«Серця і Тільця» Євгена Манженка: вірші робота з рожевими щічками

Євген Манженко. Серця і Тільця. — Київ: Люта Справа, 2019

У моєму наплічнику збірка Євгена Манженка «Серця і тільця», яка видана «Лютою справою», пролежала недовго. Так сталося, що читати я почав її, щойно отримавши. Читав у маршрутці й метро, на київських лавках і на лавках при столах «Купідона». Читав і вдома, перегортаючи вперед-назад, повертаючись до окремих віршів і намагаючись якомога чіткіше скласти загальне враження. А враження це починається із передмови, про яку й хочеться одразу поговорити.

Артему Яковичу Полежаці вже пасувало б зважати на свою посивілу голену голову й не розкидатися в передмові аж надто високими словами, з розгону називаючи презентованого автора генієм. Так, справді, прямим текстом, на сторінці 6. Зрозуміло, що подібна лексика в середовищі українських аматорів духовности не рідкість, он і з трибуни останнього Віча на Майдані також декого з промовців оголошували «Великим Українцем» і «Серцем України», – але людям, причетним до роботи із текстом варто би пам’ятати, що хоча слово — коштовний матеріал, але воно знецінюється, девальвується від надмірного й недоречного вживання дуже швидко і легко. Під час застілля всі поети — генії, проте стверджувати подібне на письмі, у передмові можна, здається, лише не прочумавшись від щойно згаданого застілля. Так само, як і зважуватись на інші багатозначні заяви, подібні до наведеної на сторінці 8:

«Іноді ні-ні, а й пожалкуєш, що не народився жінкою — щоб покохати Євгеніванича (це так автор передмови А. Полежака та інші близькі особи іменують автора збірки Є. Манженка) в ширшому сенсі слова, ніж просто так».

Що ж, у нашу розпаношену трансгендерну епоху подібне освідчення вже не шокує, але здивування викликає — бо свої потаємні інтимні фантазії все ж краще втілювати у своїх віршах, ніж у вступних статтях до чужих. Тим більше, що фантазії, правда, вже не еротичні, а високотехнологічні, продовжуються в іншому абзаці передмови:

«Я дуже сподіваюсь, що колись наука зможе продовжити вік земного життя філософа й футуролога Євгеніванича, перекачавши інформацію з його мозку в голову молодого (саме так !!! – О. Ірв) робота з рум’яними металевими щічками — і геній буде ще безкінечно довго разом з людством радіти, кохати, писати нові вірші й грати на укулеле».

Ходять чутки, що Є. Манженко досяг досконалости в опануванні цього африканського інструмента… І укулеле — не балалайка, що теж по-своєму приємно.

На цьому, мабуть, пора закінчити рецензію на передмову Полежаки й повернутися до власне збірки «Серця і тільця». І одразу до назви. Вона простувато-невизначена, бо слово «тільця», що не кажіть, має зменшувальне (і від цього почасти комічне) звучання, тоді як описуються в текстах все ж переважно тіла, без зменшувального суфікса, дорослі й зрілі у всіх сенсах цього слова. Еротизму в збірці Є. Манженка не бракує, про це і вищезгаданий Полежака говорить у передмові. Та еротизм цей не дуже вишуканий, підкреслено-приземлений, урбаністичний і прикладний:

Кружляє осінь у помаді
Над сірим маревом Подолу
Тебе зустрів на променаді
І думав: «А яка ти гола?»

Ліричний герой не витрачає часу на поступовий підхід до теми. Він не милується окремо профілем і силуетом свого об’єкта принади, не впивається деталями — фігурою, ходою, серпанком волосся. Він одразу переходить до суті, майже як А. Полежака у своєму вступному слові. Вітальної енергії  у віршах Манженка через край. Його виразно маскулінне ліричне «я» кидається у вир статевого потягу рішуче й безоглядно, а говорить про це автор теж прямо й відверто, підбираючи в навалі пристрасті лексику часом навіть високу й поетичну:

Рвати би осені промені стиглі
Ховати від холоду вітру
Плавлене золото листя у тиглі
Лити в жовтневу палітру

або:

І шум гаїв і вітер в житі
І серце юне і палке
Лишилось скільки мені пити
Життя п’янке?

