ПЕН-Україна

Що дасть нам силу? – Український ПЕН оголосив фокус-тему 2019-2020

24.09.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Фокус-темою PEN Ukraine на 2019-2020 роки стало питання «Що дасть нам силу?». Про силу українців та їхні слабкощі, про важливість діалогу та толерантності, про силу миру і спокою, про силу індивідуальності й спільнот члени Українського ПЕН-клубу говорили під час 26 BookForum.

 

Презентація фокус-теми під час Book Forum відбулася за участі президента українського ПЕН-центру Андрія Куркова, віце-президентки клубу Тетяни Терен, члена виконавчої ради Остапа Сливинського та членкинь центру Ірини Старовойт та Ірини Славінської.

 

Терен нагадала, що минулого року фокус-темою клубу був меседж «Мости замість стін». Саме цій темі були присвячені дискусії у Києві та інших обласних центрах. Також на сайті НВ вийшло 20 есеїв українських інтелектуалів на цю тему.

 

 

Цього року фокус-темою центру буде цитата з Лесі Українки «Що дасть нам силу?». Таку фокус-тему під час внутрішнього обговорення клубу запропонувала Ірина Старовойт.

 

На її думку, українці зараз живуть у достатньо загрозливому часі та місці, проте вона нагадала, що у нашій історії були й гірші часи.

 

«І коли я власне писала цю невелику ноту, я писала про те, що Україна нової незалежності дісталася нам слабкою – роз’ятрена протиріччями і обтяжена небажаним спадком. Але що, коли вже третє десятиліття нас зупиняє не сила старого, а тільки його безсилля?» підкреслила вона.

 

Письменниця нагадала, що під час війни в Україні нарешті прийняли закон про протидію домашньому насильству. На її думку, це дуже важливий факт, важливіший, ніж це може здатися на перший погляд.

 

«Бо не тільки країна стає безпорадною і збовванілою  в момент зґвалтування, а кожна конкретна маленька людина, вдома і в біженстві, доросла, дитинна, стара має бути захищена. Тепер, як мовляв Драгоманов, нам треба розростатися в доброму» наголосила Старовойт.

 

Вона переконана: ми повинні робити все, щоб війна не зробила нас жорсткими й жорстокими. Щоб вона не знелюднила нас і навіть не знелюднила наш образ ворога.

 

«Є ще одне важливе слово з коренем сила. В англійській мові воно вживається саме в демократичному лексиконі – empowerment – демократичне розширення можливостей та відповідальності громадян і громад. І виходить, що цей empowerment потребує великого часу й великого терпіння. Тому що легше побудувати мережу у Facebook навколо маленької ініціативи, але важче побудувати ОСББ у себе в під’їзді» зазначила письменниця.

 

 

Вона підкреслила, що це вміння вибудовувати команди і коалції, і навіть, коли треба – тіньові уряди – це дуже важливе вміння. Адже поодинці серед нас є і хоробрі, і мудрі, і винахідливі, але ніхто з нас не є всеохопним, ніхто з нас не є ідеальним.

 

«І тому виходить, що прийшов час команди, прийшов час мереж, прийшов час взаємного підсилення. І мені хотілося б думати, що Україна вже проминає цю стадію «сили безсилих». Тобто, коли тільки кожен поодинці може, коли тільки кожен для себе мусить відповісти всім життям, що я тут роблю і що я можу тут змінити» наголосила Ірина Старовойт.

 

У свою чергу Андрій Курков закцентував, що дуже часто те, що вважається нашими слабкостями, є нашою силою.

 

«Приклад тут один головний – різниця між російською й українською ментальностями. Російська ментальність походить від історичної матриці монархії, де є колективна любов до царя, колективне відчуття відповідальності і однакове відчуття власної держави.

 

Якщо ж взяти українську історичну матрицю, то вона побудована на матриці демократичної анархії. Як би там не називали державу, яка існувала в 16 сторіччі – козацька, не козацька, – але насправді це була унікальна вільна територія з незафіксованими кордонами, з виборами гетьмана, після яких одразу починалися інтриги, без власних грошей. Але головне, що було – це індивідуалізм і в принципі антиколективізм, неготовність погоджуватися з усіма і готовність відстоювати свою думку від тисячі інших думок» пояснив він.

 

І саме це, на його думку, давало силу тогочасному суспільству. Адже при такій парадоксальній хаотичній ситуації суспільство існувало  і у військовому сенсі, і в громадському. І ця розрізненість робила українців не тільки несхожими один на одного, але й умовно толерантними. Тобто, всі були готові до того, що у кожного іншого була інша думка. І ми теж донедавна, за словами письменника, були до цього готові. Проте війна породила антитолерантність. Тобто, боротьбу з тими, хто вважає себе толерантними і більш агресивне сприйняття тих, з ким ти не погоджуєшся.

 

«Тут би повернути нам толерантність під час війни. Толерантність в такому плані, щоб спробувати розуміти іншого і більш уважно слухати думки тих, з ким ти не погоджуєшся. І не відкидати можливості діалогу» заявив письменник.

 

 

Таку ж думку висловила Ірина Славінська. На її переконання, дати силу може готовність говорити, знаходити те, що об’єднує.

 

«З одного боку важко говорити з тими, хто хоче тебе вбити або досягнути твого знищення. Але там, де є про що домовлятися, можна принаймні спробувати вести діалог. І в цьому сенсі це – самотерапія. Не скажу, що мені особисто як людині з цією думкою найкомфортніше жити. Але принаймні це щось таке, що варто хоча би спробувати» зазначила вона.

 

Водночас на думку Остапа Сливинського, силу нам може дати спокій, спокійна сила, сила миру.

 

«Сила спокою – це те, що вибиває зброю із рук насильника. Це те, на що той, хто приходить із агресивною силою, дуже часто не має чого відповісти» наголосив він.

 

Для того ж, щоб осягнути спокійну силу, пояснює поет, потрібно бути дуже впевненими в собі. Це, на його переконання  чи не найбільший і найважливіший виклик, який зараз стоїть перед українцями.

 

«Як осягнути цієї впевненості в собі? Як намацати цей центр рівноваги, центр тяжіння всередині нас, який дозволив би нам не боятися, що ми, зробивши найменший крок у той чи інший бік, втратимо рівновагу і знову впадемо в якусь безодню, з якої ми так тяжко видобуваємося. З якої ми вже майже виборсалися, ми вже майже на поверхні, і все одно боїмося зробити якийсь відважний крок – для того, щоби цей центр тяжіння знову не змістився.

 

Доки цього не станеться, ми не осягнемо цієї спокійної сили, сили миру. Коли це станеться, ми перейдемо до наступного етапу – ми зможемо ділитися силою. Можливість ділитися силою – це ознака того, що ми справді впевнені в собі» переконаний Сливинський.

 

Читайте також: PEN International: #режимконгресу, або експерименти над правдою в Індії