Слуги серед нас: «Залишок дня» Кадзуо Ішіґуро

Кадзуо Ішіґуро. Залишок дня / переклад з англ. Ганни Лелів. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 240 с.

Англійське суспільство за століття свого існування подарувало світові низку культурних образів, кожен із яких цікавий і як окремий персонаж, і як носій тих цінностей, які він втілює. Робін Гуд, Шерлок Голмс… і Дживс. Останній, можливо, не такий популярний в Україні — наші співвітчизники мали змогу з ним познайомитися лише завдяки серіалу дев’яностих років з Г’ю Лорі та Стівеном Фраєм. Проте архетип «класичного британського слуги» відомий і нам, зокрема через Беррімора з радянської екранізації «Собаки Баскервілів». Роман Нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня» препарує і деконструює цей образ, дозволяючи зазирнути за лаштунки ввічливої усмішки та знаменитої гідності британського дворецького.

Феномен «особистого джентльмена» джентльмена дуже складний і неоднозначний. У стародавньому суспільстві все було більш-менш просто: є вільні люди і є раби. Концепт «рабства» нібито апріорі означає примусовість. Мовляв, ніхто й ніколи добровільно у раби не йде. Проте, як свідчить історія, таке твердження не зовсім правдиве. Траплялися люди, що заради кращого пайку та мінімальних привілеїв свідомо погоджувалися на таку невдячну роль. Британці ж неймовірно пишаються, що уникли такої ганебної сторінки історії, як рабство. Водночас вони майстерно розвинули інститут прислуги, до всього ж, іще дуже єзуїтський. Багато століть цих людей переконували, ніби їхня робота сповнена гідності, честі та поваги.

У центрі роману «Залишок дня» — старий дворецький містер Стівенс, який за все своє життя не знав нічого, крім служіння. 1956 року, вже після Другої Світової війни та смерті старого лорда Дарлінгтона, він вирушає в мандри південно-західною Англією, аби запропонувати колишній економці міс Кентон повернутися на службу до нового американського господаря. Крізь призму свідомості старого Кадзуо Ішіґуро імпресіоністичними мазками виписує і довоєнне англійське суспільство, і панівні настрої, і, що найголовніше, взаємодія самого Стівена з іншими персонажами, зокрема з власним батьком і міс Кентон. Власне, спілкування завжди відходить на другий план, воно вряди-годи зринає поміж приготуваннями до важливих прийомів, конференцій і зустрічей, від яких залежала доля світової політики.

Стівенс не просто ідеальний слуга, він жрець свого храму,  де все підпорядковано виконанню примх лорда Дарлінгтона та його гостей.

За начищанням столового срібла та поліруванням паркету Стівенс щиро не помітив, як його господар підкладав країну під Тисячолітній Рейх. Він не звернув увагу на закоханість міс Кентон, не лишився з батьком в останні миті його життя, бо був дуже зайнятим. Важливо розуміти, що Стівенс не егоїст — навпаки, він демонструє доведену до крайнощів відмову від себе та всього, що може бути цінним для особистості.

У нього серце рвалося через батькову смерть, але мало не в генах закарбована потреба прислужувати змусила його ні на мить не знімати подобу незворушного дворецького.

Прикметною є обрана автором манера оповіді. Письменник занурює читача максимально глибоко в думки містера Стівена, ведучи оповідь від його імені. Таким чином, Ішіґуро провокує конфлікт між тим, про що розповідають і як про це розповідають. Головний герой постійно говорить про гідність як ознаку справжнього джентльмена. І вражає, що саме гідності він позбавлений. Ба більше — він позбавлений самого себе. Послужливість містера Стівена не має меж. Якоїсь миті він повністю розчиняється у своєму господареві, мимоволі ототожнюючи себе з ним. Він обурюється цькуванню господаря за співпрацю з нацистами, ніби цькували особисто його, він говорить про досягнення лорда Дарлінгтона, ніби це його досягнення. Опинившись у товаристві селян, дворецький чесно відповідає на питання про свою роботу, але мимоволі підбирає такі слова та вирази, що місцеві гадають, ніби зустріли справжнього політичного діяча, який бачився із самим Черчіллем. От тільки ніхто з них не здогадується, що бачився він з ним в коридорі, беручи в нього пальто.