Ці вірші відсотків на вісімдесят все ж інтимна лірика, із двадцятивідсотковим вкрапленням соціальної публіцистики, і то не тільки там, де ліричний суб’єкт страждає з приводу здорожчання перепічки, чи від депресії хоче «парасолькоЙ бить людей». Манженко навіть оперує у своїх текстах назвами кількох маловідомих установ міста Києва:

Як заявив речник Київсмутку
Тим, хто подасть апеляцію,
Відключить надію і віру хутко
Київміськпрокрастинація

А серед справжніх друзів герой віршів першими називає трьох: oboi_lux, nogotki_kiev Ta ulybka_stomatologiya.

І взагалі, столицю Манженко знає майже досконало, від центру до далеких передмість, чітко диференціюючи, наприклад, що станція метро Лісова — це «Ад. Ізраїль», а станція Театральна — це вічна весна. Хоча йому й спричиняє незручності перейменування станції «Петрівка» на «Почайну».

Читайте також: 9 поетичних книжок, які можна прочитати замість стрічки новин

Також публіцистика виринає у вірші про кохання бійця батальйону «Валгалла» до дівчини-ватниці. Автор малює картину майбутнього, нещасливу, бо молодят не прийняли ні та, ні інша сторона.

Потім серед усього цього пиздеця
В них народиться син-невдаха,
Бо бабуся по мамі не любить отця
І ненавидить маму сваха

 

З пацана потім виросте лютий буддист
Пацифіст і лівак з Могилянки
Таке горе в сім’ї — вейпер і гітарист
А у друзях суцільні панки

Уява автора, спрямована в майбутнє, чомусь не хоче розширитись і припустити, що за двадцять років вейп може відійти, як відійшов кубик Рубіка і спінер, або трансформуватись у щось зовсім неуявне; а слово «панки» буде таким самим архаїзмом, яким на сьогодні є, скажімо, слово «стиляги».

Хоча «стиляги» все ж від слова «стиль», а стиль — від слова «стило».

Поміж стилетом і стилосом свого часу в нашій поезії робив нелегкий вибір інший Євген М. – Євген Маланюк. Євген же Манженко однозначно вибирає стилос, хоча подекуди оперує цим стилосом незгірш стилета. Ні, майстерні й тонкі надрізи у його віршах не надто помітні, але враження, що ці тексти складені з грубо покришених попередньо слів, при читанні виникає неодноразово.

Іронія і щирість — ось дві складові творчості Євгена Манженка, які одразу впадають в око при знайомстві з текстами. Обидві якості є чеснотами безперечними. Щодо щирості — то вона має бути невіддільною рисою будь-якої творчості, а от іронія… Саме за нею так легко заховати й не досить глибоку думку, і не вельми зграбне технічне виконання тексту. «Та це він так, несерйозно…», – неначе виправдальна тирада адвоката на процесі над автором. – «Це він так пожартував, а насправді він хотів сказати інакше, глибше, більш артистично й естетично». Хотів, та, мабуть, не зумів. Не виклався, не постарався, не посидів над рядками, не поперебирав слова. Зате щиро написано. Хоча найщирішими написами, які доводилось бачити, були тексти на парканах і стінах громадських вбиралень. Отам щирість і справді б’є через край! А у віршах читач із досвідом шукає не так щирості, як одкровення, глибини. Та й зграбне вербальне оформлення, текстове виконання віршів теж важить чимало. Бо тексти, де щирість превалює, часто дихають і супутнім їй, щирості, примітивом, дієслівним римуванням лише другого й четвертого рядків, таким властивим наївним початківцям, і не вельми бажаним у текстах з претензією на новизну:

Нас не злякати тарифами —
Нехай вони нас бояться!
Та перепічка була по десять,
А зараз вже по дванадцять!
…….
За це ми стояли у чергах?
За Пороха голосували?
Перепічка вже не по десять,
Розходимось — нас наїбали.

