Школа навчає дітей читанню на трієчку. 5 порад, як це виправити

Українська мова та література мають бути об’єднаними в один предмет без втрати навчальних годин. Вчителі також мають постійно навчатися, щоб докорінно змінити методичні підходи. Шкільна програма має бути позбавлена дидактики й популізму та розширена через мальописи, фантастику та навіть кіно. Про ці та чимало інших знахідок для розвитку нашої школи, базованих на іноземному досвіді й здоровому глузді, розпоідає письменник та соціолог Богдан-Олег Горобчук.

Невблаганна соціологія: чому навчання читанню в школі необхідно змінювати

Чому взагалі варто вести мову про коригування читацьких практик у шкільній освіті? 

По-перше, вміння працювати з текстами або, як нині заведено узагальнювати одним словом, читання – це одне з трьох базових умінь, які становлять підґрунтя успішного в найширшому сенсі дорослого життя для чималої кількості українських дітей.

Від журналістів до перекладачів, від педагогів до юристів – без уміння швидко зрозуміти незнайомі тексти та їхній контекст легко живеться хіба робітничим спеціальностям та низькокваліфікованим працівникам… 

По-друге, досить поглянути на статистику, щоб усвідомити повний провал шкільної освіти в намаганні заохотити дітей до читання. Так, 57% школярів читають із примусу.

Схоже, така ситуація значною мірою позначається на результатах опанування навичкою читання. За даними «Національного звіту за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA-2018», результати українських школярів нижчі за середні по країнах Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР) у всіх трьох базових галузях: читання, математика, природничо-наукові дисципліни.

Середній бал українських учнів із читання – 466 балів (у середньому в країнах ОЕСР – 487). Для порівняння, у Чехії цей бал – 490, у Німеччині – 498, а в Польщі – 512.

Дослідження PISA-2018 засвідчило, що менш ніж 4% українських 15-річних підлітків володіють стійкими навичками детального аналізу незнайомого тексту, середній показник у країнах ОЕСР – 8,7%. Це значить, що нашим підліткам складніше критично мислити, розуміти відомі їм категорії в новому контексті, висувати припущення, оцінювати тексти.

У цьому відео докладно розповідається про десяток вагомих причин якнайкраще опанувати вміння читати та аналізувати тексти, а також практикувати читання протягом усього життя. Серед них – захист від стресу, покращення пам’яті, концентрації та креативних здібностей і навіть зменшення хронічного болю. 

Однак схильність або, навпаки, байдужість до читання формується саме під час навчання у школі. Звісно, не в останню чергу тут важливий вплив батьків, адже за навчанням дітей до 10 років вони ретельніше слідкують, мотивують їх читати, іноді навіть «підкупаючи» кишеньковими грошима. А згасання інтересу до книг починається у 10 років. Схоже, з цього віку батьки менше контролюють дозвілля дітей, покладаючись на школу та їхній здоровий глузд.

Дослідження показує: 70% дорослих, які нині читають щодня, говорять, що їх до цього привчили батьки. Висновки напрошуються однозначні: якщо ви хочете, щоби ваші діти мали більше шансів на життєвий успіх, варто добитися, щоб вони полюбили читати й робили це в задоволення.

Утім, значущим у цьому питанні є і вплив літератури, яку пропонує шкільна програма, адже зацікавити дітей читанням – задача не лише батьків, а й освіти. 

Шкільна програма з літератури: чи справедливо діти «крутять носом»

Тому факту, що переважна більшість українських дітей читає не з власної волі, а з примусу, може бути чимало пояснень, і кожне з них доповнює інше. Звісно, сприяє зменшенню інтересу до читання повсюдна гаджетизація та фундаментальний перерозподіл дитячого дозвілля на віртуальну сферу соцмереж і діджитальних ігор.