Читайте також: Не відпусти нас, Кадзуо Ішіґуро, 113-тий нобелівський лауреате

 У романі ніхто не має імен, навіть сам Стівенс, — лише прізвища та титули. Немає людей, є функції. Функція лорда, функція дворецького, функція економки, функція американського сенатора… Трагедія починається тоді, коли ці функції наважуються мати почуття. Старий як світ конфлікт між обов’язком та особистим. Скалічена душа дворецького навіть на здатна на справжній катарсис — дізнавшись про почуття міс Кентон, Стівенс страждає через втрачене, але не наважується відкинути все і присвятити залишок дня своєму щастю. На старості на нього чекає лише порожнеча, помережана опануванням нових навичок, які б припали до смаку новому господарю. Навіть у ті давні вечори, коли дворецький пив какао з міс Кентон, він не дозволяв собі ні на мить побути собою.

Найцікавіше, що Ішіґуро не зображує Сітвенса лихим — навпаки, старий викликає співчуття.

Потреба прислужувати так міцно вросла у дворецького, що і стала його справжньою суттю, перетворивши його на морального інваліда, який нівечив не тільки себе, а й закохану в нього людину. Ішіґуро ставить з ніг на голову знайомі кожному британцю патерни, демонструючи, як мало джентльменського в цих джентльменах.

«Залишок дня» мав неабиякий успіх. Отримавши Букерівську премію в рік виходу, вже 1993-го роман мав кіноекранізацію. Винятковий каст акторів зміг майже ідеально передати відтінки відчаю книжки. У фільмі знялися і Джеймс Фокс, і Крістіан Рів, але вони лише друга скрипка, порівнюючи з Ентоні Гопкінсом та Еммою Томпсон. Заслужений Ганнібал Лектор Голівуду знову прикував до себе всю увагу глядачів. Колись, у «Леві взимку», молодий Гопкінс грав сина Генріха ІІ, Річарда, який колись мав стати королем Левове Серце. Тоді його персонаж був сповнений справжньої гідності. Цього разу на екрані в його виконанні постала не менш справжня удавана гідність. Складна, тонко нюансована гра дала змогу на повну використати засоби кіномови, не вдаючись до недолугих пояснень, а демонструючи ледь помітні трансформації стану головного героя. Допомагає цьому і кольорова палітра фільму: переважно холодні та темні тони справляють гнітюче враження, перетворюючи розкішний британський маєток на в’язницю, в якій містер Стівенс добровільно замуровує себе до кінця життя.

Деконструкція концепту прислуги в кінематографі  представлена достатньо широко. Найцікавішими можна назвати згаданий «Залишок дня», а також «Слугу» 1963 та «Ґосфорд-парк» 2001-го. «Слуга» з Дірком Боґартом та молодим Джеймсом Фоксом досліджує проблему двійників та соціальних ролей, а також наскільки легко вони змінюються. Це історія про те, як слуга, що спершу видається тільки лялькою в руках господаря, повільно підкорює своїй волі пана і посідає його місце.  Тему допельгангерів розкрито значно краще, ніж у свіженькому трилері від Ґордона Піла «Ми». «Ґосфорд-парк» ідейно ближчий до «Залишку дня», детальніше розкриваючи інтриги, що точаться серед слуг великого маєтка. Акцент у фільмі зроблено насамперед на долю жінки-служниці, яка стала жертвою своїх «порядних» господарів, і саме вона виголошує тезу, яка ідеально пасувала б книзі Ішіґуро: «Я ідеальна служниця. У мене немає свого життя».

Здавалося б, роман «Залишок дня» та зазначені фільми відповідають на соціальний запит про нівеляцію інституту прислуги як такого. Проте події останніх років свідчать, що потреба в слугах не зникла нікуди. Як у вірші Артема Полежаки: «Пройде все, перемелеться-змелеться, царства, долі, часи — все минеться. І вони неодмінно повернуться. Вони вже повертаються». Серіал «Абатство Даунтон» знято за сценарієм Джуліана Фелловза, який 2001 року написав сценарій до «Ґосфорд-парку». Ситуація практично ідентична, проте полюси історії абсолютно протилежні. Тепер це не гадюче кубло респектабельних джентльменів, які розігрують наречену в карти, й слуг, що мусять усе терпіти, а велика дружня родина, де челядь і господарі разом долають різноманітні напасті. Звісно ж, саме «Абатство Даунтон» мало значно більший успіх, ніж «Госфорд-парк».

Слуги давно вже серед нас. Вони вийшли за рамки безпечного мистецтва. І нас знову прагнуть переконати, що це почесна роль. Cui bono? Cui prodest? – У чиїх інтересах? Кому на користь?

Читайте також: «Похований велетень» Ішіґуро: ядучі тумани безпам’ятства