Щоб не грішити проти істини, згадаємо, що трапляються у текстах Манженка і мовні знахідки. Наприклад, словосполучення «трудо виєбудні» (стор.17), або «непойнятий… людьми», проте загальне враження від, м’яко кажучи, невідредагованих, недовершених текстів важчає під час читання переважної більшості сторінок цієї збірки.

А щодо вживання суржику і русизмів — це справа доволі підступна, а сучасні поети грішать цим нерідко. І тут комізм спрацьовує при вмілому використанні багатозначності слова — але ключове слово «вмілому». Коли автор просто хоче сказати «по-простому», «по-народному», то часто трапляються випадки прикрі й смішно-сумні. Як ось у цьому вірші без назви:

О. Пані Адо, пані Адо
Я з вами почувався дивно
Орали у кущах цикади
На рідкість голосно й противно
……..
О, пані Адо, пані Адо
Ви в почуттях такі нестриманні (sic! O.Ірв.)
Орали ви, наче цикада
Так само голосно й противно (стор.41).

Академічний тлумачний словник української мови подає лише таке значення слова «орати» – «обробляти землю плугом, сохою». Зрозуміло, що авторові йшлося про інше значення слова, те, яке нормальною українською звучить як «волати» чи «горлати». Зрозуміло також, що багато хто навіть серед читачів Є. Манженка вживає слово «орати» як кальку з російського «орать». Але словесної гри на багатозначності годі шукати у процитованих строфах, а в читача більш-менш підготованого вони викликають лише прикре здивування, змішане з розчаруванням. Неохайність у лексиці практично ніколи не буває позитивом, не прикрашає вірші, не додає їм простоти, а навпаки, — понижує і без того не шедевральний текст.

Тим більше, що русизми, цілком невмотивовані, невиправдані виринають у віршах Манженка неодноразово, — це і «прохіндєй» (стор.14, просто, щоб була рима до «людей»), і «уйняти тоску» (у тому ж вірші, де є цікаві «трудо виєбудні», згадані вище), і «битва нерАвна», і «воплі», і «в нагрузку», і «рельси», і «не по-дєцкі». Виглядає це достатньо спекулятивно, відкриваючи в авторові дві риси, про які вже йшлося: небажання шліфувати текст і бажання говорити, як прості люди. Власне подібна тенденція у нашому суспільстві сьогодні доволі поширена, багато хто переходить на невисокий жаргон, навіть у вищих ешелонах. До речі, Євгеніваничу саме йде 42-й рік, і він — не лох, а нормальний пасажир у роздовбаній маршрутці укрсучпоезії. Тим часом слово «женщина» зустрічається у віршах Л. Костенко, і в Ю. Позаяка є ліричне ридання від того, що «любов не вспихнула». Так що маршрутка їде, як бачимо, вже проторованим шляхом.

Тому хочеться вірити, що «геній, філософ і футуролог» (визначення Полежаки) Євгеніванич, він же Євген Манженко, буде розвиватися у своїй творчості, й наступні його вірші стануть цікавими для читача не лише недоречним вживанням русизмів чи приблизним римуванням слова «весна» – «метрА — весна», а ще «весна — шоферА»,

Але у тому, що він (чи його ліричний герой) має проблеми зі смаком, Є. Манженко зізнається сам на сторінці 23, і це трішки полегшує сприйняття текстів збірки — як щиросердне зізнання підсудного зазвичай пом’якшує вирок суду.

Тож на завершення — короткий віршований присуд-епіграма:

Манженко — мен манежний, і маніжний,
Манжетний і місцями навіть ніжний…

Читайте також: Ірванець про поетичні книжки, які можна почитати в маршрутці Київ-Рівне