Але помилково списувати все на діджиталізацію дозвілля, до того ж це зовсім не значить, що таку ситуацію слід сприйняти як даність, на тому й заспокоївшись. Міністерство освіти зобов’язане шукати вихід із такого клінчу. Тим більше, що одна річ – дозвілля, тобто «вільний час», а геть інша – це «дитяча зайнятість», тобто корисний час, який діти витрачають не на відпочинок, а на вивчення шкільних предметів, зокрема мови та літератури – як української, так і зарубіжної.

Попри цілком прагматичні критерії міжнародної оцінки читацьких навичок у дітей, в Україні твори до шкільної програми і далі відбирають, керуючись зовсім не раціональними міркуваннями, які можна верифікувати.

Здебільшого в обґрунтуванні до шкільної програми фігурують доволі абстрактні положення, ефективність упровадження яких неможливо перевірити на практиці. Ось – лише фрагмент із широкого набору задекларованих задач вивчення української літератури, перевірити досягнення яких – неможливо: «…сприяння всебічному розвитку, духовному збагаченню, активному становленню й самореалізації особистості в сучасному світі; виховання національно свідомого громадянина України; формування і ствердження гуманістичного світогляду особистості…». І це –  пряма цитата з обґрунтування чинної шкільної програми з української літери у 5-9 класах.

Відтак, за «всебічним розвитком», «духовним збагаченням» та «активним становленням» приховують непродумані методики аналізу текстів та розвитку когнітивних і креативних здібностей, а вкрай консервативну й закорінену ще в радянських часах парадигму формування системи шкільної освіти. 

За прикладами далеко й ходити не варто. Сторонню людину, яка не навчалася в українській школі, і дійсно може вразити непропорційна і навіть неадекватна увага до творчості доволі обмеженої групи українських письменників, які обрали в 60-х національно-поміркований напрямок творчості, залишаючись, за влучним визначенням літературознавця Володимира Моренця, «пишним, дико заплідненим цвітом на виснаженому дереві соцреалістичної естетики» (так він писав про поетів).

Наприклад, якщо порахувати згадки в обов’язковій програмі творів Григора Тютюнника, Ліни Костенко та Василя Симоненка, то їх можна виявити аж тричі: у п’ятому, сьомому та одинадцятому класі. Також середня і старша школа вимагає вивчати Євгена Гуцало, Миколу Вінграновського – по два рази, і ще по разу Володимира Підпалого, Дмитра Павличка та Івана Драча.

Шкільна програма за восьмий клас взагалі нагадує братську могилу. Творчість таких сильних поетів, як Василь Голобородько, Василь Герасим’юк або Іван Малкович тут сусідить із творами Валентина Чемериса, автора книжки «Загадка Віктора Януковича». А також не надто люблених критиками поетів Ігоря Павлюка або Галини Кирпи. І це на відміну від творчості Миколи Воробйова, Ігоря Римарука, Олега Лишеги та багатьох інших видатних  письменників, чиїх творів немає в обов’язковій програмі.

Значно більше про те, як дітей досі годують естетикою, близькою до консервативної соцреалістичної парадигми, замість знайомити із дійсно видатними сучасними творами – у цьому відео: 

Однак це – про невтішну долю видатних, однак начисто проігнорованих письменників. Але якщо говорити про дійсно цікаві для юних читачів та захопливі книги, то і їх в обов’язковій шкільній програмі реально бракує.

Є Леся Воронина, є Володимир Рутківський, але їх – одиниці, решта – або в додатковій програмі, або взагалі забуті. При цьому, така ситуація стосується не лише української, а й зарубіжної літератури. 

Можливо, програма цієї дисципліни й модернізована дещо краще, однак і вона неприємно вражає.

Попри наявність у програмі захопливої літератури від Туве Янссон, Роберта Шеклі та Ніла Ґеймана, попри включення у програму поезії нобелівського лауреата Тумаса Транстрьомера, вона часом викликає стійке почуття іспанського сорому за упорядників програми. Його, зокрема, викликає засилля поезії російського «сєрєбряного вєка» відносно інших творів інших національних літератур.

