Що прочитати, аби зрозуміти, навіщо нам Стамбульська конвенція

Запитання «какая разница?» вже давно є непристойним, якщо говоримо про культуру. Це стосується не лише теми мови чи літератури, але й культури взаємин між людьми. Європейській Україні не однаково, чи знаходять захист ті, хто пережили домашнє насильство. 

Україна підписала Стамбульську конвенцію 2011 року, але її ратифікація зайняла 11 років. Після років боротьби українських феміністок і широкого кола небайдужих до захисту прав людини додався новий чинник – євроінтеграційний. 

Чому про все це я пишу в тексті для Читомо? Бо тема гендерно зумовленого насильства присутня в багатьох текстах, які ми добре знаємо. Читаючи класику, наприклад, було би добре впізнавати й звертати увагу на такі фрагменти, пам’ятаючи, що це не «норма», а відбиток свого часу. Сучасні читацькі очі мають інакші окуляри. Спробуймо їх застосувати.

Пропоную згадати декілька текстів, які можна читати з думкою про Стамбульську конвенцію.

Тарас Шевченко «Катерина»

Згідно зі звичаями, жінка-покритка мала понести покарання та опинялася на маргіналіях суспільного життя. Текст «Катерини» полемізує і з цим звичаєм, і з загалом одностайним публічним осудом знедолених:

Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на світі,
То й вони карають…

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать»

Ці рядки нагадують мені тези статті 12 Стамбульської конвенції: «сторони забезпечують, щоб культура, звичаї, релігія, традиція або так звана «честь» не розглядалися як виправдання будь-яких актів насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції». 

Співчутливий погляд на історію Катерини – саме про це, про потребу захистити скривджених, а не цькувати їх. Можливо, саме тому цей текст так добре працює як універсальна метафора – про владу над упокореними. Про владу не лише над жіночим тілом, але й над Україною, в той час – поневоленою російською імперською владою. До речі, без інструменту феміністичної критики було би складно прочитати цю паралель.

Гі де Мопассан «Любий друг»,

– переклад Валер’ана Підмогильного, #книголав, 2018 – 304 с.

Ви здивуєтеся, але цей роман загалом дуже цікаво звучить у воєнних українських реаліях. Головний герой – Жорж Дюруа – ветеран, який повернувся в цивільне життя після служби в Африці та приїхав у Париж. Перипетії молодого парвеню, котрий після щасливої зустрічі з колишнім побратимом покидає фізично важку працю та починає кар’єру репортера, на перший погляд, дуже далекі від теми Стамбульської конвенції.

Проте роман «Любий друг» наповнений цікавими жіночими образами, кожен із яких може змістовно розкритися з думкою про статтю 4 Стамбульської конвенції, де є пункт «скасування законів та практики, які є дискримінаційними стосовно жінок». 

Сюжет «Любого друга» великою мірою рухає тема неможливості жінок здобути успіх у публічній царині. Саме тому Мадлена Форестьє, одна з жінок Дюруа, маючи великий потенціал для кар’єри успішної журналістки, всі свої статті створює під псевдонімами – іменами своїх чоловіків. Гі де Мопассан у її вуста вкладає декілька дуже феміністичних меседжів, зокрема про бажання та вимогу щодо рівноправності у шлюбі, партнерських стосунків у подружжі.

Свого часу, вперше після школи перечитуючи цей текст уже в дорослому віці, я здивувалася, що знайшла в ньому не помічену раніше сюжетну лінію – про неможливість публічного визнання жінки та її буття у вічній тіні чоловіка.

Купити книжку.

Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»

Текст настільки класичний, наскільки й не всіма уважно прочитаний. Дивуюся, що є ті, кому «Кайдашева сім’я» в пам’яті залишається сумним і марудним текстом. Мені він читався мало чи не як сітком про конфлікт поколінь.

Вже доросліше прочитання фіксує інший пласт історії – насильство, зокрема психологічне. Впевнена, що Нечуй-Левицький тут його не нормалізує, для нього це радше спосіб переконливіше розповісти історію про дисфункціональну родину, де нікому не живеться добре. А також – про брак довіри та взаємодії між рідними людьми.

