковбасу».

• Самвидав як засіб масової інформації

Газети такого типу друкувалися за кордоном і звідти вже нелегально завозились в Україну. Створені в 1989-му році газети «Поступ» і «Голос відродження» дуже швидко стали своєрідним майданчиком для комунікації. Актуальні й цікаві новини згодом зробили з них джерела масової інформації, якими користувалися десятки тисяч людей.

Читайте також: Державний архів друку: як зберігають національне надбання

Цікаві факти про підпільну пресу

• Доводилось імпровізувати

Друкарські машинки з українським текстом були рідкістю, тому часто користувалися машинками з російським текстом, використовуючи «1» замість букви «і».

• Друкарські машинки часто складали з деталей, завезених з закордону

Купити друкарську машинку в радянській Україні і не викликати підозр з боку влади було практично неможливо, те ж стосувалось і купівлі комплектуючих. Деякі сміливці замовляли деталі у знайомих з інших країн і власноруч збирали друкарські машинки.

• Текст після написання автору не належить

Всі твори, надруковані не в державних друкарнях, визнавалися радянською владою поза законом, тому усі причетні до самвидаву усвідомлювали можливість бути покараними. Текст поширювався між осіб, які довіряли одне одному. Отриману книжку часто передруковували і далі передавали вже зовсім нові примірники, щоб унеможливити визначення особи першовидавця.

• Примірники друкувались часто друкували за межами країни

Оскільки можливості надрукувати самвидавний продукт на теренах України майже не було, для випуску таких видань користувались закордонними зв’язками, а потім передавали видане вже контрабандою.

• Різний вік, статус і професії самвидавників

Цікавою рисою самвидавного руху була надзвичайна різноманітність його прихильників. За підпільний друк брались люди різного віку, від запальних студентів до статних і виважених професорів. Був навіть випадок, коли один з випусків «Українського вісника» друкувався працівницею обкому після закінчення робочого дня в кабінеті першого секретаря.

Попри тотальну цензуру радянської влади і заборону будь якого самостійного друку, завжди заходились способи поширювати контртексти. Український самвидав об’єднав найрізноманітніші верстви населення, тому існувала величезна жанрова різноманітність видань – від жартівливих сатиричних до серйозних політичних. Пласт недослідженого матеріалу і досі залишається надзвичайно великим, тому точне уявлення про масштаби явища самвидаву наразі дати складно.

Читайте також: Німецький самвидав: інді-література у 2016 році