І їх мало не половина серед усієї програми, що репрезентує поезію: Цвєтаєва, Блок, Ахматова, Пастернак, Маяковський і навіть Канстантін Сімонов – усі вони є окремими прізвищами у нашій обов’язковій програмі.

Яка тут логіка – невідомо? Якщо росіяни такі цінні, то замість перелічених варто було б рекомендувати вивчати твори Льва Рубінштейна, Дмітрія Прігова чи Дмітрія Кузьміна. Вони як мінімум і сучасніші, і цікавіші.

Яка розумна тому альтернатива, або що зі шкільною освітою роблять за кордоном

Хтось скаже, що в Україні триває складний період формування політичної нації, тому тут важко порівнювати з іноземними школами. Але всі держави й національні суспільства – особливі та по-своєму динамічні. Наприклад, Франція – дуже складна держава в соціальному сенсі. Одне з ключових завдань французької освіти – адаптувати мігрантів у першому і наступних поколіннях до неконфліктного життя в цій державі. І це – виклик передовсім до гуманітарної освіти.

Варто почати з того, що у Франції немає розрізнення на «мовні» та «літературні» предмети. Французька – це єдиний предмет, який поєднує вивчення мови й літератури. Як це можливо? Все просто, французи не заколупуються із вивченням рідної мови настільки ретельно й прискіпливо, з увагою до теорії й мовознавчих деталей, як ми. Цим вони звільняють безліч часу для засвоєння дійсно корисних навичок.

Річ у тому, що французи давно препарували навичку читання з точки зору компетенцій. Тому на уроках французької вони докладно розбирають різноманітні книжки, не лише художні, а й нон-фікшн і пресу, і навіть твори інших видів мистецтва (інсталяції, фільми, перформанси і навіть реп-поезію)! І при цьому навчаються їх інтерпретувати, говорити про них, писати есеї.

І все це – лише практична основа для ще складнішої надбудови – тематичної.

У французькій школі фактично знищений історичний підхід до побудови вивчення літератури. Там його вважають доречним хіба в профільній університетській освіті або як частину загального предмета «історія мистецтв».

Натомість художню літературу французькі діти розглядають, розбираючи щороку по 5 тем. Таке навчання містить «шляхи до роздумів», тобто інструменти роботи з текстами й запитання, які можна собі поставити, і з року в рік вони ускладнюються, а також рекомендований корпус літературних текстів та інших творів мистецтва.

Значно докладніше про цю «тематичну» парадигму, яку у нас намагаються втілювати у середній школі, однак – знову ж частенько на творчості шістдесятників – а також про інші «фішки» французької програми – дивіться в цьому відео: 

Окрім вищеперерахованого, Міносвіти Франції розробило цілий мобільний додаток FOLIOS, який, хоч і не є обов’язковим, доступний для впровадження в будь-якій школі за ініціативою директора. Він покликаний допомогти учням засвоювати загальні читацькі компетенції усвідомлено, вдумливо, завдяки йому діти в будь-який момент можуть переглянути пройдений матеріал, перевірити свій прогрес тощо. Як і їхні батьки.

Тепер – знову до соціології. В українській «Стратегії розвитку читання» стверджується, що у Франції – 60% регулярних читачів, тобто – судячи з наведених даних – тих, які читають щотижня. А от серед українців усього 46% тих, хто читає книжки бодай раз на місяць. У Канаді ж цей показник іще вищий – 67% канадців читають щотижня.

І це при тому, що й тут немає загальнообов’язкових творів для вивчення! Натомість у кожної з провінцій є свої загальні рекомендації. Наприклад, в Онтаріо для учнів одинадцятих та дванадцятих класів просто через кому рекомендують до читання поетів – від Джона Мільтона чи Джона Кітса – до сучасних нобелівських лауреатів.

Приблизна та ж сама історія і з прозою або драматургією. Просто собі – англомовні автори з різних країн та епох. І лише частина із них – канадці, зате які – чого варта нобелівська лауреатка дві тисячі тринадцятого року Еліс Манро.