Глава четверта Стамбульської конвенції надає довгий перелік дій, які держава та громада можуть зробити для полегшення стану тих, хто потерпає від насильства – жінок, чоловіків, дітей. 

Треба буде знову перечитати «Кайдашеву сім’ю» з думкою про те, що можна було би змінити, аби всім у цій родині велося краще й комфортніше. Можливо, крок перший – зруйнувати імперію та плекати довіру в громаді, в сім’ї вольній, новій.

Читайте також: Синдром Омелька Кайдаша: безглузді смерті в українській літературі

Лариса Денисенко «Майя та її мами»

– Видавництво, 2017 – 64 с.

Стаття 14 Стамбульської конвенції передбачає, що «сторони вживають необхідних заходів для заохочення змін у соціальних і культурних моделях поведінки жінок та чоловіків з метою викорінення упереджень, звичаїв, традицій та всіх інших практик, які ґрунтуються на ідеї неповноцінності жінок або на стереотипних ролях жінок та чоловіків».

Зрозуміти, на що схожа ця робота, легко допоможе текст книжки «Майя та її мами». Лариса Денисенко створила історії дітей, які разом навчаються в одному класі. Пара десятків «звичайних дітей» виявляються зовсім не «звичайними». Кожна з дівчаток і кожен із хлопчиків мають унікальні сімейні історії – як і кожна  людина на землі. Пересічна дитина може бути з родини переселенців або ветеранок, може бути всиновленою чи зачатою в результаті штучного запліднення, може бути корінною місцевою чи приїхати в нове місто та нову школу, може мати велику родину, а чи тільки маму, а чи тільки тата, а чи двох мам, може бути кримською татаркою, ромкою, вірменкою… і всі вони – українки та українці.

Інклюзивний погляд Лариси Денисенко допомагає краще усвідомити, яким різноманітним є світ і як добре можуть взаємодіяти люди з різних середовищ, різних походжень. Мені особисто дуже радісно, що саме ця книжка вийшла в перекладі багатьма мовами та у всьому світі сьогодні не лише отримує захоплені рецензії, але й допомагає збирати кошти на підтримку України.

На цю тему також можна процитувати статтю 14 конвенції: «Сторони здійснюють, де це доречно, необхідні кроки для включення адаптованого до рівня розвитку учнів навчального матеріалу з таких питань, як рівність між жінками та чоловіками, нестереотипні гендерні ролі, взаємна повага, вирішення конфліктів у взаємостосунках без застосування насильства». Дуже важливо, що така книжка – для дітей і про дітей – існує. Навіть якщо ви ніколи не цікавилися правом або темою захисту прав людини, бодай для особистісного розвитку дитину дуже корисно знати, що на світі є люди, не схожі на мене чи вас.

Читайте також: «Майя та її мами»: розмаїті моделі сімей

Емма Доног’ю «Кімната»

– Vivat, 2017 – 336 с.

Стаття 13 Стамбульської конвенції називається «Підвищення обізнаності» та детально описує різноманітні форми й предмет такої роботи. Можливо, це звучить дуже бюрократично, проте насправді дуже важливо допомагати людям не лише розрізняти різні форми насильства, але й дізнатися, як і де шукати допомогу.

В цьому сенсі роман «Кімната» є дуже цінним.

Це чудова література й дуже страшна історія про викрадену й полонену в сараї жінку, котру силоміць утримує та щоночі ґвалтує кат.

Оповідач – маленький хлопчик, якого жінка народила в цьому ув’язненні. Тож ми бачимо цю трагедію дитячим поглядом, де іграшки чи перший сніг мають чи не більше значення, ніж суворий дядько, котрий приходить до мами ночами… Та це не знижує градус жаху.

Мені свого часу дуже сподобалося, що «Кімната» має сюжетну лінію про вихід із кола насильства. Тут є відвага й подвиги, а також історія про терапію та роботу соціальних служб. В статті 16 конвенція передбачає, що «першочергова увага приділяється безпеці, підтримці та правам людини» – тобто підтримці тих, хто пережив насильство. І добре мати історію про те, як скривджені отримують допомогу – включно з непростим перебігом терапії та моментами зневіри.

Купити книжку.