Вочевидь, компетенції місцевих шкільних вчителів у Канаді ні в кого не викликають сумнівів, тому програму вивчення літератури тут лишають здебільшого на їхній розсуд. У Сполучених Штатах Америки ситуація ідентична – шкільний вчитель тут цілком собі поважна та нормально оплачувана робота, аби віддаватися цій професії всією душею.

Все перераховане варто доповнити британським досвідом. Британці мало того, що читають різні твори – і поезію, і романи, і нон-фікшн, і публіцистику – вони ще й мають неодмінно обговорювати їх, влаштовувати дебати, вміти проводити доречні паралелі між різними текстами. А робота над письмом там має поєднувати красиве і корисне, ну тобто написання як літературознавчих досліджень та есеїв, так і – з іншого боку – творів вільного стилю, де потрібно дати волю уяві!

Історичний підхід у британській школі також подолано. Однак на іспитах підлітки все ж мають показати уявлення про місцевий літературний процес різних епох. А також – вміти проаналізувати геть незнайомий для них текст, який вони не вивчали в школі. Порівняйте це з формалізмом нашого ЗНО…

А ще варто заради цікавості заглянути на два різні сайти під однією назвою «School Reading List», впливові як в Америці, так і в Британії. Це ніби як витримка того, що часто обирають для вивчення в школі педагоги, а також рекомендації експертів-учителів. І крім безумовної класики там легко відшукати книжки Джорджа Мартіна, Стівена Кінга чи Р.Р. Толкіна. І не дивно – все це здатне зацікавити дітей читанням!

Читайте також: А ви не знали? Що насправді вивчають діти у шкільній програмі з літератури

Що нам робити з навичкою читання: 5 порад з іноземного досвіду та здорового глузду

На завершення, аби ця стаття не нагадувала зрадофільську мантру про те, що у нас все пропало, а от за кордоном не пропадає нічого, слід перейти до конструктиву. Отож – далі перелічимо 5 порад для Міносвіти, над якими варто як мінімум задуматися, а ще краще – організувати їхнє публічне обговорення із подальшим впровадженням консенсусних рішень. 

Будь-які зміни, що впроваджуються в школі, мають обговорюватися з учителями, авторитетними у своїх галузях. Ці досвідчені педагоги мають напряму впливати на формування шкільних програм і методичних баз. 

Держава має забезпечити, щоб ці люди могли ділитися власним досвідом і міркуваннями зі спільнотою педагогів, тим паче сучасні технології значно полегшують цей процес. Важливо також, що до справи варто долучити дитячих психологів, які значно розширили б компетенції шкільних педагогів! 

Також держава має залучати до популяризації читання як практики юних бук-блогерів на кшталт Володі Каліша. Такі помічники точно би стали в пригоді вчителям! 

Ключовою метою навчання мають стати не звучні й пафосні гасла на кшталт формування якихось абстрактних «якостей громадянина України, який усвідомлює свою належність до світової спільноти», які нібито має розвивати зарубіжна література, або, прости господи, «високі моральні цінності». 

Я переконаний, що Міносвіти робить злочин, і далі реплікуючи ці допотопні уявлення про те, чого саме мають навчати дітей у школі на уроках мови та літератури. Адже школа – це інструмент для розвитку навичок і компетенцій, які в глобалізованому, нафаршированому технологіями світі майбутнього діти могли б реально використовувати в особистому, суспільному та, звичайно, професійному житті.

Як би контроверсійно це не виглядало на перший погляд, але світова практика показує, що об’єднати вивчення мови та літератури в один предмет – не така вже й кепська ідея. При цьому таке об’єднання в жодному разі не має передбачати тупо зменшення годин на нову дисципліну. Натомість слід поставити акцент на інструментах взаємодії з текстом, його опрацювання та використання здобутої інформації на практиці. 

Це значить – менше топтання на підметах, присудках і «де ти з’їси ці лини» та більше усвідомленої аналітики з боку дітей, яка проявлялася б у критичному розборі прочитаного, приміряння нової інформації до власного життя й пошуках взаємозв’язків між прочитаними текстами.

Виливалася б така аналітика в написання есеїв або вільних творів на різноманітні теми, в яких повторення кліше з підручників вважалося б вадою, а не єдиним шляхом до високої оцінки.

Шкільну програму з вивчення літератури варто серйозно урізноманітнити. І мова не лише про те, щоби скасувати хроноцентричний підхід до вивчення літератури, що цілком себе дискредитував. Адже історію літератури цілком достатньо вивчити оглядово поруч з історією мистецтва загалом (наприклад, на уроках історії світової культури чи просто історії), навіщо мордувати цим дітей ще з восьмого класу? Невже укладачі програми справді вважають, що у восьмому класі діти мають зрозуміти Данте? 

Взагалі в школі має бути менше акценту на зубрінні та фактажі, а більше – на творчій, креативній роботі. Відповідно, об’єктами вивчення має бути не високочолий тисячолітній канон літератури, а тексти, які дозволять школярам навчитися розуміти літературу загалом. 

Але крім цікавіших художніх творів (чому б не включити до програми творчість Макса Кідрука, Ірени Карпи чи Володимира Аренєва?), діти мали би знайомитися з іншими прикметними «текстами» (у широкому розумінні), як це роблять вже у школах багатьох держав. Чому б не додати розгляд кінофільмів – і зокрема українських стрічок, – картин, скульптур, фотографій, мальописів тощо – якщо вони, звісно, відповідають тематиці навчання? 

Зовнішнє незалежне оцінювання також необхідно серйозно реформувати, перенісши наголос на навички, визнані цінним результатом шкільної освіти загальносвітовою педагогічною спільнотою. Ну тобто – із того, чи вгадає дитина правильний варіант відповіді, на те, чи вона реально вміє працювати з текстами. Адже важлива саме ця навичка, а не «визубрив і забув»! 

До того ж підготовка до ЗНО фактично робить увесь останній рік навчання у школі контрпродуктивним для дітей. Замість вивчати найактуальнішу літературу кінця ХХ – початку ХХІ століття, що могло би ще якось виправдати хронологічний принцип програми… діти ошаліло зубрять інформацію до ЗНО… 

І тут я радив би поглянути на програми випускних іспитів для школярів за кордоном – якого рівня опанування роботи з текстами вони вимагають? Наприклад, одна з ключових компетенцій, яка потрібна для здачі такого іспиту в Британії – це якраз читання й робота з текстами, причому й незнайомими теж. І жодне зазубрювання там не допоможе… 

Такий же принцип працює на різноманітних тестах на знання іноземної мови, наприклад, французькомовний DELF-DALF або англомовний TOEFL (щоправда, останній з ухилом у наукові тексти).

Це лише п’ять порад, які після попередніх досліджень проблем шкільної освіти в Україні та їх порівняння з іноземним досвідом «випливли» на поверхню ледь не самі собою. І жодна з них не потребує якихось надмірних фінансових вливань чи кардинальних змін у системі освіти.

Натомість вони вимагають від держави більшої уваги до інтересів як учителів, так і учнів. Адже за кожним учителем та учителькою має стояти система, що прагне до самооновлення й самовдосконалення. А на чолі цієї системи – профільне міністерство, яке й мусить керувати цими оновленнями та вдосконаленнями.

Тож залишається сподіватися, що в Міносвіти є небайдужі люди, готові дослухатися до громадськості та експертного середовища, впроваджувати нові підходи до навчання у школі бодай на пілотному рівні, а найвдаліші досвіди з часом масштабувати на загальну систему. Адже без дієвої, сучасної освіти в школах про успішне майбутнє нашої держави говорити, на жаль, не випадає. 

Читайте також: «Негативні стереотипи роблять мітинги» та інші «перлини» від учасників ЗНО